Персональний сайт Максима Холявіна

Без назви. Поезія без напрямку

На Заході в мріях живе
поезія, що нікуди не йде.
Попереду для неї немає пункту,
ні раю, ні щастя всесвітнього, просто
ефір покриває собою осяжність під хвилі,
й хоча око також сумує за даллю,
проте задля далі самої живе
і намотує кола околицями,
прямі у два напрями креслить.
 
І я би сказав чабану мого світу:
«Отець, не жени, відкинь стимул, посидь,
давай вип’ємо чаю, з’їмо по хлібині,
попереду геть вже нічого не видко,
а ми біжимо, наче хвіст у вогні,
наче кляте судно вабить джазом і лампами,
а ми на човні плетемося услід.
Отець, не жени, відкинь стимул, розслабся,
я був там, нема нічого там ловити,
ми тут, ми живі, в нас трава під ногами,
не міси на багно, вже всі пики в багні,
а нічого, нічого не стало ясніше,
розслабся, посидь, випий чаю, подихай».
 
В моменти такі на хребта кладуть ношу
недоброго погляду сотні очей,
такі віслюки завжди не на часі,
віслюки між людей не на часі завжди.
Ну то ладно, можна тихо собі
на своїм п’ятаку на цій фермі тварин
на худий кінець – віддатися мріям,
вони-бо гарячі, на холоднім тлі
зігріють трошки, наче полум’я свічки,
а все одно шанс – доповзти
до пункту, де пункт стане більш не потрібним,
поезія де собі просто живе,
просто є.

Занепад Європимріїпоезія

Максим Холявін • 10.02.2014


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: