Персональний сайт Максима Холявіна

Нова Вавилонська вежа. De profundis

«Брюхо є причиною, з якої людині не так вже й легко вважати себе Богом»
Ф. Ніцше

Однією з основних цілей соціальної культури є збудити в людині інтерес до життя. Коли є інтерес – є творчість і розвиток. Поки люди вбачають життя через призму виключно матеріальних та фізичних переживань, прив’язані до слабини свого тіла – воно буде для них тягарем, котрий вони примушені тягти виключно через острах смерті. З таких позицій людина почувається чужою світу та суспільству, розглядає їх як ворожі об’єкти, котрі треба або упокорити, або обікрасти. На цьому будується ціла система, паразитична щодо людини і Природи. В секулярному суспільстві, позбавленому «прошарку релігійного мастила» між собою та останньою дійсністю, ми повинні заново інтегрувати себе в систему світу, вже не як дитину, а як дорослого, здатного приймати рішення.

Уявіть собі людину як радіоприймач або музичний інструмент. Ми весь час маємо справу з матеріальним світом і матеріальними цінностями, наскільки б їх не зневажали. Однак упоратися із життєвими завданнями можна тільки маючи певні духовні настанови. Оце є настроюванням приймача чи інструмента. В точці строю кожному стало би зрозуміло, чого, як і скільки він бажає в житті, а також стало ясним, що ми одне від одного нікуди не дінемось, тому треба задуматись, як нам гратися далі, аби марно не повбивати одне одного. Відрегулювавши наш матеріалізм, ми зможемо забути про нього і зайнятися духовними іграми.

На щастя, творча іскра є питомою рисою людини, попри всі негаразди в усіх народів народжуються творці. Наше спільне завдання – розпалити з тих іскор полум’я творчості, аби людство нарешті опанувало мистецтво життя, отримало змогу переходити від нескінченного і пустого виживання у простір творчості. Це не значить, що ми повинні припинити працювати і перекласти все на плечі машин, як це пропонують любителі Жака Фреско. Такий демарш лише здійснить мрію раба (вічно втомленого, залежного) в людині – не робити нічого. Вільна людина відрізняється від раба тим, що чітко знає мету своїх зусиль, а отже може насолоджуватися ними (навіть якщо вони доволі великі). Ми перестанемо бути рабами матеріального не тоді, коли відкинемо працю на догоду лінощам, а тоді коли навчимося правильно працювати. Тоді матеріальне з тягаря обертається на поле можливостей. Як дотепні винаходи дозволяють людям зробити домашнє господарство не обтяжливою необхідністю, а радістю, так якісний розвиток самих підходів до життя (філософії) дасть нам змогу правильно спрямовувати свої зусилля, і не втрачати радості від роботи. Тобто, по суті, змінити треба все-таки сприйняття, і тоді зміниться реальність – бо ми почнемо дивитися на неї під іншим кутом.

Дати силу до цього, пробудити цікавість до життя, виховати сприйняття його як об’єкта творчості – неможливо штучно, покладаючись на голе слово, най би воно належало до найвитонченішої філософії. Цей вогонь існує виключно всередині індивідуума, і тільки від серця до серця може він поділитися ним. Античні філософи та старі релігійні вчителі займалися саме цим – передачею не просто ідеї, але досвіду мислення. Їх мовлення слугувало не тільки скрижаллю цінностей, але й поштовхом до власного мислення слухача.

This human heart
How many times can it be torn?
Before a superhero is born
[…]
Beneath all the scars you will see
I’m building a monster
Skylar Grey, “Building A Monster”

На позір, боротьба за інституціоналізм в українському суспільстві та подальших планетарних масштабах – скидається на зрощування «кадавра, задоволеного шлунково». Де в чому це так і є, адже невлаштованість матеріального перш за все означає невлаштованість живота і всіх стосунків, із животом пов’язаних. Науково це називається «економіка». Оскільки ми на власній шкурі переживаємо радості феодального суспільства в ХХІ столітті, під час наступу глобалізації, то невільно хочеться, врешті-решт, чогось ситнішого і спокійнішого за стан постійної боротьби за базові цінності. Фактично, йдеться про участь у «бунті мас».

Але в царстві ницості навіть боротьба за посередність є рухом угору.

