Персональний сайт Максима Холявіна

Deja vu

Крокує часом геній пустоти,
під стопами її худими кришаться слова,
і на долонях спорожнілих залишається вага
прозорих спогадів крихких,
і мови вже не розрізнити, не переповісти,
про що вони, самотній тільки голос ліри
під гук прибою дзеленчить
обранцем вбогої офіри,
перебирає плин піщинок,
кумирок вигин кістяний,
не ймучи віри, але ти
все водиш стінами, шукаєш
обриси чогось із пітьми,
хоча насправді не відмінні
бажання тут і за роки – зітлілі,
ходять діви, удихають трави і квітки,
за ними стежать із кущів сатири,
лукаві грають пісеньки, і полудень – такий красивий,
так тепло в рукавах Весни, що стане сили поринати
ротом в сік палких плодів глибоко восени,
немає таємниці, тільки гладь широкої ріки
вилизує з холодної руки пістрявий квіт могили
і віддає у темне царство риб
луну любові, що родилась з піни,
зачарувала дивовижним ароматом літа,
видих в небо відлетів, і листопад мурує кенотаф чорнилом,
на циферблат із сьомої дощить, на лінію життя прилип
метелик золотий з судинами почервонілими на крилах,
йому нема ціни… йому нема ціни…

doomекзистенціялистопадприродасмертьспогади

Максим Холявін • 06.10.2014


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: