Персональний сайт Максима Холявіна

Уроки зосередженості

Special thanks for this post goes to Rosa Roger
Cover photo was made from her shot.

На днях моя подруга з Каталонії розмістила фото з відвіданого замку. Цікава гірська споруда, вписана в ландшафт середньовічними майстрами. Дивлячись на все те каміння, дбайливо складене в стіни та зали, мене пройняв жах перед кількістю праці, вкладеної в будування. Про що я подрузі й розповів. У відповідь вона сказала, що тодішні люди не знали сучасних кранів і машин, тому заздалегідь відали, скільки часу й труда займає побудова подібних споруд. Це вже з точки зору ХХІ століття такі проекти виглядають каторгою.

Я подумав про те, що крім усього названого, люди тоді мали таку річ, як самопосвята. Це коли людині щось настільки цікаво робити, що вона не звертає уваги на те, скільки роботи треба переробити в процесі втілення своєї мрії. Бо то вже не марудне обтяження, а творчість. Захоплений будівельник нічим не гірший від художника, ба навіть сам уже є художник. Прихильники східних філософій називають це «дхарма», тобто діяльність, призначена людині самою долею. Я називаю це «цікавістю до діла» і протиставляю «цікавості до живота».

Людина, що має посвяту, цікавість до життєвої гри, завжди є творцем тривалих речей. Ми бачимо шедеври архітектури, мистецтва, філософії і навіть бізнесу, і всі вони були створені захопленими людьми. Таким цікавіше було споглядати результати своєї праці, ніж отримувати дрібні профіти на кишенькові витрати. І навіть найбідніший з них був багатшим за іншого магната, чиє ім’я збереглося хіба що як запис у якійсь церковній книзі.

Якщо лінь рухає технічний прогрес, то нині лінь сягнула космічних масштабів, адже нам важко змусити себе хоч на скількись заглибитися в споживану інформацію, ми жваво крутимо колесо миші або теребимо пальцем тачскрін, споглядаючи саме лише мерехтіння картинок, жуємо інформаційний фаст-фуд, забиваючи собі смакові рецептори. Не дивно, що зрештою ми опиняємося в порожнечі. Те, про що не дбають, стає занедбаним, і це стосується життя також. Відмовляючись від зусиль на користь інертності, ми втрачаємо радість життя. Сурогати у вигляді імейдж-крафтингу тривалого задоволення не дають, і ми по суті стаємо наркоманами мережі, даремно намагаючись вичавити з неї смаколики, адже втратили сам язик.

Дехто сповідує забавну політику: «А нащо мені старатися, життя і так лайнове!» Я навіть не можу собі пояснити, звідки береться такий силогізм? Невже звичка до інертності є така потужна, що простіше пояснити собі все таким чином, ніж зробити щось правильне? Або ж мізерність свого правильного вчинку на тлі суцільних помилок спричиняє незадоволення собою, від якого его намагається щосили відкараскатися? Мабуть, істина десь поруч. Проте стимуляція ліні, як і збільшення дози наркотику, призводить лише до ще більшого заглиблення в багно, аж до повної руйнації. Ну, насправді до руйнації поки не доходило, адже завжди виникала протидія у вигляді активних людей.

Баланс між активністю і пасивністю має бути відновлений, якщо ми хочемо жити повноцінно. І оскільки нині ми занурені в зомбуючий цивілізаційний фізрозчин, маємо навчитися зосереджуватися на дії, поринати в неї, перетворювати дію на творчість. Так живе творчий дух, так творчий дух дає нам змогу радіти своєму здійсненню – своєму життю.

KulturтектонікаПотік свідомостіСофізм

Максим Холявін • 03.11.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University