Шедеври постають із нашої життєвої амбіції. Але для неї потрібний благодатний ґрунт, інакше парость творчого духу буде худою. Торжество матеріального блага не зніме всі життєві питання. Кадавр, задоволений шлунково не є образом вищої людини. Думка прямує в простір, що відкривається по той бік живота. Туди, де палають чудові та безглузді емоції, свято нашої душі поза вудилами інтелекту та категоричних імперативів. Але доки матеріальне лишається не облаштованим, доки ми падаємо під тиском інтересів нижчого регістру і спотикаємося через біль у животі, висота залишиться недосяжною. Досі лише в ієрархічному суспільстві могла здійснюватися класична краса, але чи не можна припустити, що майбутнє потойбіч вічного голоду надасть нам новий аристократизм, заснований на ґрунті поваги та пошани з боку мас, а не на пригніченні? Перші вожді племен – то не просто вояки, вояки в сліпій гонитві за втіленням своїх мрій не ведуть плем’я до процвітання. Перші вожді племен – то не крадії та обманщики, бо плем’я ще живе за законом Природи, найжорстокішого судді. Перші вожді – то неодмінно мудреці, адже тільки мудрість дозволяє виживати і розвиватись, а не скніти в марнотних задоволеннях. Мудрість знає спосіб зважування життя, спосіб знаходити свою посвяту, свою гру – своє щастя. То чи не постануть зі стійкого середнього класу в майбутньому нові мудреці, меритократи, що силою своїх обдарувань «збудують людству новий будинок і нададуть світові нового обличчя», як про це писав Юнґ?

Не знаю. Можу сказати тільки, що досі всі революції здійснювалися де завгодно, крім людської голови. Ми формували майбутнє, спираючись на мислення минулого, і все ніяк не могли вхопити момент сьогодення, відштовхнутися від наявного. Можливо, все це через те, що досі ми були ідеалістами, і замість вивчення дійсності будували нові релігійні формули… Навіть хвалений технічний прогрес нині втілює в життя мрії як мінімум 20-річної давності, натомість потреби, побачені «кассандрами» сучасності тут і зараз (екологія насамперед), відкладаються «на завтра». Ін’єкція наукового емпіризму дає нам змогу бачити реальність в момент її здійснення, тому тепер ми можемо припинити підганяти світ під свої вчорашні уявлення, а прийняти рішення, оптимальні до умов, продиктованих дійсністю тут і зараз. Можливо, правильна оцінка дійсності з позиції її самої, а не нашої релігійної формули, «пояснюючої» її, дозволила б зрозуміти, що для втілення певних ідей і вчень ще не час, обставини об’єктивно не підходять під наші дії, як, наприклад, не годиться до нанесення клею неочищена поверхня, наскільки б досконалий не був клей. Але історія не терпить умовного способу, досвід пізнаний лише тим шляхом, яким пізнаний, отже замість критики минулого відносно критеріїв теперішнього (на радянський манер, до речі, пам’ятаєте, як поблажливо «журили» в радянських підручниках діячів минулого за те, що ті «не зрозуміли» потреби в пролетарській революції тощо) займемося краще спогляданням самого теперішнього.

Українське сьогодення вимагає термінового впровадження інституціонального мислення. І попри всю інертність мислення суспільних «еліт», зміни таки відбуваються. Ні, не «завдяки» революції, вона є тільки спазмом на шляху еволюції громади. Майбутнє у вигляді технічного прогресу і сусідських європейських успіхів на арені «животних» потреб і культури – тисне на змертвіле за радянських часів тіло українського народу, і тепер усі ці революції – то щось на кшталт судом у його атрофованих м’язах. Незграбно і повільно починає рухатися пострадянський кадавр, він ще не може опанувати найпростіші для нормального тіла дії. До того, як у цього монстра з’явиться душа, і він зможе зайнятися мистецтвом, йому спочатку треба налагодити травлення і розробити суглоби. Імпульс життя всередині нього, звісно, волів би одразу стрибнути в довершеність, однак фізична природа невблаганна, вона задає лінійну послідовність розвитку, примушуючи перед квітінням пройти підземну пітьму.

Сповідуючи принципи високої культури, на часі саме низькими стосунками повинні займатись ми, саме проблемами роботи підшлункової та нормальної перистальтики повинні опікуватись. Саме так імпульс рухається до вищих гармоній, це його шлях. Він не може зупинитись на півдороги, бо це означатиме поразку, але й не може «зрізати». Як то кажуть у нас на селі: «Keep moving».

Тихо-тихо равлику повзи
по схилу Фудзі
аж до самої висоти…
Кобаящі Ісса

KulturтектонікаГармоніяГромадаЕкологічний світоглядПосполитеПсихологічні одноборстваСофізмЧасу Дух

Максим Холявін • 23.10.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University