Персональний сайт Максима Холявіна

Легенда

Намотує кола по пустелі червоній
засмажений начорно пророк.
Бархани – немов спокусливі риси тіла
його єдиної величної коханки,
перекочуються танцем живота під вітром,
а він іде, іде по колу.

Проходять поруч каравани,
вже десь із пару тисяч років,
дають йому води та їжі,
він їм натомість вказує шлях
повз сипучі піски, до оази коротше,
і щоразу знаходиться молодий, що поставить питання

«Нащо ти ходиш, мудрець?
Чого ти хочеш? Нащо кола в глотці чорта?
Пісок назавтра слід засипле, витре плід старання,
лиш бархани чують месу,
Сонце із тебе, мабуть, сміється,
зорі холодні – єдина твоя родина?..»

«Я хочу – закинути камінь важкий,
зібрати в кулак тонкі ниті долі,
здійняти на мить досконалий вихор,
під немилістю часу, над виєм безодні,
ви не бачили ще, на що здатне це тіло,
як уміє воно танцювати…»

Всі проходять геть, відраховують числа,
їх тіні уносить з піском на захід,
обертається куля, крутиться дервіш,
і продовжує кола мотати безумний,
здіймаючи слідом малі піщинки,
червоній пустелі лоскочучи пупа.

Понад обрієм, часом, вбачають люде,
як полоще самум небо хижими крилами,
окремим ввижаються раптом – палаци,
злітають під хмари тонкі мінарети,
і вривається в вухо вітання імама,
і хвилюються коси молитви на койні…

Пропливає видінням, ніхто не запише в літопис,
не знаходиться слова, тільки віршів нестройні уривки,
тільки лад вибивається з пальця на струни,
і зволожений погляд збігає речами,
чи не знайде хоч слід того дивного дива,
як звивається обрис червоного тіла…

вітерВелика Порожнечамістикаметафізикапустеляфілософія

Максим Холявін • 27.03.2014


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: