Персональний сайт Максима Холявіна

Любов як база інституцій

Love is what makes you smile when you’re tired.
Whoever said that…

Самої лише матеріальної мотивації замало. Коли хочеться тільки статків, людина не тримається за місце, легко зривається туди, де вигідніше. Навіть якщо вона чудовий спеціаліст, і осяде вже «з другої спроби» в затишному куточку, міграція призводить до інфляції числа користувачів у одній ресурсній системі, тоді як інша занепадатиме, повертаючись до природної рівноваги.

Магнетизм великих міст і цивілізованих країн – річ природня. Життя одне, тож не всі хочуть витрачати його на угноювання ґрунту в незатишних рідних краях. Хочеться щастя та самореалізації, тому шукається місце, де цього можна досягти ще за своєї бутності. У нинішньому, вже доволі відкритому та значно доступнішому, ніж іще сотню з зайвим років тому, світі перед «розумником» розкривається ціла вітрина спокус: Захід, Схід, екваторіальні економічні оази тощо.

Та що казати, перед українцем з промислового міста рожевими мріями майорять Київ, Львів, Харків, Одеса… Як тут не зірватися в пошуках красивого життя?

Важко сказати, чи це природній процес, чи не стануть згодом країни територіями з парою мегаміст у центрі, оточені здебільшого полями та лісами, лише деінде прорідженими робочими селищами довкола місць копалин?.. Однак ідеться про те, що процес не зупиняється на одній країні, мігрантам хочеться далі, в ще більш теплу Європу, Америку, рідше – до Японії та Китаю. Виходить, як завжди, індивідуальна користь обертається поступовою колективною поразкою.

Бо Європа потерпає від мігрантів, що загрожують поглинути всі її запаси, а країни третього світу занепадають іще більше, адже наявної в них маси інтелекту не вистачає для підйому. Проте все це неявно для індивідуума. Індивідуум здебільшого обмежений рамками свого шляху, і важко йому піднятися над собою. Страшилки про майбутні катастрофи лякають, але не спрацьовують – маси бояться, але все одно живуть по-старому, бо дивляться на світ з точки зору буднів, і звідти всі загрози здаються нереальними. А потім раптом починають сипатися снаряди.

Тому розмова ведеться не про мотивацію позитивними чи негативними наслідками, а про любов. Любов – то ланка між тобою й світом, коли ти знаходиш щось таке, що ототожнюєш із собою. Тому кажемо «подобається», «до вподоби». Подібне до себе знаходиш, і тягне тебе до того. Така собі емоційна аксіома. Любов є. І то кайф. Або її нема. Коли її нема – людина шукає компенсації. Яким будеш ти – такою буде й твоя любов, настільки ж великою, настільки ж сильною тощо.

Часто любові нема через внутрішню сліпоту, егоцентризм, коли самозбереження ставиться вище самореалізації і сприймається за самореалізацію. Часто суспільство, блукаючи між власних стін, притискає душу особистості, й вона тікає від болю. В результаті людина стає самотньою. Самотність – це відстань від світу, більша за фокусну. Промені його не печуть, але й не гріють, бо не долітають. Це внутрішні поняття, звісно, не йдеться про фізичні виміри.

Мігруючи, здавалося б, ти вийшов з дискомфорту – але й комфорту ще не досяг. Треба адаптуватися, і не факт, що ти зможеш. У кожному з нас невільно закладена певна програма, культурний код місця народження. Такий собі «прототип любові», «заготовка» до неї. Умовно я це називаю «що я можу тут сказати/зробити», коротше, «як зможу під’єднатися». Комусь це дається легко. А в когось на чужині різко “прорізається” любов до Батьківщини, навіть коли він не збирається вертатися. Емоційна ранка, місце з’єднання, отой «прототип любові» лишається і вимагає задоволення потреби. Це часто знаходить доволі безглузде вираження, але нікуди від того не дінешся.

Якщо, прикладом, мене пересадити в Європу, мені нічого буде сказати європейцям. Можливо, я зміг би кудись пристосувати себе, але оскільки саме моє покликання примушує «щось комусь казати» (як не мовою слів, то мовою мистецтва), адаптуватися до зовсім іншої культури, іншого набору сенсів, суспільних потреб – було б важко.

Так само важко було мені перебиратися в Київ, шукати тут своє місце. Хотів повернутися додому, та обставини не дали… Тепер у самій душі я вже не можу називатися маріупольцем, але й до киянина мені, мабуть, не доплисти, наскільки б я не любив тутешню атмосферу і скільки б не заводив знайомств. Я почався не тут. Тут моє гілля, та не коріння. Але країна одна, один хронотоп, ланки наведені, є почуття і бажання прислужитися землі. Я обмежений рамками свого шляху, проте можу і хочу зробити внесок в життя рідного краю і планети в цілому через надане мені «вікно».

Моє вікно – моя країна. Таким я бачу визначення патріотизму: це служба планеті у відділку рідної землі. Космополіти намагаються обійняти неосяжне, заявляючи себе громадянами світу, однак, мислячи глобально, реально здійснити свої наміри можна лише локально. Навіть якщо в тебе купа грошей і ти волів би їх укласти в розвиток – треба робити це уважно, ретельно реалізуючи кожен проект. Інакше можна опинитися в положенні Європи, котра ніби щедро одарює своїх відсталих сусідів ґрантами, проте від цього майже нема вихлопу, адже гроші розгрібаються на… індивідуальні стратегії. Ні, кожному своя міра відповідальності, не треба стрибати вище голови, саму голову треба здіймати вище, роблячи кроки по самотуж збудованих сходах, опліч інших таких, як ти.

Коли це виключно матеріальна мотивація – зростають корпорації, що на меті мають виключно прибуток, і тому вони нищать свій ресурс, висотують його. Всуціль матеріальна мотивація – це той же вампіризм. Тут будується лише система для ефективнішого смоктання крові землі та людей. Масове споживання, війна – все це інструменти корпоративного гомункула без душі. В нього нема батьківщини, нема культури, є тільки безрозмірний шлунок, отже – безрозмірний голод, і душею вони називають невдоволене буркотіння в животі.

Деякі прогресивні корпорації намагаються вилікуватися. Можливо, це наслідок переходу від кількісного бажання до якісного – хочеться отримувати вічно, тому мимохіть доводиться не тільки брати, але й вкладати. Але може бути, що йдеться просто про збережену любов. До чогось… До когось… Бо без вищого кайфу зазвичай неможливо знятися з дешевого наркотичного штиру. (Саме тому релігії такі ефективні в цьому – вони торгують вищим кайфом. Але психологи відкрили, що можна виробляти його й зі власних залоз, без посередників.)

Любов до землі, спільні цінності, любов до певних образів – от що тримає людей разом і мотивує працювати на свою ресурсну систему. Спільний кайф. Краса народжується з любові. Навіть битися і конкурувати любов навчає в ігровій, менш летальній формі. Мабуть, від розбійника та психопата воїна відрізняє якраз наявність любові. З хаосу волі вона народжує порядок, створює вісі координат. Підкорює вогонь і надає йому двигун, змушує рухатися далі. Без неї життя занепадає…

Саме тому нам нікуди не дітися від культури, від філософії, від мистецтва. Ці речі досліджують емоційні моря в нас, навчають знаходити внутрішню гармонію, любити себе та інших, любити життя. Це не просто «менеджмент», це швидше схоже на настройку музичного інструменту – щоб мелодія лилася чисто й натхненно, повна відтінків і настроїв. Щоб дисонанси були свідомі, а не випадкові, й щоб можна було їх розрішити в нову гармонію…

Як уже казав раніше, цим речам неможливо «навчити», їх можна лише передати, надихнути на них. Надихаймося та надихаймо інших. Без цього не те, що нічого не збудуєш, але й банально нудно… =)

Обкладинка з кіна “Суддя Дредд” (2012 року)

genius lociKulturтектонікаПотік свідомості

Максим Холявін • 26.11.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University