Персональний сайт Максима Холявіна

Вічно втрачений рай

Мені здається, що наявність явищ, як-от “інтерес” чи “амбіції” унеможливлюють вирішення суспільних проблем і виконання політичних завдань виключно технологічним шляхом. Для цього суспільству потрібно було б стати цілковито логічним, а отже – механічним. Інтереси й амбіції існують у вимірі відчуттів, а отже й засоби менеджменту для них повинні бути відповідними. В усі часи менеджментом почуттів займалися релігія, філософія та естетика. І варто не забути, що філософія була річчю дуже практичною. Вона стосувалася і краси, і здоров’я, і суспільно-політичної системи, і, звісно ж, наук. Об’єднувала їх заради – мудрості. Впровадження новітніх ідей організації громадян завжди йде поруч із пошуком мудрості й поширенням знань.

Сьогодні нам як ніколи необхідне живе мистецтво, жива філософія, які могли б допомогти зорієнтуватися серед бентежних часів. Однак у світі, повному масок, ніщо не може легко знайти дорогу до місця загальної уваги. Та й чи є вона – загальна увага, коли ми знову вступили в епоху пістрявого фольклору, коли суспільство, не маючи спільного стрижня, поділено на ніші та дрібні соціальні групи? Поки могутня рука медіа не поверне наші обличчя в напрямку, замовленому капіталом, громадська увага не зрушить від чогось іншого, крім дрімучих інстинктів. Маніпуляція – ось у чому передові щаблі людства досягли чималої майстерності. Але навіть самі маніпулятори досі знаходяться в полоні сліпих позовів секреторної системи. Новітній філософ у прагненні збудувати гармонічне суспільство, повинен стати зразковим серфером, бо сідлати йому доведеться хвилі людських пристрастей. Адже більше нема полісів, де вся маса могла би бути рівномірно прогріта променями розуму, тепер лише в басейнах мегаполісів буйні хвилі несвідомого рухають маси.

Постає питання: а навіщо? Навіщо маніпулювати маніпульованим? Справа в тому, що в світі медіа люди навчилися створювати тільки образ щастя, однак не саме щастя. Мегаполіс є білячим колесом неврозу, шмаганим технічним прогресом, і мало хто може розповісти історію, не сповнену невротичного напруження: шаленої натужної радості, перетягнутих кольорів або сірої безодні депресії. Хто насправді щасливий? Хто насправді почувається на своєму місці серед людей і на планеті? Чи кожне щасливе обличчя довкола справді таке? Борючись за позиції гармонійного світогляду на суспільній арені, новітній філософ перш за все виборює індивідуальності – яка би дрібна вона не стала серед 7 мільярдів собі подібних – місце для життя, місце для будування справжнього, хоч би й невеличкого щастя. Бо ми, по правді кажучи, не маємо такого місця. І ніколи, мабуть, не матимем, адже довершеність є штука недосяжна. Та хіба це повинно спиняти нас від переслідування її? Становлячись, ми живемо, а отже сенс має сам процес, а не тільки результат. Результат – це також царство логіки, а емоції – одвічне світло життєвого руху, не можуть зостатися, не вмерши.

Україну, як на мене, помилково вважають ідеєю колективної свободи. По-моєму, Україна – це нескінченна боротьба за свободу індивідуальності. Вічні хуторяни, українці групуються тільки тоді, коли цього вимагають обставини, і остаточною метою об’єднання є, врешті-решт, знову звільнитися одне від одного, повернувшись на гармонійні довгі дистанції. Ідеальна форма колективної роботи для українця – толока. Метафізичний індивідуалізм цей можна навіть назвати метафізичним анархізмом, бо воля українського індивіда спрямована не на колектив, а виключно на самого себе і родину, геть від натовпу. Не можу особливо заперечити, брататися можна лише тоді, коли маєш змогу розімкнути обійми, не тоді, коли вас зусібіч підтискають. Та річ в тому, що задля успішного існування індивіду таки потрібно навчитися уживатися із собі подібними, піклуватися те, що виходить за межі «своєї хати» й розуміти необхідність гурту. В ході історичного процесу, не маючи змоги вільно жити й працювати на своїй землі, українці нині просякнуті радянською потребою «полювання за общаком», котра вбачається єдиним ефективним шляхом особистого зростання.

