Персональний сайт Максима Холявіна

Genius Loci. З чого починається любов?

Архітектура Львова. Час та стилі – автор Ю.О. Бірюльов

У книзі «Архітектура Львова. Час та стилі» мені трапилася фотографія з дня святкування 750-річчя міста. Там люди вистроїли собою велику цифру 750, котру закарбували на плівку з даху будинку поруч. Потім я побачив старовинні гравюри з неодмінним левом та святими круг міста. Подумалося мені: а як ті репродукції могла б сприйняти дитина? В кожного з нас, думаю, знайдеться декілька дитячих спогадів про якісь картини чи картинки, що якось зачепили струни душі, лишилися всередині. А ось моя майбутня дитина загляне у велику батьківську книжку і вподобає собі того лева, тих святих, ту цифру з людей, ті «гарні будиночки», що насправді є величезні собори та палаци. Вони складуть її скарбничку простих речей без особливого сенсу, котрі, втім, є самі по собі сенс, краса як вона є, розсипана з предметного джерела відблисками по книжках.

 

Була колись пісенька «С чего начинается Родина?» А мені от цікаво стало: з чого починається любов? Не кохання до людини, а любов… до життя? Нас приводять у цей світ без питання, і на нас чекає тут не така вже й легка доля, але, одного разу народившись, ми не хочемо одразу йти. Спочатку – бо живемо інстинктом самозбереження і просто не уявляємо, як це – взяти та піти. А потім – бо все-таки любимо життя, наскільки важким воно не було. Від початку збираємо різноманітні дрібнички, що потроху складають цілі гори вподобань. Дитячі вподобання прості по формі: кольорові скельця, гарні картинки, смачні цукерки, м’ячики-ляльки, квіточки, тваринки. Але по суті для дитини за кожним предметом стоїть величезна загадка життя, таємниця, поставлена перед маленькою свідомістю вперше, – змушує тремтіти. Чиста сторінка, дитина відкрита до голосу світу, разом з усіма рефлексами та інстинктами дитина отримує видову жагу пізнання. За іронією долі, саме в час дозрівання душі та тіла, в час дорослішання, котрий якнайкраще підходить до активного пізнання таємниць Усесвіту, ми починаємо думати, що про все вже дізналися, дозволяємо зламати себе буденності, підкорюємося одному рефлексу з-поміж багатьох – виживанню. Звісно, за таких умов тільки й лишається плакати за втраченим раєм дитинства, бо зрештою ми програли в грі життя, вмерли значно раніше за час. Тому я не люблю задушевних розмов про дитинство (хоча й люблю копирсатися в спогадах) вони пахнуть завчасним кінцем життя. Виходить, ми не встигаємо навіть початися.

 

Я багато писав про патріотизм, любов до Землі. Поняття ці є складні речі, породжені складними почуттями, завжди важко було знайти потрібні слова, щоб обґрунтувати їх. І я не певний, що знайшов. Зрештою, хто все те знає – тому не треба пояснювати, а пояснити тому, хто не хоче розуміти, – мистецтво, педагогіка, не всім дорослим доступна, що казати про мене – хлопаку, який ледь перевалив за власну чверть століття. Але чим далі я живу, тим більше розумію, з чого починається любов, з яких маленьких речей складаються великі народні коливання. Батьківщина починається зовсім не з «картинки в твоєму «Букварі», значно раніше – з батьківського порогу та подвір’я за ним. Ось воно – вікно в світ, перше і головне.

 

фото – Т. Котова

На фотографіях Львову – місто. Собори, ратуша, Оперний театр, замки… Але життя починається не з цього. Воно в будинках та на подвір’ях, на п’ятачках та в закоулках. Життя починається там, де людина живе. І саме там починається історія її любові. Чому ті люди склали вікове число Львова? Не знаю достеменно, але мені здається – бо вони люблять своє місто. Чому вони його люблять? Бо воно просочене їх життям. Вони жили на цих вулицях, пили каву в цих кав’ярнях, слухали шум у деревах, пітніли влітку від розжареної бруківки, їздили трамваями та молилися в церквах. Вони кохали й боролися тут, знаходили себе, займалися улюбленою справою, сумували тут, і всі ті речі місто записало на собі, наче вініл, котрий ми завжди можемо поставити собі на глу пам’яті та послухати музику спогадів.

