Персональний сайт Максима Холявіна

Комунальна естетика

Тема справ комунальних здається річчю приземленою і нудною, від неї так і відгонить затхлістю казених приміщень і змарудженими мармизами непривітних службовців. Затяганий транспарантний пафос фальшивої догідливості, солодкаві й піднесені заяви про успіхи в підневільних ЗМІ скоро почнуть викликати нервовий тик.

Організація та підтримка міського життя досі сприймається річчю вельми нетворчою, позбавленою будь-якої захопливості, та вже тим більш – естетики. Але й де там було розвинутися творчості, як не було в СРСР нічого повноцінно свого, на рівні самої ментальності, запрограмованої ідеологією колективізму, а отже не було і з чого творити. Робітники комунальної сфери просто тягнули і досі тягнуть лямку, в’яло сподіваючись на подачки від керівництва, котре, тим часом, озброївшись пилками, ласо поглядає на бюджети.

Інформаційна політика згори всього цього нагадує товстий вицвілий килим, що своїми вбогими розкошами сором’язливо приховує заметений під себе бруд. Кортить провітрити ці пилюжні казені коридори, впустити в міські справи філософію творчості. Чим є всі ці нескінченні скарги, бюрократія та корупція, як не хвилями ентропії в мізках міщан? Той, хто береться за місто, мусить бачити в ньому глину й прагнути виліпити з неї щось чудове. Оцінкою роботі його буде добробут громади, кількість усміхнених облич на вулицях і міра вільного від тисняви простору між ними.

Кто такой «душеприказчик»? – Это слесарь-сантехник.

Беручись за місто, ти не тільки стаєш царем труб і доріг, ти також пропонуєш людям нові ігри, в яких вони могли б зреалізуватися, живучи в міському просторі. Стаєш ніби як майстром гри, так і суддею на полі, підтримуючи рівновагу між амбіціями смаків та ідей, що прагнуть лишити відбиток на тілі міста. Балансуєш між безпекою консерватизму і новими горизонтами модернізму.

Чим не мистецтво – владарювати, тішачи власну амбіцію нормальним функціонуванням суспільної машини (а не набиванням брюха)? Це веселіше, ніж обмежувати парафію іржавими підвалами й поламаним асфальтом, еге ж? Колись Ніцше написав, що праця може бути славною тільки тоді, як має якусь велику мету, виправдовуючу марудні зусилля. Отже кожен, хто бажає розштовхати міську чортопхайку, повинен за всіма механічними премудростями не забути про те, а куди він, власне, на тій чортопхайці збирався їхати.

«Чи ти не бачиш? Я будую храм!»

На Заході соціальна боротьба завжди залишалася предметом естетики, живої, неофіційної, бо всі класи – творчі, владні й трудові – не острови, всі класи відчували причетність до будування спільного. Якщо в нас нема нічого, вартого картин а-ля «Присяга Гораціїв» чи масонських розписів ротонди Капітолію США, то дзвін згодом загудить по всіх нас разом. І коли ми не можемо надихнути на музику, рівну Марсельєзі, Оді до радості чи, може, козацьким маршам – чи скресне бодай у чиємось серці вогонь і прагнення з комунальної багнюки виліпити Ніку Самофракійську?..

Замало самої лиш правильності ідеї. Щоб стати досконалою, завжди їй необхідна ще – краса. Бо втішити вона має не тільки живіт, але й душу.

KulturтектонікаГармоніяГромадаПосполитеПотік свідомостіСофізмЧасу Дух

Максим Холявін • 15.01.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University