Зі свого досвіду можу сказати: всюди, де працюють технарі, метою яких є створити працюючий механізм, усе йде нормально, але як тільки в це середовище втручається політичний елемент – починаються проблеми, аврали та інші чудові явища. Останнім часом я схильний погодитися з психологами в тому, що політикум – це юрба глибоко невротичних з різних причин персон, чиїм переважним т.зв. «невротичним нахилом» є потреба в експлуатації інших укупі з хворобливим потягом до влади. Але політикум не існує окремо від суспільства, він є його дзеркалом, де доволі точно відбивається співвідношення здорових і нездорових прагнень людей. Адекватні чиновники настільки губляться серед своїх підступних колег, що саме слово «чиновник» здебільшого тягне за собою негативні коннотації.

Проте й від населення, завжди вважаного джерелом майже виключно правди (vox populi – vox dei), часто отримуєш усі ті самі «раціональні індивідуальні стратегії» від яких, за свідченням Г. Хардіна, буває тільки «ірраціональний колективний результат». По-простому, населення так само тягне ковдру на себе, сподіваючись натягнути на себе більше теплого, а врешті отримує лише розірвану ковдру. За старою радянсько-феодальною традицією, коли держава існує як привілейований прошарок над масами, в голові міщанина утворюється «місто» – безлика кафкіанська сукупність усіх чиновників і депутатів, які володіють «бюджетом» – чарівним кошиком з грошима, що наповнюється у таємничий спосіб. Тому міщанин прагне будь-що вицідити собі з того кошика пряник. Зрештою, мала сьогоднішня вигода обертається завтрашнім голодом. Бо «місто» – то всі городяни, в тому числі й хитрун-комбінатор, а чарівний кошик бюджету наповнюється з кишень таких самих городян, тому неможна вирвати собі зайве, не спричинивши зубожіння в іншому місці.

«Бюджет» = «общак». Хто обіцяє поділитися вирваним з общака – той і добрий. Зміг украсти – молодець. Украв у мене – сволота. Всім відома проста філософія агресора, до якої зводяться здебільшого всі «поняття»: «я прав – ти неправ». Та-от ми перестали помічати, що ледь не всі керуємося тією самою філософією. Слабкі вдаються до підступу, сильні вдаються до ґвалту, але всі живуть за принципом – урвати з общака. При цьому доля общака нікого не обходить, аж поки він не впаде в мінус. А він впаде, адже рвучи одне одного і Природу, ми нищимо самі джерела общака.

Але чи це результат злої волі? Чи, може, ми просто взагалі не бачимо варіантів, нездатні бачити варіанти? Покоління народжуються в оточенні певних правил гри, і діти, занурені в страждання, просто не можуть знати, що може бути якось інакше, що ці страждання не є неминучі, не є необхідні, що можна жити інакше. По суті, ми біжимо в колесі неврозу. І тільки впертий природний поклик до гармонії породжує іншу філософію, «світлі голови», котрі борються за зміну ритму. Це велика вдача і водночас невдача – бути «світлою головою», адже, з одного боку, ти зігрітий уже відомим тобі образом щастя, а з іншого, щастя те цілком може виявитися недосяжним, і ти будеш приречений усе життя битися за мрію. А звідкись із-за кордону долинатиме сміх того, хто вже тієї мрії досяг, у кого битвою займалися предки, а він тепер має тільки зібрати вершки і розтренькати все, незнайомий не тільки з ціною щастя, а й навіть із фактом того, що воно було здобуте. Так само, як стражденне дитя не відає, що є життя без страждання, дитя щасливе не відає життя без щастя, і тому Ґаутама свого часу був настільки вражений темним боком світу, відкритим йому. Не всі такі чутливі, як царевич, комусь простіше врятуватися простою байдужістю. А хтось – у відчаї – бореться за свій шмат радості аморальними засобами, формуючи подальшу культуру «безпредєла».

Знаючи альтернативи, «світла голова» приречена кричати і трясти інших за плечі, аж поки її не розіпнуть. Або поки вона не знайде ліпшого способу донести свою думку й не візьме до рук зброї властителів світу цього – забембаних невротиків – маніпуляцію свідомістю. Чи стане вона тоді сама невротиком, чи не видивиться з неї безодня все живе? Хтозна… Але, судячи з усього, війна ця триватиме, скільки б «їх не впало в цю безодню». Аж поки народжуватимуться нові покоління, гнані вперед інстинктом самозбереження, від поколінь, гнаних інстинктом розмноження. Все було б у цій жорстокій картині темно і моторошно, якби не вогник мрії й надії, що нам хоча б раз усміхнеться світовий генератор випадкових чисел, і чиясь боротьба таки дасть плід.

Обкладинка: Гюстав Доре, гравюра з ілюстрацій до “Загубленого рая” Мілтона.

KulturтектонікаГармоніяПосполитеСофізм

Максим Холявін • 17.09.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University