Персональний сайт Максима Холявіна

Видихати…

Перемагає той, хто краще дихає.

(с) Е. Юнґер

Через мою лису голову і позірну буцімто пасивність мене часто приписують до буддистів. Та й сам за останні роки часто звертався до категорій цієї чи-то релігії, чи-то філософії. Проте насправді до просвітлення мені, як до Африки рачки. Вже занадто часто я злюся, веду ментальні баталії в голові, а подекуди відчуваю невиправдану неприязнь до ближніх своїх. Час від часу ця багнюка проливається назовні у вигляді таких собі істерик…

Бажав би я загорнутися в непроникний спокій, стати «паном для своїх емоцій», як заповідав дядько Фрідріх, однак для такого мистецтва я ще занадто занурений у суєту громадського життя. Працюючи з людьми, не можна не чути цього фонового шуму. Та й поза роботою, живучи у великому місті, в багатоквартирному будинку з «антишпигунськими» стінами не можна по-справжньому усамітнитися. Дзвенять у голові чужі емоції, чужі думки. І вже так виходить, що це все-таки більше погані емоції та агресивні думки.

Тупа агресія валиться в стрічку новин, тупа агресія проявляється в дрібних випадках на вулиці, тим більше – в громадському транспорті. Ввічливість і можливість самому проявити ввічливість сприймаються маже зі здивуванням, і потім ще довго обсмоктуєш приємні дрібнички, як то подана комусь рука допомоги, короткий дотепний діалог з незнайомцем, ввічливість водіїв тощо… Але здебільшого весь позитив доводиться генерувати всередині. Інакше неможна перетиснути масив чужої агресії. Все це дестабілізує, а вкупі з власними кукарачами в звивинах робить з тебе зовсім невротика. Сам того не помічаєш, але стаєш схожий на фільтр, забитий всяким смердючим непотребом. Лишається тільки «знайти привід», аби така сама тупа злість поглинула тебе разом з усіма.

«С волками жил – и по-волчьи взвыл. И ревёт теперь по-медвежьему»

(с) В. Висоцький.

Треба видихати. Дихання – це перший буддійський інструмент самоконтролю. Пам’ятаєте популярне у 80-х кіно «Хлопець-карате»? Там старий містер Міяґі учив свого юного падавана Деніел-сана зосереджуватися на диханні, коли всередину закрадається відчай. Дихання – сама базова річ. Це, по суті, і є наш внутрішній вогонь, що палить матерію заради існування психіки. Коли психіка тріщить по швах, наштовхана всяким безглуздим гнівом, вогонь горить нерівно. Тоді треба зупинитися і видихнути. Кажуть «випустити пар». Ти не ти, коли накручений. Тоді ти, швидше, паровоз, якому треба пригальмувати й не стукати колесами. Став на місці, глибоко вдихнув – видихнув. Рукою, може, й не зніме, але легше стане навіть коли зовсім скрутно.

Кортить написати щось образливе – видихай. Булькоче в тобі гнів і ressentiment – видихай, подумай ліпше, як вирішити проблему. Майстри одноборств увесь час повторюють, що перемагає лише той, хто вміє правильно дихати. Кажуть ще «коли злишся – рахуй до 10 (або 100) перш ніж щось відповісти». Мабуть, поки рахуєш, треба ще гарно подихати…

Я це все кажу не як мудрий містер Міяґі, а швидше як запальний Деніел-сан, котрий раптом відкрив для себе чудодійні властивості дихання, коли став якось посеред супермаркета, і – видихнув…

П.С. В якості постскриптуму хочеться згадати нещодавню новину про індійського дядька, що спустився з гір і сказав, що жити в суспільстві – то найкрутіша дгарма. Якщо вже братися за практику виліплювання глеків з громадської глини, то треба видихати. Ще жоден глек не виліпився від ударів по ньому всіма кінцівками.

ГармоніяПосполитеПсихологічні одноборства

Максим Холявін • 28.01.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University