Персональний сайт Максима Холявіна

Школа співжиття. Як ОСББ можуть допомогти країні?

spilnadiya_poster-a4_house.epsЯким чином ОСББ може допомогти країні? Справа в тому, що йдеться не просто про ОСББ. Йдеться, перш за все, про вміння уживатися одне з одним і «не штовхатися». Наскільки взагалі можливо «не штовхатися» – питання спірне, однак без прагнення розлінувати поле соціальної гри і підтримувати на ньому порядок – неможлива успішна гра для жодного з учасників. Уся суть виграшу на полі свавілля полягатиме у довшому чи коротшому терміні сидіння одного на голові в іншого, аж поки його скине в багнюку спритніший і хитріший наступник. Можна і так жити, та тільки згодом подібний ритм позбавить людей будь-якого інтересу працювати «про запас», і ми почнемо втрачати надбане за довгі роки болісного розвитку. Вже так є – недосконала людська природа, а вірніше – погана пам’ять, призводять до епох проїдання, коли виробництво завмирає, натомість перерозподіл і споживання ідуть в розніс.

Наука інвестування у спільне
Правила гуртожитку визначають не тільки спосіб розподілу благ, але й дають змогу оцінити їх благо, відчути їх ціну. Адже, коли відчувається міра особистої участі в спільній справі, є й оцінка результату. Надбане задарма не цінується. «Задарма» ми нині маємо все, починаючи з під’їздів. Колись то все буцім падало в долоні з безрозмірної кишені держави, в ньому нема моєї участі, а значить нема й відповідальності! «Нащо воно мені?! В мене оно хата є, та й годі!» Кишеня виявилася дірява, тепер кожну копійчину варто було б тримати на обліку, та надто глибоко в’їлося байдуже ставлення до надбаного «задарма», і дало воно пострадянському світові буйний квіт крадійства і паразитизму на жирній народній спині. Ось уже й спина отощала, але паразитові невідомий спосіб життя за межами того, в якому він виріс, тому смоктати він буде, аж поки «хазяїн» не вріже дуба, а тоді буде спокійно споживати накопичені жири аж до скону. Ідилічну перспективу порушують силуети конкурентів, котрим теж хочеться наїстися на два життя вперед.

Pawel Kuczynski

Народ, що складає спину, ледве-ледве ворушить імунітетом, досі вважаючи, що найкраще – це або самому стати паразитом, або змусити паразита віддати насмоктане. І коли температура його зростає, то нічого, крім випалення нутрощів, народ не добивається, плутаючись ногами в павутинні більшовизму головного мозку. Відібрати і поділити. Сісти на голову тим, хто сів на голову. Не мати волі, а мати власних рабів. Подекуди навіть притомних людей зраджує підсвідомість, і вони шукають зла в інших замість того, щоб ростити власне добро. Так от, щоб захиститися від паразита і встигнути нагуляти хоч трошки боків, потрібно пускати температуру в правильне русло – на конструювання нових правил спільного життя, на розмітку поля і припинення штовханини в порожньому прагненні зайняти місця на п’ятачку на крок більше. Інвестувати в простір за межами особистого. Навіть якщо нема дірки всередині, то там, за дверима, точно протяги гуляють, тож не добудеш тепла всередині, поки не полагодиш вікна у під’їзді. І це вже не метафора – це теплотехніка.

Можна скільки завгодно вкладатися в окрему квартиру, та якщо будинок розвалиться, то разом із ним нанівець зійдуть і вклади. Країна, до речі, якщо розглядати її як спільноту людей, подібних за культурним пластом, теж більше схожа на багатоповерхівку: скільки не вкладайся у приватний маєток, а коли нехтувати простором за парканом, звідти згодом можуть прилетіти коктейлі молотова, та й дороги так і залишаться розбиті, багато не поїздиш. В меншому масштабі теж ніхто не в ажурі: можна витратити вагон грошей на новий костюм і розбити черевики на першій же стометрівці, а згори покритися пилом і смородом із завода-годувальника. Спільне переслідує нас щомиті, усвідомлюємо ми це чи ні.

Ціна цінностей
ОСББ – це не тільки питання керування спільною власністю, це також тест на здатність тримати баланс на тонкій мотузці міжособових стосунків. Натягнута вона над пучинами хаосу. Рецепт простий до абсурду: поважати договори і господарювати. Але спочатку треба зрозуміти, що від розтягування ковдра може просто порватися, і тоді нею вже не зможе вкритися ніхто. І що світ віддячує за турботу. Все це схоже на читання книги з кінця: ти вже знаєш, чим усе має закінчитися, але не дуже розумієш, як почати. Робота з внутрішнім світом – це подорож до краю себе і за край, туди, де лежить темний ліс чужої душі. Там поруч з індивідуальним маячить тінь колективного несвідомого, бринять культурні коди і літають чудовиська стереотипів. Політичний шлях не від’ємний від шляху культурного, і як би ми не узагальнювали стосунки для власної зручності, коли справа доходить практики, це завжди подорож крізь темний ліс, це завжди пошук центру лабіринту, читання книжки з логічного кінця до хаотичного початку…

circle-of-life-pyramidМи не зможемо раз і назавжди збудувати стійку споруду, навіть на камені, бо й камені ходять. Тепер, коли більше нема керівної руки над нами, щастя громадське і особисте цілком залежить від наших зусиль. Зате тепер ми можемо зробити те щастя дійсно своїм, а не вибором кращого із запропонованого, тим більше, що досі пропонували не найліпші варіанти. Все, що добудемо хорошого: взаємна повага, взаємна підтримка, повага до особистого простору, щедрість душі – потребуватимуть захисту та відтворення, потребуватимуть нагадування про ціну, якою вони дісталися нам. Бо вже наступне покоління не зрозуміє цінності цих речей, не збагнуть, скільки сил треба докласти, аби здобути стосунки, які вони вже сприймають за належне.

