Персональний сайт Максима Холявіна

Так сталося, що в мене на повіках
лежить пилок невидимих зірок,
вони летять самі собі тихенько між сузір’їв,
затулені яскравими сусідками,
їх промені дорогами пітьми загублені,
якби ви бачили їх, небо уночі було б молочним,
ми загубилися б у морі світла звідусіль…
Але несповідимий шлях одвічних хвиль,
не кожне око вловить послання, а я –
стою і бачу, і за лікті перехожих смикаю:
«Дивіться!» – байдуже, своїх удосталь діамантів,
а мені тепер і поготів, упийся хоч
багатством дармовим, та не зведи намарно,
хоч пару слів у відповідь гукни,
хтозна, може, в польоті часу
все-таки півтону з того їх наздожене?..
А краще – притрушу лани після дощу,
пройде якихось сорок років,
зійде мереживо малих зірчат –
потужністю ізпідасфальтових квіток,
і голос їх розбавить звичні тембри,
бо навіть кращим з кращих іноді корисно
спинитись раптом посеред проспекту
і озирнутися – що то було? на долю миті,
спливло, лишило чутний ледь відгомін,
– у кольори хорошого ввійшов новий відтінок,
такий, як про чарівний сон уранці спомин.

Велика Порожнечагра світлаекзистенціякосмосмістикамедитаціяметафізикаминулемиттєвістьнічнебоприродарозчинення в просторіспогадиспогляданняфілософія

Максим Холявін • 13.08.2013


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: