Персональний сайт Максима Холявіна

«Горизонтальний» світ. Частина 1 – Естетика та утилітаризм

Ми вийшли з вертикального світу ієрархічних структур. Перед нами розкривається поле свободи та демократії, омріяний ідеал учорашніх митців та революціонерів. Нібито все ок, але разом із новою епохою постають нові проблеми та виклики. Як то кажуть, «не все так просто». Капіталізм (супутній сучасній демократії) є новим пристроєм в руках падких на ігри лисих мавп, і нема в них іншого виходу, крім як учитися ним користуватися, щоб іграшка раптом не вистрілила в око. Звісно, немає й іншого шляху, крім як спочатку набити собі пару-трійко гуль, поки ввімкнеться, нарешті, інтелект, яким так щедро наділила нас Матінка-Природа: спочатку в декількох не в міру розумних місцевих prodigy, а за ними – в усіх інших. Й учорашні розбишаки не почнуть сьогодні розповідати, як це круто – поводитися по-людськи.

«Царство живота» над «царством ідей» (або, якщо за Фроммом – «мати понад бути»), домінування матеріальних інтересів над духовними, «потрібляцтво», оцінка якості людей і речей виключно за кількістю грошей. Оскільки демократичний світ найбільше печеться про добробут живота, то єдина ієрархія, яка могла виникнути на цьому підґрунті – це олігархічна ієрархія. Тепер якість та рівень життя оцінюються за критерієм живота – матеріальними цінностями, комфортом і сенсорними задоволеннями.

Вигадувати нове, змінювати щось, рухатися далі варто тільки якщо це обіцяє збільшення прибутку. Інтерес сам по собі, підзабута вже жага відкриттів утратила вчорашню цінність. Можна це пов’язувати з завершенням експансії людства по планеті, але йдеться не тільки про географію. Сам технічний розвиток нині вже не має присмаку пошуків Леонардо, він утрачає художній сенс і повністю переходить у вимір утилітарності.

Естетика стає чимось виключно вжитковим або розважальним, приємною родзинкою згори морозива, але ніяк не самоціллю. Тобто, не хочеться збільшувати ступінь задоволення, швидкість і легкість превалюють над мірою та якістю. Аристократична витонченість (яка вимагає зусиль) поступається грубості нуворишів (яка покладається на прагматизм, і тому вважає аристократичні зусилля зайвими і надмірними). Зацікавлена лише в збільшенні статків, олігархія не вважає мистецтво (зусилля заради більшого задоволення) за самоціль, тільки за спосіб збільшення статків (вони є самоціль). Якщо вчора мистецтво було на одній сходинці з релігією, то сьогодні воно стало просто ще одним товаром на ринку, справою суто індивідуальною, яка майже не впливає на якість суспільства (коли його не використовують для маніпулювання свідомістю, звісно).

Тепер кожен ліпший займається творчістю і – керуючись принципом рівності, без якого немислима демократична свобода – оголошує свої творіння геніальними, підтверджуючи слова нулями після одиниці в чеку. В умовах капіталізму мерилом вартості є саме гроші, оскільки вони уособлюють в собі кількість докладених зусиль (силу) та вправність (у заробітку й будуванні бізнес-структур). Вага емоційного впливу відступає трошки назад, його вже не розуміють з точки зору краси та філософської глибини, а розглядають більше як спорт: грати ноти швидше, брати ноту вище, виконувати трюки карколомніше, мати кращу розтяжку, швидшу реакцію. Коротше, мистецтво стає ближчим, з одного боку, до цирку, а з іншого – до салону мод з кругленькими цінами.

Досягнувши омріяної свободи, мистецтво раптом не може рухати світ далі, бо велич більше не виражається в естетиці, її місце посідають прагматичні цінності. Сьогодні вже ніхто не вірить у те, що Музика дійсно може змінити світ, як це робили Олександр Скрябін і Джон Леннон. Така віра відкочувала на марґінес й стала надбанням купки невиліковних ідеалістів. З одного боку, це ображає гордість митецького класу, а з іншого – хіба митці не хотіли завжди вільної творчості? Просто побічним ефектом такої волі стала профанація мистецтва.

Шукаючи свободи для ідей, борці за свободу, мабуть, несвідомо відводили від них увагу в бік світу тіла, мовляв, «що тобі до мене, я ж не чіпаю твого добробуту своєю музикою/своїм виглядом/своїм мистецтвом». Поки естетика могла когось образити, зашкодити чиїмсь інтересам – вона могла змінювати розклади в суспільстві, мала вагу. Тепер естетика нікого не ображає (за виключенням деяких особливо впертих суспільств), а отже і не може особливо вплинути на розклади, скільки б не малювали на стінах різні гасла. Ревниве ієрархічне суспільство, покоління за поколінням, поступалося «вітру змін», і, одночасно зі збільшенням свободи, естетика все більше ставала «платтям», кольором і смаком, на які товариш не всяк. Знову ж таки, поки за допомогою емоційних важелів мистецтва не починають маніпулювати громадською думкою. Але й тут справа покладається більше на потужність рупорів і вміння грати словами, ніж на вищі естетичні засади.

І все це на позір є проблемами другорядними. «Цінність живота» зовсім не така вже ганебна, як може здатися, бо саме сюди відноситься також і цінність людського життя, свобода від переслідувань за вільнодумство, свобода самовираження. Ми прагнемо цілком резонного принципу «не шкодь – і роби, що хочеш; роби, що хочеш, тільки не шкодь». А втім, навіть «животному» суспільству нікуди не дітися від цієї дивної потреби в красі. Бо все одно «чогось не вистачає», щось примушує шукати розради в мистецтві, в релігії. Гонитва за прибутком набула хворобливих ознак, люди втомлюються і психологічно ламаються у мегаполісах, приречені майже цілодобово крутитися гвинтиками в корпоративних машинах. Не маючи дозвілля, не маючи шансів для особистісного розвитку за межами утилітарної машини, люди часто впадають у апатію.

Лисі мавпи відростили в голові занадто велике і гарно відполіроване дзеркало для своїх почуттів, аби отак легко відвернутися від них у бік ситості свого брюха. Завжди залишається потреба в тому «щось», на яке нас прирекла еволюція. Деякі філософи, як наприклад, той же О. Шпенґлер, виводять навіть неминучу послідовність фаз у розвитку цивілізацій, коли часи животного благополуччя змінюються смутою і війною амбітних героїв, і лиш на короткий час настає період гармонії. Потреби змінюються (shifting), і як би ми не прагнули побудувати ідеальний стрій, цей палац приречений впасти, бо від застою і виродження рятують тільки оновлення, злами, конфлікти. Ті самі сумнозвісні «лекарства против морщин». І те, що ми нині втомлено позіхаємо, чуючи слова «революція», «війна», то це не значить, що за якийсь час ці слова не зустрічатимуть з радістю, не відчуватимуть це єдино правильним виходом, бо «бики нагуляють боки» і знову бажатимуть битися на кориді.

Чи можна мінімізувати шкоду в цій грі? Чи можна підготувати «суспільство споживання» до змін, повернути мистецтву хоча б якусь керівну роль, зробити естетику частиною загальної мудрості? Не знаю. Бо навіть необхідність збереження планети царі у «царстві живота» розуміють тільки через цінність ресурсів для своїх прибутків, а не тому, що тут просто гарно, чорт забирай! Хочеться тішити себе, що навіть у думці про усталений розвиток ресурсних систем лежить усе-таки естетична думка, той загальний принцип гармонії, який проявляє себе як у мистецтві, так і у техніці, надаючи їй вищезгаданий «художній дух да Вінчі». А отже, можливо, згодом усе-таки вдасться досягти якоїсь універсальної форми гри, за якої «зміни віх» ставатимуться не так болісно, як це відбувалося досі. Принаймні, хочеться на це надіятись.

Зображення: “Венера в лахмітті” – Мікеланджело Пістолетто.

homo ludensKulturтектонікагоризонтальний світГрадемократіякапіталізмПосполите

Максим Холявін • 01.08.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University