Персональний сайт Максима Холявіна

Пара слів. Відтінок сірого.

Серед навколишнього безладдя від часу пригадуєш про філософський підхід, і заново розумієш – події ці таки дійсно є випробовуванням. Коливання зовнішнього простору сколихують простір ідей і примушують заново визначатися. Може, цей текст написаний запізно, але справа в тому, що нема в мене досвіду життя під час бойових дій, а тому я не знав і не знаю, коли саме треба писати подібні тексти. Вже як виходить… Слова тут вибрані ліпші, ніж спадали весь останній час на гадку, щоб уже нарешті сконструювати з шуму якусь подобу ясної думки.

Звісно, коли все починалося, нічого такого стрункого в голові не було, думки кидало з краю на край, ледве вдалося вберегтися від необдуманих кроків. Були і злість, і страх, і навіть щось типу паніки. Аби встаканити кашу, знадобилися час та зусилля. Тут буде тільки верхівка цього стрьомного айсберга, бо нема сенсу показувати весь. Якихось істотних змін позиції не було, просто забагато емоцій і лайливих слів. Без цього зекономимо час та нерви.

Мені хотілося би більше щирості в розмові, і почати з того, аби відверто поділитися тим, чого ми боїмося чи дуже не хочемо, і чого хочемо. Це зняло б нашарування декларацій і захисних механізмів. Я хотів би поговорити без ототожнень і виправдань/засудження чиїхось діянь, бо кожен сам собі країна, і лад потрібно спочатку наводити у своїй голові та поруч себе.

Між чорним та білим важче за все бути відтінком сірого. Зараз доволі часто цитують Данте, який призначив найстрашніші пекельні муки тим, хто під час визначних конфліктів зберігав нейтралітет. Третю сторону зазвичай і звинувачують у відсутності позиції, хоча якщо копнути глибше, то позиція там знаходиться, хоч і специфічна та незвична для двоколірного зору.

Я не був у захваті від майдану, не в захваті я від антимайдану, не тішуся новим тимчасовим урядом, найменш приємно згори всього того – втручання ззовні. На мою думку, вирішення проблем не несе на собі жодне з перелічених явищ.

Все доволі просто. Якщо ти хочеш порядку – добре, давай робити порядок, але не тягни мене до чужої країни. Якщо тобі миліша та країна і ти хочеш порядку – їдь туди і там роби порядок. В цьому нема нічого поганого. Але в мене вже є країна, і я волів би не міняти цього.

В моїй країні безліч проблем, і не надто хороших, а то й відверто негарних, людей тут вистачає, безглуздо це заперечувати. Наші проблеми, зрештою, не через зовнішні чинники виникли, а з цілком внутрішніх причин. Це змушує мене думати, як поліпшити життя, вдосконалити себе і суспільство. Але від цього не виникає бажання емігрувати чи віддавати свою долю в руки зовнішніх сил, якими б гарними і доброзичливими вони не виглядали.

Я не хочу в чужу країну, бо не бачу там свободи слова та об’єднань, які вбачаю запорукою суспільного розвитку. Ці ідеї неможна абсолютизувати, бо тоді починаються зловживання, однак жити зовсім без них є регресом. За 20 років ми змогли з горем навпіл нашкребти собі певні крихти свободи, їх мені хотілося б зберегти. Вони уможливлюють подальшу роботу, розбудову свого життя своїми руками. На інший, нібито багатший на принади, бік я не хочу, бо там своя культура і своє життя, відмінне від нашого, тому я не бачу там собі місця. Торувати треба свій шлях.

Я хочу миру. Але я не хочу, щоб моєю миролюбністю скористалися ті, хто хоче добитися неприйнятних для мене речей. Я не можу схвалювати насильство, але я не бачу волі до діалогу, тому не знаю, як мені почуватися щодо тих людей, хто бачить вихід у політичному розділі моєї країни або навіть у відокремленні мого рідного міста від моєї країни. Таке саме збентеження було під час майдану в Києві, бо я бачив перспективи явища, але не міг донести конструктивні думки до активістів. Я вважаю масове насильство, війну – місцем, годним здебільшого до безчестя і хаосу, а не джерелом слави і звитяги. Мені хотілося б вирішити питання миром, але для цього повинна бути взаємна воля до діалогу. На жаль, поки все йшло під знаком зброї та ультиматумів. З обох боків.

В кожній людині і кожній культурі є хороше і погане. Завдання людини в тому, щоб розвивати хороше і не давати розвиватися поганому. Від подвійності нікуди не дінешся, важливо підтримувати правильну пропорцію і намагатися правильно розуміти речі. Вже певний час тому я написав таке:

Треба навчитися не плутати соціальні категорії з національними. Вирішувати проблеми, пов’язані з соціальними категоріями, значно важче, ніж національні, бо тут не буває «чорно-білого» світу, нема одного-єдиного «вирішального» протистояння «добрих і злих». Соціальні проблеми вирішуються, починаючи від особистого рівня, сторін у соціальних колізіях може бути значно більше, ніж двоє, стільки ж там інтересів. Це площина взаємодії т.зв. соціальних груп, у які виділяють за певними критеріями спільності. І хоча все те можна умовно поділити «за жанрами», наприклад: комунальне питання, житлове питання, земельне питання, побутове питання – але в кожному окремому випадку це будуть специфічні «сюжети». Залагодити конфлікти можна буде тільки специфічними способами. Соціальні категорії часто намагаються підмінити національними та етнічними: звинуватити в усьому східняків, західняків, українців, росіян, американців, євреїв, чорних, білих, жовтих – коротше, знайти ворога, винуватого в усіх негараздах. Однак насправді фронт соціальної боротьби пролягає не між регіонами, а між людьми у громадському транспорті, між квартирами, будинками, між територіальними громадами та їх міськими адміністраціями, сільрадами, між службами та споживачами, між користувачами одного спільного джерела добробуту (як то річка, море, земля, ґрунтові води). Нарешті, навіть в одній взятій голові теж відбувається протиборство між ілюзіями жадібності та здоровим глуздом. Перемогти в соціальних колізіях – значить навчитися домовлятися і працювати на перспективу замість проїдання. Перемогти себе – значить знайти всередині таке багатство, яке скасовує жагу дармівщини та рвання, яке дозволяє бути щедрим без шкоди для себе. Зазвичай, ці дві опції взаємозалежні.

Ще деякий час тому я писав таке:

Знаете, друзья, тут много чего можно сказать, но я хочу остановиться на таком пункте: злорадство по поводу развязанного насилия. Злорадствовать беде в собственной стране, кровопролитию между согражданами – это, пардон, проявление духовного уродства и нищеты. Это недостойно. И бессмысленно, потому что жизнь такова, что на жерновах может оказаться кто угодно, и ему вряд ли будет приятно от чьего-то хохота над его страданиями. И проблемы это тоже не решит. Шануйтеся, панове!

З того часу ситуація насправді не надто змінилася. Якість характеру не визначається кольором твоїх прапорів, і фронт пролягає тут на рівні значно тоншому. Практика не сприяє надіятися на здоровий глузд, однак я не бачу більше нічого, на що можна було б надіятися. Є сили, які справляють враження тих, хто намагається втримати і підтримати порядок, хочеться, аби це було насправді так, і хочеться побажати таким силам не втрачати здорового глузду.

П.С. Смертей забагато. Смерть – це дуже образливе явище і тим особливо болісне. Бо незворотне. В світі й так вистачає смерті, зайвий раз доводити до неї – не допоможе життю стати більш радісною річчю.

KulturтектонікаПосполитеХворе питання

Максим Холявін • 03.05.2014


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University