Персональний сайт Максима Холявіна

Потойслів’я. Орнаменти просвітлення

Life is what happens to us when we are making other plans. © J. Lennon

Ми не знаємо, якою реальність є насправді. Ми покладаємося на інформацію, що поступила до нас через тіло та товщу несвідомого. За допомогою уяви ми намагаємося вийти за межі самих себе, або ж долучити до себе більше світу, і в цьому нам допомагають вимірювальні прибори, лабораторні інструменти та інші предмети. Це ті самі палки, що колись ми взяли в руку, аби маніпулювати дійсністю: від будування до примусу. Однак усе це є безкінечністю математичного дробу, що «прагне до нуля», але самого нуля дістатися не може. Він нібито ближче і ближче, кожна нова цифра робить його меншим, але зникнути він не може. Кожне нове слово нібито вдосконалює опис дійсності, кожне нове дослідження додає нову рису в загальну картину, проте все це залишається лише відображенням у кривому дзеркалі свідомості.

Мені уявляється полірована дзеркальна куля, в якій до екватора відбиваються події зовнішнього світу, а після – образне море несвідомого. Оця тонка дзеркальна плівочка і є те, що називається «я», «ми», «світ». Саме на ній написані ці слова. Однак реальність – це завжди переживання. Слово завжди тільки вказує на переживання, але ніколи не тотожне йому. Говорити про любов і відчувати її – дві великі різниці. Так само, як читати інструкцію та виконувати описані дії. Те саме й з реальністю – слова, наука, інформація – тільки слугують орнаментом, щоби краще окреслити пустоту в центрі молитовного килимця, але «зателефонувати богу» можна тільки ставши в ту пустоту самому. «З-дійснивши себе», «реалізувавши себе». В цій пустоті знаходиться «сліпа пляма» реальності, де око свідомості поєднується з нервом несвідомого, і крізь нього струменить зустрічний потік невідомого матеріального світу, з яким стикається сфера ідей (однією з яких є саме явище життя), принципів або ж фізичних законів. Коротше, чогось вельми абстрактного, котре древні любили називати духом, адже не мали нічого менш щільного, і при цьому більш відчутного, ніж подих. Хтозна, можливо, матеріальний світ є просто хвіст тих самих ідей, котрий вони традиційно закушують, створюючи феєрверк короткого замикання…

Отже, називаючи імена бога, ми називаємо лише «дещо», тобто певну множину якостей, «щовості», котрими може стати ця текуча фігура. Однак впритул наблизитись до справжнього божого обличчя можна лише апофатично, перетворюючи слова на орнамент заперечень, котрі окреслять ту саму пустоту поза межами понять, у яку ти (щонайбільше ти) маєш стати, аби «виклик пішов». Тут є дуже доречним російське «нечто», адже вказує на те, що предмет розмови ще тільки повинен стати чимось, досягнути поля твоєї уваги й стати пізнаним у ньому (з-дійснитися для тебе в повній мірі). Як підказала мені птаха Гамаюн, це дуже апофатичне слово, близьке до буддійської «шуньята». Українське «де-що» (як і «що-сь»), як і англійське «some-thing» – ближче до буддійського «акаша», самої можливості руху в основі простору, нематеріальної основи матеріального світу.

Декілька років тому я записав наступне:

«Буддійське викриття пустоти не є визначенням зовнішнього світу, лише означення межі внутрішнього світу, за якою оцінки перестають діяти, хоча реальність залишається, більш за те – реальність найбільш безпосередня, позбавлена викривлення людського погляду. Оскільки людина шукає реальність as is, слова як відображення закріплених оцінок відпадають, і найкраще стан знецінення вторинних розумових конструктів можна виразити як “у” – “無”. Тоді людина постає як є перед життям як є, і відбувається невловима мить нового зачаття нового відношення, що проявляється як просвітлення – тонке розуміння наявного процесу життя як є і своєї ролі в ньому».

Тільки справа не у «знеціненні вторинних розумових конструктах», а правильному розумінні їх сенсу як указівників до реальності, а не її самої, орнаменту для виділення центру, а не самого центру. Слова набирають вищої краси, «вмикаються» саме тоді, коли ти переживаєш окреслений ними коан реальності.

Приблизно в той самий час записано ще таке:

«Мені здається, що дзен не хоче казати «краса», тому що його нерв зачутливий до зайвого потрясіння ідеального стану миті. Тому дзен каже «пустота». Помовч і ти пізнаєш ціну часу та слів. Якось так…»

Отже, у формулі «Життя – Порожнеча. Сенс – Краса» всі ці речі значно ближче між собою, ніж здається. 無!

Велика Порожнечаекзистенціямедитаціяметафізикаприродафілософія

Максим Холявін • 27.01.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: