З розламу в собі дмуть вітри,
під їхнім свавіллям так часто – падаєш.
Крізь тріщину видно, як мріють лани
суворою сивою вкриті травою,
пророслою гнівно крізь мокрий сніг,
одвічна холодна весна у тяжінні до літа
рушником вогким лупить по вилицях,
гуркотить, як розлючений локомотив,
стискає лобами літосферні плити –
тріщить, і крізь тріщини віє вітер,
бо ти щосекунди дихаєш…

Напишіть відгук