Персональний сайт Максима Холявіна

Телеплацебо

Люди все-таки схильні вірити тому, що бачать. Тому деякі з людей охоче користаються цим задля досягнення бажаного нечесним шляхом. Вони беруть медіа і створюють потрібну собі картинку. Наскільки взагалі правдивою може бути інформація – питання окреме. Ми зупинимося на тому, що може бути більш-менш точна картина, а може бути – правдоподібна. Нагадаю, «правдоподібне – не значить істинне», як засвідчив Ніцше. Сфабрикована на екранах дійсність перебирає струни людської душі, дістаючи потрібні ноти: схиляючи до симпатії, обурюючи, заспокоюючи. Медіа працюють, мов у пісні «Скрябіна»: «Життя його мозгами крутило, як хтіло, і скоро він був вже не він». А по суті все це є славнозвісним «ефектом плацебо». Це коли людині дають замість ліків пустишки, і їй буцім стає легше, тому що болі були спричинені не «реальними» чинниками, а психосоматикою. Отак і новини з екранів, тексти «експертів» і просто задушевні пости на фейсбуку валяться на нас порожніми капсулами, а ми реагуємо так, наче то все дійсно з нами трапляється. Слова, панове, то лише слова.

Знаєте, в чому благо буття філологом/журналістом/піарником/філософом? Усі ці люди виділяють мову як окреме явище, нетотожне предмету мови, тобто – дійсності. Для таких слова – то тільки слова, такі собі “дороговкази” до дійсності, а не сама вона. Це дозволяє не сприймати слова занадто близько до серця, а також дивитися на людей глибше, ніж вивіска їх мовлення, правильніше інтерпретувати неправильно побудовані або свідомо викривлені мовленнєві конструкти, а отже – бути ближче до правди, ніж ті, для кого слово і дійсність злиті воєдино. Як писав один кадр на прізвище Ніконов, “інформація – це повідомлення, на яке чекають”, тобто вся позірна сила слів ґрунтується на підбиранні ключів до індивідуального або колективного мисленнєвого коду, аби запустити заховані в несвідомому триґери. Це хакінг свого роду, а від хакінгу можна захиститись, можна виявити і вичислити паразитичні запити, спрямовані на наші слабкі місця. Зробити це можна лише за умови розрізнення мови та дійсності. До чого я це веду… годі множити сутності, товариство!

І годі шукати розради в словах. У певних ситуаціях слово може бути панацеєю. Коли почалася війна, я натрапив на статті соціального психолога Олега Покальчука, брата письменника Юрка Покальчука. Статті Олега при тому, що не вселяли фальшивих надій, надавали наснаги, сил пережити ситуацію, екстремальну перш за все психологічно. Завдяки їм тиха паніка в голові обмежувалася і притлумлювалася. Але поруч зі статтями Покальчука вирував океан пустопорожньої балаканини, майорили чиїсь прапори, метали полум’я чиїсь істерики або скніла чиясь депресія. Одні писали за гроші, а інші просто вивалювали в інформаційний простір свій невроз. Корисного в тому океані було – на мізинець. Усе інше – просто шлак. Бо слова лишалися словами, а дійсність – дійсністю. І вже коли перед кимсь поставали тяжкі дилеми, то доводилося робити вибір, ніхто і ніщо вже не могло нас від того сховати.

Так відбувається досі. Знайти відповідь на свої питання неможливо, задовольняючись лише жменями плацебо з екранів. Потрібно вмикати власну голову і починати читати між рядків, порівнювати повідомлення і вже не вірити, а прагнути знати. Не маю ілюзій щодо викриття остаточної істини про сучасність, однак завдяки відсіву повідомлень уже вдається не дати ввести себе в оману, поселити в голові чужі емоції. Або ж, принаймні, звести їх до мінімального відсотка. Необхідно зосередитися на дійсності й на тій інформації, що знаходиться якомога ближче до неї. Тоді з’явиться шанс на просвіт…

МедіаПосполитеПотік свідомостіСофізм

Максим Холявін • 02.11.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University