Персональний сайт Максима Холявіна

Одноборства. 2 – Гра на рівних

Правила гри виникають серед рівних. Поки присутня нерівність (не важливо, який клас чи яка соціальна група опиниться при цьому у виграші), егоїстична природа людини підохочуватиме її залізти ближньому на голову і звісити ніжки. Звісно, це супроводжуватиметься насильством. І краси в такому поводженні не буде, тільки розбещення одного і страждання іншого. Зрештою обидва впадуть у яму. Але, крім егоїзму, людина ще має прагнення грати. Оскільки гра має за мету відчуття певної довершеності, ставляться обмеження на використання сили або хитрощів. Амбіції вкорочуються заради вищої насолоди перемоги. Одним із головних правил суперництва в грі є рівність умов для гравців: один майданчик, однакова зброя і навіть фора слабшому фізично. В соціальній грі правила встановити важче, оскільки чим ближче ми до дійсності, тим більші є ризики, і боротьба інтересів стає майже некерованою. Принаймні, потрібно чимало часу, щоб установити хоча би подобу паритету між класами і соціальними групами. Європа, її сателіти (США, Канада, Австралія тощо) і Японія пройшли довгий шлях, перш ніж більш менш опанували себе, та й те – у їх на позір довершеному суспільному житті досі вистачає вагомих проблем. Україна в порівнянні з ними досі блукає в свавіллі Середньовіччя, десь між епохами феодальної роздрібненості та становлення абсолютної монархії, коли феодали та групи їх чубляться за трон, під яким проходить труба з молоком.

По суті, ми знаходимося в просторі поза грою, де єдине правило – переможець отримує все. Ніяких обмежень нема, після кожного падіння хтось стукає знизу, і нема жодної огидної міри, до якої не вдався б який-небудь завзятий «бізнесмен» чи «активіст». І поки ми не вирівняємо шанси – інших правил не виникне.

Гоп-стоп чигає на нас на кожному кроці, навіть у середовищі корпоративних «білих комірців», де з-під лоску просунутості та лібералізму щоразу вигулькує банальне прагнення звалити всю роботу і відповідальність на підрядника, собі залишивши при цьому гроші та плоди праці. Підрядник щоразу опиняється в меншості, оскільки в нього нема стільки грошей, як у пузатого замовника, отже він не зможе ані купити юриста, ані підкупити суддю (на що обов’язково піде той, у кого на це гроші будуть). Ніхто з робітників у середовищі сучасних машин капіталу навіть не заїкається про суд. При цьому не важливо, де людина працює – чи на заводі, чи в сфері IT. В кращому випадку тебе просто звільнять/з тобою розірвуть контракт – без грошей (чи з якоюсь фігуральною подачкою, для «заспокоєння»).

Звичні до таких стратегій, підрядники не лишаються в боргу перед замовниками, теж вигадують різноманітні способи «зекономити» і стягнути зайву копійчину. Зрештою, на полі гри встановлюється атмосфера тотальної недовіри та майже повної відсутності гарантій, і по мірі проїдання ресурсу, битва йде вже не за куш, а за крихти зі столу, що гравці зубами видирають одне в одного. Повне зубожіння і занепад. Оце і є «гра поза грою». Я свідомо оминаю тут питання взаємодії між громадянами і державними органами, бо опис цього свавілля і абсурду зайняв би ще кілька добрячих абзаців.

Грати так – безглуздо, але й покинути ми не можемо, бо є соціальними тваринами, потребуємо інших, у тому числі й заради ведення справ. А там, де виникають суспільні відносини, виникає і поле для гри. Щоб змінити правила – потрібне об’єднання, до того ж – у нашому випадку – «низів», тобто тих, у кого індивідуально не вистачає ресурсу, аби забезпечити рівність, а отже – красиву гру.

Різні дрібні та середні бізнес-структури звикли сприймати одне-одного з позицій конкуренції. Асоціації підприємців у нас утворюються не дуже охоче, а тим більше – профспілки. Бо досі віримо, що створення профспілок – то привілей держави. Пора прокинутись. «Диктатура пролетаріату» минула, тепер обстоювання прав трудящих залежить лише від самих трудящих, і не важливо, чи ти металург, бізнес-аналітик чи підприємець. Не дозволити крупній рибі себе зжерти можна виключно через об’єднання ресурсів: грошових, фізичних і розумових. І не треба надіятися на політиків. Політики – такі самі горе-гравці, як і «білі комірці», їм цікавіше пилити готове, ніж творити нове, тому вони вірогідніше інвестують у чергову соціальну аферу з кривавим театром, ніж займуться стабілізацією економіки та соціальних відносин. Політика, пані та панове, – це ми, і ніхто крім нас. Якщо хтось лізе нам на голову, то тепер ніхто вже не відгукнеться на крик «рятуйте!» А якщо натомість вас буде ватага, то навіть особливо нахабний крутій двічі подумає, перш ніж удаватися до фізичних демаршів. У дитинстві, мабуть, нам усім розповідали притчу про віник. Але, судячи з практики, значення її ми так і не затямили.

У одного старого було три сини. І вони ніяк не могли ужитися разом. Старому дуже хотілося, щоб після його смерті сини жили в мирі. Він вирішив навчити їх цьому.

Одного разу, батько покликав їх до себе і попросив розламати навпіл віник. Спочатку спробував старший син, але, скільки він не пильнував – нічого не вийшло. Такі ж невдачі спіткали середнього та молодшого. Тоді батько розв’язав віник, і попросив кожного сина розламати по декілька соломинок. Це, звичайно ж, їм з легкістю вдалося.

Тоді батько сказав:

– Ось також і в житті. Якщо ви будете разом, то вас ніхто не зломить, а окремо вас також легко перемогти, як і зламати пару соломинок.

Ніхто не буде грати за правилами, поки не буде паритету. Змусити владні групи визнати себе за людей можна тільки через утворення власної групи. Хочеться жити за законом? Закон не існує незалежно від суспільства, саме суспільство має стати на його захист. І для цього суспільству треба створювати групи. Поки на полі триватиме гонитва дебелих озброєних бензопилами регбістів за кволими розрізненими громадянами – гра не почнеться. Коли громадяни утворять групи і злагодженими діями почнуть роззброювати регбістів – отоді намітяться перші кроки в бік цивілізації. По суті, «низи» повинні припинити бути «низами» і навчитися тримати своє життя в своїх руках, а також давати відсіч у випадку, щоб уберегти свої позиції й узагалі – гру як таку. Тим самим і «верхи» будуть урятовані, адже під тиском ігрових обмежень їх амбіції нарешті почнуть розвиватися не кількісно, а якісно.

KulturтектонікаГармоніяГраГромадаПосполитеПсихологічні одноборстваСофізм

Максим Холявін • 25.08.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University