Персональний сайт Максима Холявіна

Гра Ендера

enders_gameСпочатку я подивився фільм. Одразу вразив епіграф, як потім стало відомо, – дещо перероблений на відміну від оригіналу. Слова одразу показали, що постане складне питання взаємодії між поняттями «сила», «агресія», «любов» або ж «емпатія». І кіно виправдало очікування. Концентрована оповідь чітко і ясно змалювала трагедію нерозуміння і ворожнечі. Виникло бажання прочитати книгу.

Мене тема менеджменту агресії, моральності та конфлікту, етики та еґо – бентежить уже давно. Тому фабула «Гри Ендера» одразу зачепила за живе, створивши очікування твору про глибоку філософію конфлікту, де були б ураховані всі сторони цього складного виміру відносин.

Відчуваючи близькість війни, однаково розумієш необхідність самооборони і дипломатії, розумієш гнів і біль, ціну невігластва і маніпуляції, скерованої банальною жадібністю. І хоча масова війна досі вбачається злом саме через відсутність правил, та водночас присутня думка і про неминучість цього феномена. Адже реальність зовсім не відповідає нашим вимогам, добиватися оптимізації агресії без девальвації індивідуальності та експансивного начала в людині (і всьому живому!) доведеться довго, і, зрештою, це все одно не стане усуненням протиріч як таких. Отже, чи допоможе нам зрости чергова пропаганда морального жалю? Чи допоможе це опанувати себе?

gra_enderaЛеннонівський пацифізм пахне лицемірством. Толстовське «непротивлення злу насильством» пахне хворобою. Ми пропагуємо мир понад повагу і вміння домовлятися. Мир, що не має розшифровки. Вірніше, розшифровка його для мас знаходиться за закритими дверима спеціалізованої літератури з психології та біології. Хоча так само шкідливим є поклоніння агресії як останньому аргументу. Жоден з варіантів не лишає нам змоги визначити краще і кращого. Один заперечує гру як таку, інший стирає правила гри. Один заливає життя аполонічним мармуром, інший занурює в кривавий шторм Ареса.

Я не можу розсудити однозначно – яка з двох історій Ендера є кращою чи гіршою. Не лишається нічого іншого, як зважити суб’єктивні плюси і мінуси з метою знайти окремий висновок для кожної одної.

  • Фільм завжди є стислішим за книгу, тому випадіння окремих елементів історії при екранізації неминуче. Найліпше для кіно – вловити і змалювати найголовніше. Це вдалося Крісу Коламбусу з першими двома «Гаррі Поттерами». І це, безперечно, вдалося сценаристам і режисеру «Ендера». Хоча з «Ендера» повністю випала тема політичної активності Валентини і Пітера, мало часу було приділено стосункам Ендера і Валентини, а також насильницькій природі Пітера. Натомість були чудово пророблені відносини з курсантами, мінімальними мазками були окреслені доволі виразні персонажі. Сокурсники Ендера в книзі виглядають блідувато, вони губляться на тлі декількох основних персонажів, як-от Графф, Бонзо, Пітер і Валентина. Навіть забитий на початку Стілсон у фільмі запам’ятовується краще, хоча в книзі він загинув, як і Бонзо.
  • У книзі Ендер хоча й розуміє необхідність жорсткої перемоги, але не приймає цей факт. Ендер у фільмі якось глибше розуміє важку необхідність «перемоги, що упередить усі наступні війни» і переносить цей факт стоїчно, хоча йому теж важко, але ця вага не розчавлює його. У фільмі Ендер для перемоги дійсно випускає внутрішнього демона, в книзі це відчувається більше як інтелектуальне силування себе до насильства. У Ендера в фільмі є значно більше причин боятися Пітера в собі, ніж у книзі. Але й і з цим завданням він порається краще. Втім, тут необхідно зробити знижку на вік, адже книжковий Ендер почав свою історію в шість рочків, тоді як у фільмі йому 11-13. Все-таки попри всю геніальність, психіка аж настільки молодої людини тонша і чутливіша, занурення в насильство на такому рівні лишає рани на глибших рівнях особистості, а кінцева мета губиться за поточними «несправедливостями».
  • Як на мене, книзі, попри всі її заслуги, не вистачає розгорнутості філософської складової. Не хочеться ображати Орсона Скотта Карда, але якби книга була написана Хайнлайном, не лишився би післясмак нестачі, «недотиснутості». Але Хайнлайн не створив цієї колізії. Його жуки з «Зоряного десанту» лишилися абстрактним злом, яке має бути знищено. У цього ворога не було закладено розкаяння за скоєний напад і розуміння неминучої загибелі. Не було молодого полководця з високою емпатією, котрий взяв на себе відповідальність за відновлення цілої раси. Оці моменти роблять книгу Карда унікальною і гідною всяких похвал. Але суб’єктивно так і залишилося бажання глибшої проробки теми, більшої кількості шарів, а головне – тоншої філософії конфлікту, а не постійного відчуття морального заперечення. Мабуть, мені найбільше хотілося побачити в книзі момент виникнення військової культури, коли грубе середовище зверхніх і бикуватих забіяк перетворюється на структуру, де конкурент також “also loved”. У фільмі все це подано значно більш концентровано, викликає навіть більше співчуття, і головне – яскравіше відчувається трагічність моменту, коли треба зрозуміти, чи неминучим є знищення ворога, а чи може конфлікт удасться розв’язати іншим чином? І підстава Ендера Зоряним флотом, відняття можливості обирати (можна навіть сказати, позбавлення влади геніальності посередністю) шокує. «Важливо, як ми перемогли!» – кричить у фільмі Ендер Граффу.
  • Саме це робить фільм притчею, тоді як книга є сагою. Але це нормально. Спочатку «Гра Ендера» була оповіданням…

Виражу думку крамольну, та точну – мені більше прийшовся до душі фільм (чи таке може бути?!). Саме своєю чіткістю, сконцентрованістю ідеї та прозорістю подачі інформації. Допускаю, що переклад був не найвдалішим. Також допускаю, що за багато років розучився читати фантастику, і саме тому вимагаю «дивного». Судження цілком суб’єктивне. Вийшло так, що фільм заронив завищенні очікування від тексту (бо ж текст здебільшого завжди має в собі більше), і вони не виправдалися. І оскільки в моментах розгорнутості філософії текст навіть програвав, то… лишається тільки знайти і прочитати «Голос тих, кого немає», щоб спростувати чи утвердити думку. =)

П.С. Почитав відгуки в мережі, перечитав своє, і подумав, що все-таки варто сказати пряміше: книга розчарувала! Подобається в ній виключно та канва, що і була показана у фільмі, а кінцівка книги дійсно невиправдано затягнута, в неї вилита потрійна доза легендарного пафосу, дисонуюча з ритмом попередньої оповіді. Лінія Пітера і Валентини дійсно рудиментарна, занадто узагальнена, мовляв «ок, у нас є два зовсім юних генія, нехай вони замутять геніальну політичну боротьбу, подробиці якої ми приховаємо, бо то ж треба було б окрему книгу писати». Може, й варто написати, тільки до чого тут діти, до чого тут Ендер? Показати іронію долі, коли злий брат рятує, а добрий – нищить?
 
Після прочитання книги і повторного перегляду фільму, в душі моїй засіла заноза: є чудова, велика ідея на тлі незадовільної реалізації. І оця незадовільна реалізація просто-таки мучить! І дуже дивує, як мінімальними засобами стрічка передала більше емоцій, ніж текст! Хоча в тексті й подій більше, і описані вони докладніше! Дивина, зізнаюся… дивина.

KulturтектонікаКонфліктологіяЛітературнеПсихологічні одноборства

Максим Холявін • 29.12.2014


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University