 

У такому… специфічному музичному стилі, як шансон на теренах СНД, є ціла гілка сентиментальних пісень про місця. Є гірші, є кращі, однак у них не відняти одного – вони маленькі. Присвячені вони суто індивідуальним переживанням від вулиць і дворів, будинків та вікон, хованок у кущах та «за гаражами». Пісня прицільно потрапляє в нерв людини і пробуджує в ній ті кола її спогадів, її мозкової структури, де лишилася записаною любов. Прості маленькі речі будують храм нашої любові, й коли в нього б’є кулак жорстокої дійсності, б’є ще задовго до того, як він готовий витримати будь-які удари, наша любов перетворюється на спогад, а в теперішньому супроводжують хіба що її бліді тіні.

 

Щоб любити – треба жити, щоб жити – мати силу до життя. Любити можуть тільки сильні люди. Не всі сильні однаково, але кожний, здатний любити, має ту силу. Епоха зослабила нас, ми тікаємо у великі міста й не повертаємося в свої, свої не називаємо рідними, і слова «батьківський поріг» не викликають колишнього хвилювання. Слабкість примушує нас забувати хороше і витягати наперед погане, аби виправдати втечу. Всяке тут не так: виховання, психологія та біографія батьків, історія суспільства, сучасна культура тощо. Але треба пам’ятати, що складні речі будуються з простих, великі – з малих, і сама культура не починається «згори», вона починається «звідусіль», з нашого оточення, середовища. Кожний по мірі сил намагається зробити свій маленький світ затишним, приємним собі. Більшість у гонитві за порожнечею рано чи пізно хоче чогось «для душі», відчайдушно б’є шапкою в підлогу та робить у житті щось не так, як заведено, як звично, як треба… Хоч би раз, але робить. І в пошуках гармонії та любові нам варто більше розмовляти не про «повинності», а про «приємності душі». Бо там, де є тільки страх і примус – не може бути любові. Думка зовсім не моя, і навряд чи можна знайти першого, хто її промовив. Можливість відчувати приємність, любити, можна тільки добути, тиск схибленого оточення – перемогти. Сила проявляється тоді, коли ми все одно любимо, здатні любити там-де-ми-є. Можна так себе перевіряти, питати: чи я можу сьогодні любити? – відповідь визначить, наскільки сьогодні сильний. Це ж бо не визначається раз і назавжди.

 

Фото – Т. Котова

Культура – сплетіння любові та спогадів. Саме в момент прогулянки з друзями вона починається, коли крізь листя раптом впаде на зіницю червоний вечірній промінь. Маленькі ті миті нанизуються на людину, витягнуту в часі ниткою, утворюючи намисто. Намиста плетуть між себе більші, поки не опиняються на шиї панни Вічності. Речі забуваються, однак вони все одно існують, розпорошені в просторі. Всі, хто колись ходив Львовом а чи іншим містом, будував його, думав і відчував у ньому – лишили сліди своїх голосів у текстурі стін, бруківки, землі та дерев. Скільки б вони не помирали, не ламалися, не падали в землю, однак слід усе одно тягнеться далі, від форми до форми. Колись померлі опиняються в краплинах дощу на щоках перехожих. Хоч би скільки шарів пилу та образ не лежало на дитячих спогадах, однак вони є. Все одно є. А з ними – надія, що можна пожити все-таки «по-людськи», тобто – з можливістю любити. Піклуватися треба про мале поруч: про гарні картинки та кольорові скельця, про зручне крісло та старовинний зелений плафон світильника на столі, про весінній квіт за шибою і голосіння невидимих горобців, про кудлатого пса, що весело гасає калюжами, та чорну сусідську кицьку, яка любить грітися на підвіконні. Якщо цього не буде – не буде любові, а без любові нема життя, тільки мільйонна доля секунди непорозуміння в космічному просторі.

KulturтектонікаГармоніяДуху часЛьвівСофізмУрбанавтика

Максим Холявін • 07.06.2013


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University