Персональний сайт Максима Холявіна

«Горизонтальний» світ. Частина 2 – Робітники сцени

Я задумався про те, які цілі переслідує той, хто сповідує інституціоналізм? Чи зробити суспільство “шлунково задоволеним”? – Та ніби ні, адже з’ясування питання керування спільним навпаки вивільнює час і сили для занять красою життя. Але чому ж тоді така зав’язаність на матеріальному, що буцім відкидає культурну сферу, зосередившись суто на речовому боці людських відносин? Чи не веде це нас у затхле “царство живота” з безроздільним домінуванням “мати”?

Культура завжди йде обруч із усіма останніми сторонами життя, в тому числі – економічною. Кожний народ, кожна нація повинна прописувати такі правила соціальної гри, які будуть найбільш зручними саме їм. І тут уже вступають у права всі «питання забарвлення», тобто – в кого до чого смак, хто як бачить життя, чого від нього хоче. Відповідно до спектру світоглядів, притаманних тутешній громаді, будуватимуться процеси життєдіяльності. В Україні безпосередній процес інституціонального будівництва було звихнуто в ХХ ст. в ході як міжнародних подій (воєн), так і внутрішніх соціальних катастроф унаслідок радянської політики. Тепер ми намагаємося вправити свій хребет на місце, й відбувається це болісно, через тертя і непорозуміння між соціальними групами. На сьогодні ми більш за все схожі на Лебедя, Щуку і Рака з байки.

Але що мене завжди тішить, так це неодмінне прагнення людей створювати довкола себе красу. Це прагнення, мабуть, записане на біологічному рівні, з чим, у принципі, згоден професор Денніс Даттон з Новозеландського університету. І досі саме «болі в животі» заважали людям взятися за своє майно і почати наводити в ньому лад і красу.
Як тільки «питання живота» знято – починається творчість. В будинках з ОСББ чоловіки і жінки накидаються на землю, засаджуючи її квітами, накидаються на під’їзди, перетворюючи їх на солідні вестибюлі або, принаймні, наводячи в них чистоту. Стіни прикрашаються дзеркалами, малюнками, якимсь декоративним приладдям. Таке враження, ніби естетика всередині цих людей тільки й чекала, поки їй дозволять вирватися назовні, й отепер, коли вони нарешті повірили, що мають право творити зі своїм майном що завгодно, що для цього не треба питатися дозволу в ЖЕКу чи когось іншого – люди зайнялися омріяною творчістю.

Тяга до порядку і краси є чимось базовим, чимось глибоко життєвим, бо краса є синонімом радісного, здорового і правильного існування. Принаймні, так свідчить про естетику суворий і несентиментальний у своїх судженнях дарвінізм. Інституції слугують інфраструктурою для цього. Тобто, по суті, той, хто сповідує інституціоналізм, посвячує себе в будівельники стадіону для майбутньої соціальної гри. Кожне ОСББ знімає з власників тягар будинку, натомість надаючи поле для гри – можливість забезпечити собі більший комфорт і більшу реалізацію художніх почуттів. Стає цікаво грати, бо тепер кожне твоє зусилля дає плід і має сенс, бо завтра той плід ніхто не розчавить. За першою цеглинкою задоволення стає цікаво покласти другу і третю. Так твориться нова, жива українська культура, замість купи пилюжних шароварів з радянського музею ми отримаємо воскреслий образ «садка вишневого коло хати», де під акомпанемент хрущів можна займатися улюбленими іграми: хоч спортом, хоч мистецтвом, хоч ремеслом або підприємництвом. Хтозна, може, колись ми навіть війною навчимося займатися так, аби не ламати при цьому садок і не заважати іншим гратися по-своєму.
Але проблема полягає в тому, щоб відшукати оту «точку матеріального прикладення культурних зусиль», де «люди духа» змогли би плідно співпрацювати з «людьми дії». Ширяючи за хмарами високих абстракцій, далеко від грішної землі, «людина духа» не зможе нічого на цій землі змінити, як би вона при цьому не голосила. Повзаючи носом у багнюці матеріалізму, «людина дії» ніколи не побачить і не зрозуміє, як можна жити краще, так і залишиться тим алкоголіком з анекдоту, що закричав «що тут думати, тут стрибати треба!»

Там, де починається відповідальність людини не тільки за своє, але й за спільне – знаходиться ця точка. Там, де безпосередньо між людьми виникають стосунки, що тягнуть за собою і моральні, й фізичні наслідки – потрібне прикладення всіх філософських та культурних напрацювань. Як засвідчували поети, зокрема багато цитований нині Омар Хайям, ми – глина. І питання в тому – чи зможемо ми відростити руки, аби самих себе виліпити в якісь притомні глеки? Там, де культурна людина користується своєю і чужою мудрістю в ім’я вищої гармонії, кращого результату, лежить місце, де рука гончаря торкається безформної поки що груди і починає надавати їй образ.

KulturтектонікаГармоніяГраГромадаПосполитеПотік свідомості

Максим Холявін • 06.08.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University