Персональний сайт Максима Холявіна

Міркування щодо пари місць із «Керування спільним» Е. Остром

Індивідуально раціональні стратегії призводять до колективних ірраціональних результатів. – Гаррет Хардін

 

…окрім випадків, коли індивідуумів достатньо мало, або коли існує примус або інші способи змусити індивідуумів діяти у спільних інтересах, раціональна, корислива людина не буде діяти задля реалізації спільних чи групових інтересів. – Мансур Олсон

 

Всі користувачі спільного ресурсу фізично взаємозалежні між собою […] Коли присвоювачі діють щодо обмеженого спільного ресурсу незалежно, то вони отримують менший загальний чистий прибуток, ніж могли б отримати, скоординувавши свої стратегії. І це в кращому разі; у гіршому – вони можуть взагалі зруйнувати свій спільний ресурс. І так триватиме, доки вони залишатимуться неорганізованими. – Елінор Остром.

 

Тобто, коли людей в гурті мало – всім чітко видно, що від внеску кожного виграють усі. Коли людей стає забагато – з’являються ті, кому хочеться непомітно нажитися на зусиллях інших. Це можливо, тому що джерело добробуту (ресурсна система) все одно насичується внесками і все одно дає блага всім користувачам, але кількість їх дозволяє окремим користувачам тишком-нишком провертати махінації – брати добро без віддачі. Не зовсім те саме, що красти, однак дуже близько до того, оскільки всі останні користувачі опиняються в програші, а згодом і джерело добробуту потрапляє під загрозу знищення, бо з нього беруть більше, ніж віддають. Однак через те, що знищення ресурсу «відкладене в часі» через його обсяг, одразу негативний вплив «заповзятливих» користувачів може і не бути помітним. Потроху ресурс марніє, а всі чесні користувачі розчаровуються та припиняють інвестувати сили в  його підтримку. Виникає щось на зразок «галопуючої інфляції», і джерело добробуту, зрештою, пересихає. В програші залишаються всі користувачі, в тому числі й ті «заповзятливі».

Коли мова заходить про збір коштів у спільний котел на якусь загально корисну справу (наприклад, асфальтування вулиці в приватному секторі), у людини корисливої виникає два занепокоєння: 1) чи не вкраде збирач частку тих коштів? 2) чому я маю вкладатися в асфальтування всієї вулиці, якщо перед моєю хатою всього 20 м² дорожнього полотна? Щодо першого пункту, довести свою чесність збирач може тільки постійною практикою конструктивної поведінки, «життям по правді». Виразом доброї волі є договір, де прописані та закріплені зобов’язання ініціативної групи (виробника) та користувачів дороги (інвесторів), а також відповідальність у випадку порушення договору. Але то вже вищий пілотаж, до нього треба спочатку дорости. Щодо другого, то вулицею користуються всі її мешканці: і ті, хто ходить нею пішки, і ті, хто їздить нею на авто, і ті, хто на велосипеді. Вона вся в нашому розпорядженні, і оскільки ми живемо саме тут, то так чи інакше користуємося нею, до того ж значно більше за випадкових перехожих. Точно визначити міру користування – хто більше, хто менше – неможливо, тому для досягнення мети – рівної дороги, якою приємно ходити/їздити всім її користувачам – треба вкластися рівно. Інакше лишиться вона розбитою – так само для всіх, а тоді користувачам доведеться витрачатися на нове взуття, ремонт авто/велосипеда, зіпсованих через стан полотна і власні лінощі. А якщо людина корислива раптом вирішить якось виїхати на зусиллях інших, то вулиця ризикує опинитися в ситуації тих горезвісних євреїв з анекдоту, які всі принесли на свято замість горілки воду. Виходить, хоча справа стосується речі, котра нібито тебе безпосередньо і не торкається, і скидається воно, наче робиться більше для когось, ніж для тебе, а проте у висліді виграєш особисто ти. Виграєш настільки, наскільки вклався, до того ж, виграєш значно більше, бо тепер тобі не треба тратити шалені гроші на черевики або заміну ходової частини авто.

 

Логіка проста, але в реальності їй треба ще пересилити всі ірраціональні настанови людини. В нас бігає неміряна кількість тарганів від усіх наших програшів чи програшів інших, на які ми надивилися, тому довіряти комусь (одна з основ договорів) стає надзвичайно важко. Тут робота повністю перекладається на характер збирача, наскільки він уміє переконувати, наскільки він «пробивний», та, звісно, яка в нього репутація. Нині потреба у вирішенні проблеми повинна стати критичною, аби ми проявили ініціативу та пішли на угоду з іншими. Але, виходячи з наведених на початку тексту тез, наш «високий поріг чутливості» до зовнішніх подразників: поганих доріг, нечесних чиновників, політиків, співробітників різноманітних служб – є цілком раціональним, проте повсюдна практика його призводить до того, що кожен з нас ламає собі ноги та автомобілі в ямах, змушений платити хабарі навіть за цілком законні процедури, потерпати від поганих законів тощо. Так, безумовно, на українських теренах поки що ризикує кожен, хто проявить чесність і бажання поліпшити життя шляхом вкладання замість шляху дармування, та якщо ніхто не буде проявляти чесність і не буде працювати на спільний ресурс, то життя не стане краще, хто б не прийшов до влади.

 

Джерела до опрацювання:

  1. Урок ШЮК
  2. Стаття Г. Хардіна українською
  3. Інституціональна економіка для чайників. Журнал «Есквайр», російською
  4. ШЮК
KulturтектонікаГромадська ініціативаЕкологічний світоглядПосполитеСофізм

Максим Холявін • 23.02.2014


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University