Персональний сайт Максима Холявіна

Апологія графоманії

Біда графоманіяка в тому, що він не може (не здатен? не вміє?) накопичувати натхнення. Воно спалахує в ньому на коротку мить, і творча роботоздатність падає разом із подальшим його згасанням. Тому не виходить масштабувати твори, не виходить писати поеми. В ту мить, коли має закінчитися 1% таланту і початися 99% праці, закінчується все. Залишається ковзання поверхнею, насолода “інставіршем”, в найкращому випадку схожим на 浮世絵 (укійо-е). Можна сміливо звинувачувати графоманіяка у неґрунтовності. Однак, чи не така форма найліпше пасує епосі, коли вже не лишається ані часу, ані сил на ґрунтовність? Технології спустили скажених псів з ланця, і тепер, на льоту, інставірш – то остання відчайдушна метода еволюції засіяти маси розумом, втримати позиції так довго твореної складної біологічної системи, котру так бездарно проїдає ентропія?.. Колись навчені ловити миттєвість (carpe diem), сучасні люди під жорнами “несвідомого капіталізму” мегаполісів хапаються за кожну хоч на скількись приємну мить, прагнучи увічнити її на знімках, закарбувавши її в пам’яті інших через стрічки новин, і самі забувають пережите вже наступної секунди. Вірші гостріші за фото, врізаються глибше, тому забезпечують трохи довший ефект. Крім того, кожний новий вірш хоча й бере інший матеріал за основу, однак в собі повторює методу автора, його особистий відбиток, не вичерпуючи при цьому теми, емоційного заряду образу, і так дозволяє підтримати вогник поезії в кожному, хто може чути її. Графоманіяк не геній, він радше “працівник сцени”, на яку згодом вийдуть інші генії, коли настане час. Графоманіяк – це той, хто береже поезію єдино можливим способом зберігання – відтворюючи її. Бо навіть консервація спадку минулих майстрів неможлива без постійного переливання в корпус його свіжої крові…

слово про слово

Максим Холявін • 15.02.2015


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: