У симфонію пахощів квіт упала краплина чистого поту твого,
потаємне місце, сповнене краси, запалало відтінками пристрасті,
рука тонка повернула ключ, і понеслась юрба тіней і бліків,
мовби свято літа, мовби діти в руки моря по піску під гомін чайок –
я достеменно відчуваю, миті цієї нічого не жаль, бо немає потреби
жаліти хоч бѝ щось, чаша прекрасна така, як тече через край
невичерпний дарунок тяжіння грон, омиваючи візерунки прадавні…

Напишіть відгук