Персональний сайт Максима Холявіна

Спогади без прив’язки до дат

Придбав книгу «Маріуполь. Останній форпост». Це збірка журналістських текстів і фото, присвячених подіям минулого року в Маріуполі. Можна більш-менш точно простежити хронологію подій. І хоча я би провів глибшу аналітичну роботу, спробував би точніше розібратися в мотивації та страхах нашого народу (адже досі нам не вистачало саме відвертої розмови про наболіле, того сумнозвісного «діалогу», про який всі стільки кричали тоді, коли ми б усі зняли з себе маски і постали одне перед одним якими є, а не якими хотіли б здаватися у ненастанному прагненні здаватися кращими, ніж насправді), це непогана книжка. Її варто мати при собі. Звісно, вона збурила мул важких спогадів…

mrpl_crop

Клік по фото перенесе на сторінку замовлення книги.

…Не маючи жодної точної інформації, не знаючи іншої правди, крім власних висновків, ми (я, мої близькі, та всі інші, кому сталося діяти за тим самим сценарієм) спочатку були паралізовані, потім потрошку виповзали з нір, намагаючись допомогти армії та волонтерам. Потім була надія, адже потворна пляма на Донецькій та Луганській областях щодня зменшувалася. Потім стався серпень, російська ін’єкція адреналіну завмираючим ДНР/ЛНР. Новоазовськ, Широкіно. «Брат на порозі». В напруженому дзвоні моїх нервів тоді зазвучав тон відчаю. Бо майбутнього просто не стало. Того ж дня, коли ми з Батьком вирішили наступного ранку йти на блок-пост на Східному з лопатами, відбувся мітинг, і з лопатами ми пішли не самі. Мені було радісно нарешті знайти собі застосування. Вирішили тоді працювати через день – на окопах і на будівництві моєї хати (вперто, попри обставини, бо «вмирати зібрався, а жито сій»). Раділи, коли народ почав знаходити будматеріали для бліндажів, коли до міського голови нарешті дійшло, що махання лопатою перед камерами вже не вистачить. Надіялися, що протистояння обмежиться нагнітанням, і що окопи не знадобляться. На жаль, знадобилися. І я час від часу тішився, усвідомлюючи, що бліндаж «унизу» таки встигли накрити товстим залізним листом, а бліндажі «згори» – бетонними плитами. В той день, коли ми працювали вдома, почулися перші залпи артилерії. Збрешу, якщо скажу, що не панікував. Паніка була тиха, але була. Ходив по подвір’ю, міркуючи, яким чином краще загинути: на поверхні чи під землею, в укритті. Одностайно проголосував, що на поверхні краще. Щоби бачити небо і дерева, а не сіру стелю. Коли читаєш такі речі в чужих текстах, воно завжди здається якимсь безглуздим пафосом. Аж поки не відчуєш сам, повний страху перед невідомістю, дихаючою смертю. Тоді все стає дуже серйозно.

…Ми всі були пішаками в чужій грі. Досі є. Й проблема в тому, що пішаки не можуть припинити грати. Їм доводиться виживати, слідуючи нав’язаним правилам. Відчувати нав’язані емоції. Сподіватися лиш на те, що згодом удасться вийти на новий рівень. В екстреному порядку еволюціонувати. Боги, якими ж крихтами усвідомлюються зараз наші тодішні зусилля! Купка мурашок намагається перетиснути черевик велетня. Від безвиході мурашки вдаються до магічного співу, викрикування заклять і ритуальних розмахувань чарівними корогвами. Мені хочеться вірити, що це допомогло – допомогло нам, пішакам, вижити і вибороти можливість обирати свій вектор. Бо з того боку вектор один, і він установлений не якоюсь там політичною верхівкою, він установлений там самим ходом історичного процесу, і це засвідчить вам будь-який російський інтелігент за останні двісті років. Мурахи своїми діями не здобули рай, вони просто лишилися в своєму болоті, проте сама по собі «свійскість» цього болота вже дає надію на краще майбутнє.

…Never again! – Таке нове гасло Дня Пам’яті, що нарешті почав витісняти викарбуваний в серцях мас «День Перемоги», і гасло це перш за все я застосував би до маніпуляцій волею індивідуума. Замість того, щоб навчати людей жити максимально самостійно, навчати всій можливій мудрості, кожний, хто має важіль, натомість використовує його для гноблення. Гноблення перетворює народи на маси, а їх правителів – на лінивих неповоротких тварюк, що дурістю і неврозами своїми тягнуть людство до занепаду. ХХІ століття показує, що з часів нацистської Германії нічого не змінилося. Та сама гра, лише засоби нові. Передивляючись фото подій у Маріуполі, я бачу, як працювали провокатори, як нагнітали емоції сховані ляльководи, як люди ковтали наживку й перетворювались на істеричних крикунів. У Києві сідлали хвилю невдоволення, на Донбасі сідлали хвилю страху. З дна пам’яті підняли всі насаджувані досі суперечності, радянські та пострадянські міфи про Схід і Захід, рубильники страху і ненависті буквально ногами вколотили, використовуючи грубу але накачану ресурсом пропаганду. Коли ти розумієш усю безнадійність ситуації, що все не могло відбутися інакше, припиняєш висувати до будь-кого якісь претензії. Дорікати можна тоді, коли є хоч якась свобода вибору, а тут ні про яку свободу не може йтися, адже кліщі навіювання вже давно і міцно тримають громадську думку, тепер ледь не кожна дія, вважана за самостійну, насправді спрямована в потрібний бік ще до того, як виникла думка про ту дію. Відсутність повної картини подій довкола нас дає таку змогу всім, хто володіє каналами поширення інформації. Я хочу надіятися, що зі взяттям на себе відповідальності за своє життя, українці припинять вірити кожному із солодким язиком, що ставить себе загальним добродієм. Бо коли несеш себе сам, уже не віриш, що хтось інший так просто захоче нести тебе.

…Підіймати в Маріуполі теми настільки «приземлені» порівняно з воєнними питаннями, як то ЖКГ, керування спільною власністю – безглуздо. Мало хто побачить у них основу, на якій будується система, придатна й до військового опору в тому числі. Наші базові стосунки досі ґрунтувалися на доволі огидних речах, і всі світлі якості людського характеру мовби бовталися в повітрі, не маючи де вкорінитися. Освіта та культура диктували поколінням ідеї, в які самі давно не вірили, і брутальна кримінально-феодальна дійсність легко заперечувала все сказане. Ми надіємося на війну як на фактор прояснення всього, але так само, як нічого не прояснила для радянського суспільства Друга світова, не закладе основи в нашому суспільстві й ця. Війна просто не призначена нічого будувати. Хіба що загострить бажання гармонії, але саме це бажання може просто загнати людей назад у мушлі, коли все закінчиться. Мені хочеться помилятися. Мені хочеться надіятися, що ці два роки все-таки залишать всередині людей переоцінені вартості, й це дозволить їм усвідомити, що чесніше суспільство з можливістю стабільного розвитку все-таки краще за суспільство з безмежним прибутком, але при цьому – відсутністю завтрашнього дня та стагнацією.

…Я не вірю в революції. Ламаючи – не будуєш. А нам якраз треба вчитися будувати, бо ціле ХХ століття вчило нас виключно ламати, і жодної хати з того не вийшло. Будувати важко, я відчув це на собі, копаючи землю разом з Друзями під фундамент, замішуючи цементний розчин і вкладаючи одне на одного шлакоблоки. Але це єдиний шлях зробити собі будинок – місце захисту і затишку. З усієї сили розумнішати, з усієї сили вдосконалювати свої мотиви і стосунки з іншими – ось єдиний шлях збудувати країну. В колотнечі інтересів прописувати правила дорожнього руху, розуміючи, що це єдиний спосіб по-справжньому забезпечити свої інтереси. Я бачу, як Україну будують безліч людей, чиї старання зовсім непомітні для загалу. Вони щодня кладуть по цеглинці в стіну вежі нашого майбутнього. Довкола дмуть вітри, в’ється курява, омана налазить на оману, а купка впертих мурашок продовжує роботу. Можливо, тому що вони не бачать іншого виходу, можливо, тому що їм те залежало, або, може, просто через творчий потяг. Їх життя точиться поза межами медіа, тому вони не виглядають престижно, як торохтії та пустомелі на екранах, а проте діяльність їх у рази важливіша та ефективніша. Майже кожному з них можна було б зробити пафосну фотосесію, де вони б серйозно дивилися в об’єктив, і це була би перша справжня фотосесія борців за свободу. І, як не гірко було б це казати, але солдати, повернувшись із фронту, не припинять бути солдатами, з миром для них почнеться нова, не менш тяжка боротьба – як за своє життя, так і за життя країни. Але тепер вона вестиметься не кулями та снарядами, а словами та будуванням відносин.

KulturтектонікаІсторіяМаріупольПосполитеПотік свідомості

Максим Холявін • 19.09.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University