Персональний сайт Максима Холявіна

Одноборства. 1 – Культура нападу.

Роздуми мурахи-фуражира

Про одноборства часто співають мантру «це тільки для самозахисту». Благородно, але, як на мене, не відповідає дійсності. Всі одноборства, де практикується атака, можна використати для нападу, і гарантувати, що передані знання не зашкодять іншим, неможливо. Мантра про «самозахист» повторюється, аби переконати себе в чистоті та законності намірів, і це тільки шкодить справі. Бо агресію з людської природи не витравиш. Агресивність – це не тільки слід упливу середовища на індивіда, інтерес до агресії проявляють навіть діти, просто потяг цей нівелюється через виховання, іноді теж – немало агресивне. Життя – явище експансивне, відбувається постійний тиск між видами, і позірна гармонія є рівновагою динамічною, а не статичною. Пригноблювати агресивність – усе одно, що видирати зуби леву або пилити роги бику, примушуючи їх до пацифізму. Повна відсутність агресивності позбавить життя необхідного внутрішнього руху, циркуляції, завдяки якій відбувається його вдосконалення.

Хижакам приписують жорстокість, тоді як невинні вівці та антилопи постають у вигляді святих та некривдних істот. Просто забувається, наскільки жорсткими подекуди можуть бути внутрішньовидові ієрархії. Їдять вони траву (гей, до речі, теж цілком собі живу істоту!), проте не оминуть можливості посунути сусіда рогом задля статусу і супутніх пряників. Коротше, ніщо людське іншим тваринам не чуже, і навпаки. В Природі агресивність корелюється тиском середовища. Тварини не сходять з розуму і не нищать усе навколо, бо мають цілком собі чітку мотивацію та обмеження, продиктовані з боку біогеоценозу. Людям у бульбашці техносфери важче, адже тут Природа вже не вищій суддя, отже кортить від часу влаштувати гармидер просто через гормональні сплески. Або заради гри. Якщо в певний період можна було обмежити насильство за допомогою прямих заборон (натомість його зливали у війнах та іграх), сьогодні стає ясно, що самим гнобленням внутрішніх позивів ефекту не доб’єшся. Витіснена в темряву агресія потім вилазить у вигляді неврозів або психозів, до того ж іноді – масових, і тоді цілі спільноти можуть раптом з’їхати з глузду і вчинити гармидер.

Одноборства – це найліпша форма, надана агресії людським генієм. По-перше, бо одноборства максимально переносять агресію в ігровий простір. Виділено чесноти людини в поєдинку, визначені критерії красивої гри, а отже – виставлено обмеження, завдяки яким з хіті й азарту агресора випікається звитяга. Одноборства не повинні «співати мантру самозахисту», вони повинні виховувати вищу форму агресора – воїна. Воїн розуміє сенс правил, бо відчуває суть звитяги, в нього сформований вектор агресивності, який для перемог шукає рівного або сильнішого, а не слабшого. Отже, воїн має повагу до супротивника.

Якщо згадати деякі місця з «Генеалогії моралі» Ніцше, то воїн ледь що не єдиний, хто дійсно спроможний «любити свого ворога», адже ворог для нього є джерелом самоствердження, змогою випустити агресію і отримати задоволення гарного бою.

Воїн знає, що надмір агресії призводить не до радості бою, а до болю небажаних втрат, отже не провокує конфлікту за межами поля гри. Воїн знає, що в масовій різні нема ні звитяги, ані честі, бо там у вирішенні долі забагато випадку порівняно з хистом, і перемога здобувається за будь-яку ціну. Воїн знає всі чесноти людини, тому знає, де для перемоги потрібна сила, а де – розум. Однією з головних рис воїна є – прямота. Подібно до князя Святослава, бажаючи поєдинку, воїн каже: «Іду на ви!» Йому не цікаво брати висоту підступом, або загрібати жар чужими руками, бо від якості його поєдинку залежить його самоповага, задоволення собою.

Найгірша форма агресора – підступний боягузливий нахаба. Такий, навіть маючи якусь силу, оточує себе сонмом посіпак заради кількісної переваги, шукає заздалегідь слабшого супротивника, не поважає правил і радше введе в оману або спровокує масову різню, аби підкрастися до супротивника ззаду і загнати йому кинджал під лопатку, аніж стане ризикувати собою в прямому протистоянні. «Звитяга і честь» для такого агресора – порожній звук, бо в нього один критерій – мати. Хоч би й шляхом підлого обману, бо до біса ту якість, головне – кількість. Як тільки такий отримує гідну відсіч, то одразу стає в позу жертви і обурюється з приводу такого нечемного з ним поводження. Найцікавіше, що ця позірна потворність походить зі звичайної тактики виживання, коли задля збереження місця під сонцем істота удається до будь-якої підлості. Але правильна стратегія, застосована в неправильний час, стає хибною. Завжди є спокуса, коли скінчилися аргументи, перемогти в суперечці кулаками. Це неповага до гри і шлях до виродження, бо замість того, щоб розвивати свій розум для реваншу, переможений пустить у хід кулаки, а врешті так і лишиться ідіотом з великими кулаками. Цього замало для розвитку, навіть для виживання вже замало, тому перемога грубої сили означатиме крок назад.

Правильно зрозумівши, встановивши правила гри для агресії, накинувши на неї хомут цінностей та інституцій, маємо шанс остаточно перетворити її на двигун подальшого прогресу. Лишивши її поза законом та поза увагою, ми так і матимемо прихований невроз, що роз’їдатиме суспільство хибними потребами і вибухами хаотичного насильства (яке нині навчилися використовувати зацікавлені особи). Самозахист охоплює агресію лише на половину. Повинна існувати культура нападу. Так одноборства або виховають воїна, або відіб’ють у нахаби будь-яке бажання застосовувати кулаки. Так одноборства повинні надати простір для самореалізації агресорів. Бо певні люди просто мають це у характері – або через темперамент, або через психотип. Так само, як деякі люди схильні прожити життя в бібліотеках. Будь-хто з них, полишений без місця в суспільстві, перетвориться на загрозу. Нездійснені воїни потрапляють у банди або терористичні організації, нездійснені гуманітарії стають гарматним м’ясом для сект штибу «Аум Сінрікьо». Всі ці варіанти не працюють на утворення вищої гармонії (яка, за послідовністю Гегеля, потім знайде собі нову опозицію), а отже повинні бути подолані в ході соціальної еволюції. Не через виривання зубів та обрізання рогів, а через удосконалення їхньої гри.

На кого покласти цей обов’язок? Під роздачу знову потрапляє освіта. Бо кому ж іще займатися спеціалізацією нового покоління? Освіта майбутнього, побудована на основі гри, цілісного сприйняття світу та уваги до талантів дитини, повинна буде відстежити нахили кожного учня, і допомогти йому стати на правильний шлях, усвідомити свої нахили та знайти їм якомога більш конструктивне пристосування.

Оригінал обкладинки

агресіяГармоніяПосполитеПотік свідомостіПсихологічні одноборстваТеорія ігор

Максим Холявін • 18.08.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University