Персональний сайт Максима Холявіна

Без назви. Plain story

В долоні долі тікає секундомір
у напрямку зворотньому,
ти все так само дивишся у скло
і бачиш там відтінки сірого.
І щастя раптом не прийшло,
хоча зробив усе як треба,
і дощ у грудні впав із неба,
розбивши настрій на друзки…

 

Один у чорно-білих буднях
на хвилях дисфорії хідників,
можливо, в гості хтось покличе
на каву, чай, горілку, пиво.
У затишку тіснім ставало легше,
як на ринку в вихідні найкраще
відчуваєш самоти відлив,
хоч би й через причини дещо штучні…

 

Тепер удвох уже півроку,
і до весілля справа котиться
із неминучістю залізних колій,
а все незрозуміло, що насправді хочеться,
бо квіт недовгий був,
натомість листопад висушує траву
й оголює приховану за листям худорбу
твого занедбаного світу.

 

Біль не піде під дією пігулок,
в одужанні лише зникає біль,
тому навчись любити дощ,
його джерельця на вікні –
тоді отримає він колір,
у тебе з’явиться ще місце,
куди покласти голову і сни.

 

Хоч би один, хоч би й удвох,
а як у вирі хідників і переходів
почуєш випадкових чисел музику,
то раптом із людей сплететься візерунок,
неначе хтось тобі на зорі накрутив контрасту,
ти розумієш навіть тріщини в цеглинах,
що вже казати про скульптури.

 

На цій непевній території
блукає дзен і жде тебе на чай,
його ліхтарик світляком маячить
у провулках.
І от, у грудні знов дощить хоча,
а по губах ледь чутно віє усміх…

Велика Порожнечаекзистенціязимамістомедитаціянебо

Максим Холявін • 07.01.2014


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: