Персональний сайт Максима Холявіна

Без назви. Здатність любити

Дива-дива! Розкрийся, серце,
назустріч до людини… до людини…
Хіба не містика – електрика від шкіри,
коли стискаєш трохи руку, усміхнешся,
коли на «ти», і обережно, ніжно
слово на плече вкладає ковдру,
ніхто нікому не належить,
в холоднім диханні свободи

 

[на березі проявленої вічності,
між кістяків і зголоднілих чайок
ми – декілька самотніх силуетів,
ми дивимося в зовсім різні сторони,
і майже не надіємося, ледь
шепочемо про себе власну пісню,
почути можна тільки доторкнувшись,
а тоді здивовано так озираємося – хто тут?
Хто торкнувся до моєї ризи? Ти?
А-а… – позіхаємо, сором’язливо шкіримось,
і відштовхнути не бажаємо, нема потреби.
Вітер забере собі цю мить, засолить поза обрієм,
піщинка нам залишиться на пам’ять,
і вже той чорний силует поодаль
пеститиме, як потрапить в поле погляду,
туманним сяйвом, німбом впізнавання:
А-а, це ти… – і трошки зігрівання
квітом скотиться замерзлою душею…]

 

складна наука – відпускати,
щоб не обпектися,
ще складніше – виростити місце
прихистити всіх, хто був, хто йде,
від кого поруч тільки лиш відбиток,
обрис, тінь, минуле…
Вмістити в серці нездійсненне,
сум за цілокупним – тяга бути богом,
чуємо луну в прозорім небі –
пісню незбагненної Любові,
слід, як завжди, тільки слід
розчиняється перистим змахом,
вабить і підсолює мій зір…

 

я намагаюся відкрити руку,
хоча так страшно, важко, холодно,
плаче хіть, себе переростаючи,
нема гарантій, стягнуте неясністю майбутнє,
і я не знаю, так, не знаю, бути як,
навпомацки крадуся темним лабіринтом,
тримаючи у серці небеса свої,
тендітні та безмежні,
в надії випростатися колись
навпроти Сонця…

http://grooveshark.com/songWidget.swf

інстинктиВелика ПорожнечадухекзистенціякосмоскоханнямістикаметафізикамиттєвістьМузиканебоприродафілософія

Максим Холявін • 15.01.2014


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: