Персональний сайт Максима Холявіна

Кризаліс (Війна слів)

Розідрати тканину,
стару, загрубілу пов’язку,
бинти на слабких очах,
такі звичні, ум’яті в повіки, складки,
штори, шори, колії, не своя – рілля,
колізії, знані ззовні, зі слів запилюжених книг.
Це страшніше, ніж повінь слова
по затерплих зі школи звивинах,
це страшніше, ніж шрами звички
на спині й дитячих сідницях, –
бинти, бандажі, промовлене,
під натертими пахвами милиці,
заколисаний крик народженого,
замордований спів щасливого.

 

Все докупи збереться зграєю,
сараною і жахом голоду,
ми вберемося в біле, селяни,
підемо чумаками в город,
там загубимось, може, знайдемось,
за засмагою і бороною на ціле чоло,
за стогоном, визирає з-під сміху що.
У самотності буде смикатись
розпашіла, запалена думка –
танцювати балет під стінами
цитаделі легень Пустоти,
поки втомиться, сяде, знітиться
і засне, ми під звук поїздів прокинемось,
не відчує душа дорожчого,
ніж можливість вдихнути і видихнути.

 

Розідрати тканину і вкласти
на дарований світ правицю,
від яскравого світла плакати,
тигром рикати, волом мукати,
і тріщати хребтом ішака –
із-під каменю слова Сізіфова
вибиратись під небо кобальтове,
сумувати, журитись, битися,
але більше за все – дивуватися…
Із тебе ще зійде дитина
сяйвом з рани на тілі минулого
з чорнотропу на стопах осілого,
від дива, що коротка мить мигання
нам дозволяє щосекунди бачити буття новішим.

doomВелика Порожнечаголодоморгра світлаекзистенціяЗанепад ЄвропиЗемлялюдинаметафізикаминулемиттєвістьнароднебоноосфераприродасмертьспогляданняУкраїнафілософія

Максим Холявін • 05.11.2013


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: