Персональний сайт Максима Холявіна

Примари осені ІІ

Дивна така любов
до байдужості жінки-Природи
до маленької цятки людини одної
на тілі її безкінечнім, круглім, –

 

засвідчує: щастя частина лиш,
далеко воно не мета,
своєю малою іскрою душа
ієрогліф у космосі пише.

 

Споконвіку йому вигадували
читачів, надягали обличчя, імення,
аж поки під вітром із моря
не впали піском під ноги,

 

не лишилось із присмаком йоду
на серці дзвенячої пустоти
прохолодного вересня
з першим вогнистим кольором.

 

Далі можна було б зі скелі –
ієрогліф не довго буде,
його води напевне змиють,
що було – загуде, і все.

 

А чомусь тільки ширше груди
в спину лагідно тнуть алегорії,
все нічого, нівроку, нічого,
в роті дяка морській сваволі.

 

Кожна сонячна секунда стане смальтою.
Клади мозаїку з них, то єдиний буде засіб
з пустоти, що видається тобі чорною,
побачити невидимої зірки світло.

Азовське море (21.09.13)

Азовське море (21.09.13)

вітерВелика Порожнечагра світлаекзистенціяЗемлямореприродарозчинення в просторіспогляданняфілософіяхаос

Максим Холявін • 22.09.2013


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: