Персональний сайт Максима Холявіна

Танці на граблях і пам’ять Дідів

У маковому полі досі міни,
хоча вони давно не актуальні,
і ти забув давно сакральні дати,
а все ж іржа працює не так швидко,
минуло 70, а все лежать,
ховаючи в серцях загибель…
Моє

«Война без особых причин» загострила прадавні символи та протиріччя, наситивши їх новим життям. І хоча первісне значення символів уже не розрізнити під нанесеними шарами пізніших інтерпретацій та розвінчувань, самої наявності їх уже досить, аби почати холівар. І щоб не бути горезвісними свіфтівськими «тупокінечниками та гострокінечниками», варто задуматися. Є така властивість – задумуватися, як казав персонаж Гафта в фільмі «12» режисера, чиє ім’я ми краще не будемо згадувати.

Яка мотивація була в мого покійного Діда, коли він почав воювати? Гадаю, тут усе було просто: прийшов ворог – треба воювати. Нацисти ж бо теж не розумне-добре-вічне йшли сіяти, про це не варто забувати, хоч наскільки потвора комунізму затулила нині скинуту потвору гітлерівської ідеології. Тому іноді логіка дуже проста: здавайся або борись. Дід мій був індивідуалістом, тому коритися комусь так просто було не в його характері. Але він не був вояком. Він був працьовитим чоловіком, з того гордого племені підприємців, що під радами всі перетворилися або на полукріпаків із колгоспів, або на пролетарів. Шукати в нього загарбницькі замашки годі. Не той тип. Навпаки, після війни всім родичам допомагав переселитися з депресивної брянської деревні у затишний Маріуполь, селив у себе, аж поки не знаходили роботу та житло. Тобто, ділився, чим міг, намагався всім допомогти зробити собі добробут. Про війну не любив говорити. І медалі свої віддав дітям на іграшки. Батько досі докоряє собі, що малим не розумів цінності тих залізячок, і тому майже всі загубилися. З картотек нині підіймають відомості про ветеранів на російському сайті «Пам’ять народу», і там Дід лишився тільки з однією нагородою – ювілейно виданим на 40-річчя перемоги Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню, хоча мав ще Орден Червоної зірки, медаль «Партизану Вітчизняної війни» 2 ступеня, «За взяття Берліна», а також «За відвагу».

Найгірше те, що Дід відійшов того ж року, що я народився, за пару місяців. І тому не міг я в нього розпитати про все те. Тому також я досі напівжартома кажу, що є його реінкарнацією. Бабця каже, що схожий, хоча більше схожий все-таки на Батька. Він для мене тепер став легендарною фігурою з переказів Батька, Матері та Бабці. В нашій сім’ї він був тим, кому болить, кому залежало, і тому він завзято працював, намагався займатися організацією людей, дарма що був самоуком, маючи всього 5 класів освіти. Він далеко не був ідеальним, а проте його життя цілком може слугувати за приклад нащадкам. І за його бойовий труд я вдячний, бо таким чином він дав змогу статися нашій родині, й тепер я можу дихати (знаєте, це дуже приємне заняття – дихати…).

Але чи є сенс узагалі говорити саме про «перемогу»? Вже давно стало зрозуміло, що радше ні. Міф перемоги було створено, щоб затулити піррову сутність її. Подивіться на сучасну Германію, подивіться на сучасну Японію – ось хто переміг, агресори, які були розбиті. Поразка більше дала їм, ніж забрала. Для нас перемога тільки закріпила тоталітаризм. Надії на примирення з ієрархією, на те, що жертва достатня і кривава, аби задовольнити сталінського молоха, виявилися марними. Бо йшлося не про насичення, а про саму бездумно хижацьку природу тоталітарної ієрархії, яка врахувала помилки царизму, і вже тому не збиралася випускати маси з «залізного кулака». Війна, як і будь-який конфлікт узагалі, повинна вчити нас, адже війна – це розкриття всіх вад нашого характеру, нашої ментальності та соціального устрою. Це той біль, який показує, де в організмі негаразд. Той, хто сліпо радіє одужанню, але не робить висновків, ризикує опинитися в тій же ямі, звідки тільки-но видряпався. Мудрий виробляє як імунітет до хвороби, так і знання, як запобігти їй, бо імунітет – штука не гумова, тягнутися вічно не буде.

Росіяни славлять перемогу, бо міф цей вселив у них відчуття власної правоти попри жалюгідний стан їхнього життя. Це наче відкуп перед лицем долі. Ми брудні, але ми праві. Ми нездатні виповзти з болота, але ми переможці, нас ще ніхто не розбивав. Ну, з такими успіхами вас і не треба розбивати, адже після кожної перемоги ви стаєте тільки слабшими. Як казав один вельми просунутий у бойових мистецтвах сенсей: «Виживання лише дає вам змогу продовжити тренування». Тобто, перемога не дає нічого, крім змоги вивчити свої помилки, свого ворога і причини конфлікту, й так – удосконалитися. Вона не є метафізичним хабарем богам, не є санкцією на самовдоволення попри власну ницість, не є зарукою вічної правоти. Найбільше сенсу вона приносить саме тоді, коли до неї ставляться адекватно, а це значить окрім пам’яті про тріумф зберігати ще пам’ять про загиблих і всі злочини переможців, котрі не могли не статися з огляду на обставини. Треба пам’ятати, що війна – небезпечна іграшка, і військові конфлікти в майбутньому повинні перейти в зовсім інший, відмінний від нинішньої масової форми, формат. Не кажу зникнути, бо агресія не зникає. Агресія лише потребує менеджменту. Щоби воєнний пафос відкидав якомога коротшу тінь.

Чого хотів мій Дід, повернувшися з війни? Займатися господарством. Жити в злагоді, заробляти на життя чесною працею. Не бажав «никому ставить ногу на грудь». Не мав таких прагнень, бо був самодостатнім, не потребував самоствердження за рахунок інших. Любив діло більше, ніж здаватися комусь чимсь. А тепер-от стало комусь необхідно роздмухувати старі міфи, щоб компенсувати злиденність життя, щоб знову затулити очі масам і погнати їх у потрібному напрямку. Так само дехто прикривається українським прапором, ганьблячи тим саму українську мрію і пам’ять українських героїв, плямуючи таке хороше почуття, як патріотизм. І щоразу, як ми не думаємо за себе, як ми піддаємося примітивним біологічним покликам, роз’ятреним палкими словами й кольорами, то паплюжимо пам’ять дідів. Бо діди хотіли кращого життя своїм дітям та онукам, давали їм найкраще з того, що мали, а ми тепер тринькаємо цей безцінний капітал на дешеві політичні ігрища, які потім розв’язують руки агресорам. Це не робить нас сильнішими, це тільки розв’язує руки злу, від якого сильнішими муситимуть ставати інші. Бо ми, такі молоді, веселі та завзяті, не вміємо досі прибирати за собою. Що ж, «життя научить». Бо матимемо перемагати і аналізувати, або програвати і аналізувати доти, доки не зробимо, нарешті, крок уперед. Доки не навчимося володіти своїм життям.

KulturтектонікаІсторіяПотік свідомостіХворе питанняЧасу Дух

Максим Холявін • 09.05.2015


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University