Уміння зробити це – налагодити стосунки з сусідами і привести до ладу свій найперший життєвий простір – будинок – є прообразом уміння ужитися зі співгромадянами, які, попри те, що всі нібито українці, а все-таки різні, не всі гарні та хороші, не всі багаті та щасливі. Доводиться притиратися. Ми можемо не уникнути конфліктів, але маючи перед очима всім зрозумілу мету – підтримку сталого розвитку як себе самого, так і своєї сім’ї та дотичного до нас суспільства, а також маючи під рукою гарний інструментарій з розрішення важких питань – можемо не перетворити наше притирання на душіння. Будемо не здатні до цього «внизу», в будинках і на вулицях – годі мріяти про стабільну державу.

Швейцарська войовниця

Швейцарська войовниця

«Сам собі країна»
Тих, хто бере життя в свої руки, повинна стати більшість. Навіть незмінні 90% пофігістів на 80% повинні піти за цією ідеєю, і почати братися за свої пофігістичні життя. Перед очима чудовий приклад – Швейцарія. Швейцарія – це цілком собі козацька нація, адже склали її волелюбні селяни, люди землі, що не потерпіли феодальної тиранії та вирушили в гори, де зайняли своє місце і вже не покинули його. Можливо, якби історія України в ключові моменти свої пішла іншою дорогою, то зараз ми були б схожі на швейцарців, таких нібито нецікавих і відомих хіба що за банком, ножами і йодлем, а втім здатних витримати натиск, бо кожний з них знає, як тримати в руках зброю і що захищати. Наші солдати на передових поки що захищають лише життя близьких і мрію. Так, Україна сьогодні – ще мрія, мрія про націю вільних людей, де кожний селянин міг би стати за потреби козаком. Бо інакше ніяк не вберегти волю…

Михайло Дяченко - Із серії "Хрещені вогнем"

Михайло Дяченко – Із серії “Хрещені вогнем”

Але початок мрії лежить не на фронті. Фронт – це зовсім інша площина реальності, нещадна до людини. Там ламаються і перероджуються, але щоб здійснитися тим, хто ти є – а бути ти можеш не тільки, а може й не стільки воїном – потрібен живий і здоровий тил. Наш тил живий, та до здоров’я йому далеко. Бо люди поки що не взяли на себе тягар відповідальності за простір, у якому живуть, не взялися позбавити суспільні відносини слабини, з якої витікає продажність, слабини, що звучить як “«мати» понад «могти»”, слабини, що позбавляє людину свободи. На цій слабині зіждиться влада олігархату, ця слабина позбавляє капіталізм натурального начала і запускає шляхом роздування фінансових бульбашок. Бо нулі і предмети, які вони обіцяють, затуляють очі на те, що не купується. А воно, втім, залишається головним.

Якщо ви шануєте українських воїнів, то це просто ваш моральний обов’язок – почати нарешті вчити суспільствознавство і політекономію, почати вчитися домовлятися і організовуватися – не тільки під тиском обставин, а й просто у повсякденному житті. Ми не вистрибнемо вище за голову, не змінимо політику та суспільство одним махом, але навчаючись і пробуючи об’єднатись, навести лад перш за все у побуті, в будинках і на вулицях – почнемо шлях в бік світлішого майбуття. Воїнам потрібне не тільки постачання, воїнам потрібна не тільки шана, їм потрібна ще така країна, куди можна буде повернутись і відчути, що все було недарма, всі зусилля і самопожертва були немарні. Україна хоч і є мрія – та не сферична в вакуумі, вона починається з наших вчинків.

Мій добрий знайомий з Культурної асоціації “Новий Акрополь” Марат Каменщиков у недавній бесіді сказав таку річ: “Нещодавно ми аналізували “Володаря перснів” Толкіна, і замислились над питанням: чому позитивні персонажі перемогли, хоча всі обставини вказували на те, що вони мають програти? Після довгої дискусії зійшлися на тому, що кожен із них просто робив на своєму місці те, що вмів найкраще…”

Отже, працюючи там, де ми є, маємо шанс подужати іспит Історії, підкорити хвилі обставин і знайти омріяну гармонію. А є ми саме тут, де за дверима квартири чи за хвірткою на подвір’ї незмінно відкривається другий фронт – соціальний.

Kulturтектонікаінституціональна культураПосполитеПсихологічні одноборстваСофізмсоціальна культура

Максим Холявін • 26.12.2014


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University