Персональний сайт Максима Холявіна

Фонова музика

(інтуїції про музику, метафізику та культурну морфологію)

Мене вже давно бентежить роль оточуючого простору. Зазвичай простір розуміють як певну порожнину, місце, де можна рухатися, або місце, яке можна заповнити. Але насправді простір не є порожнеча. Він уже заповнений. Ми беремо шматочок візуального враження і охрещуємо навколишнє порожнім, хоча насправді саме навколишнє є предметом. Люди повзають по дну повітряного океану, недавно трошки навчилися в ньому плавати і навіть вистрибувати в зовнішній світ. Люди не бачать повітря та бурління великої суміші газів навколо. Максимум – дим та хмари (але хмари не сприймаються газом, то вже типу «тіла»). А вони є. Цілий фізичний світ. А ще навколо існує безліч предметів, розташованих певним чином, вони утворюють композиції, які художник потім переносить на полотно, і ми бачимо там ритм та сенс. В просторі постійно щось відбувається: вода біжить по трубах, струм по проводах, на камінні росте мох та лишайник, іржа роз’їдає метали, пластик поволі деградує, вітер поволі розбиває штукатурку, а сонце висушує вчорашні калюжі. Можна сказати, простір сам по собі відбувається. Структура речей змінюється у власному темпоритмі, вони рухаються та вібрують, зовсім легко малим зусиллям фантазії перетворити життя на симфонію. Дуже давно композитори почали полювання на музику простору: ловили мелодії з шуму вітру в листі, гудіння людських зібрань, наслідували пташок і звірів. Перебіг життя сам по собі настільки заворожує людину, що вона прагне продовжити його в мистецтві, тиражувати в творах, а вірніше, перетвореннях простору на музику та картини.

Мистецтво створює свого роду “програмну мову”, яка фіксує наше розуміння та почування життя у вигляді образів. Дослідивши мистецтво, ми зрозуміємо або, принаймні, зможемо уявити, яким чином відбуваємось і які рішення принесуть у життя більше гармонії, збалансувати самопочування між бажаннями та обставинами. Дослідження мистецтва дуже близько знаходиться від психології, а тому дозволяє складати соціально-психологічні портрети та вносити корективи в них. Але це все звучить страшно утилітарно, наче той вступ до дисертації, де ми маємо виправдати всю подальшу писанину. Дослідження мистецтва витікає із самого його сприйняття, а слугує банально для збільшення приємних відчуттів під час спостереження прекрасного.

Описати музику з просторовим джерелом непросто, думка не кориться словам, виникає відчуття, що ти ходиш навколо, проте ніяк не можеш дібрати потрібне слово.

Пост-рок недарма «пост». Він виник, коли всі надії року вже були або поховані під завалами конформізму, або занурені у безпросвітний андерґраунд. Жити пост-року треба в умовах духовного пост-апокаліпсису, що стався, мабуть, у сімдесятих. «Напрямок» індустріальної цивілізації втрачено, духовні орієнтири зникли серед мерехтіння симулякрів і вироджених символів. Пост-рок перетворює опори ЛЕП на ідолів, свого роду «залізних Будд» нової ери, зазирає по той бік міста, спостерігає простір, його атмосферу, бережливо збирає уламки спогадів у химерні мозаїки з журнальних та газетних вирізок, фотографій, вінілів та касет. Таким чином пост-рок стає новітнім пошуком себе в умовах духовного вакууму, символьного безладу, відчуттів загубленості та покинутості. Пост-рок – це поїздка в автобусі чи поїзді на заході Сонця, під акомпанемент занепаду цивілізації, це емоційний бульйон нової культури, що вже не обмежується містом, а знову вертає до Природи, вплітає Природу в техногенний простір, наносить на споглядання відтінок сталкерського світогляду. Він звільнює пам’ять від рамок, спогади аморфно розтікаються в свідомості, тепер їхню сутність визначають не контури, а переливи кольорів, атмосфера.

Пост-рок – сумний, подекуди навіть депресивний, але частіше це світлий сум дрейфуючого розуму, reverie, сакральний мінор. Пост-рок бачить порожнечу навколишнього, електролітично відновлює з розчиненого духу символи. Вони ще, поки що, не можуть претендувати на вичерпність сенсу, але вони вже дають змогу душі зорієнтуватися серед мерехтіння навколишнього хаосу. Фактично, музика вигадує новий сенс життя серед численних доказів його відсутності. Вона малює шлях на дошці порожнечі, в котрій опинилася цивілізація. Музика по молекулах акумулює всю можливу красу, неначе зябра збирають із води кисень. Це погляд у вечірнє небо з першими зірками, стоячи на асфальті, раптове відкриття для себе дерев і можливості діставати сенс життя «з повітря». Пост-рок існує, наче сомнамбула, бо там, де від оформленої культури залишилися тільки матеріальні рештки, духовність перетворюється на сон, розмиту акварель, тест Роршаха. Дія об’єктивності майже повністю переходить у зону суб’єктивності, ми стаємо «руками бога», або «часу», самі будуємо теперішнє і засноване на ньому майбутнє. Але суто в межах персональної долі. Пост-рок – це трагедія світу, пережита суб’єктивно. Водночас це дослідження простору, створення абстрактного світу з невизначеними кордонами, повного безформної енергії, вираженої максимально близько до враження від споглядання чи сну. Так, пост-рок багато в чому наслідує імпресіонізм, він навіть ближче до нього, ніж стиль, так названий тоді, на зламі століть. Спосіб добування звуку, характер мелодій та ходів, текстура звуку – все це набагато більше нагадує мазки Мане, аніж музичні полотна Дебюссі, вже більш емоційно вільні, але ще дуже художні. Пост-рок малює світ у декілька змахів пензля, він не те, щоб мінімалістичний, але за сенсом дуже розтягнений у часі. Неквапливий, тягучий, сонливий. Споглядання, медитація…
brilliant lies by OVUM on Grooveshark

Особливе місце серед сучасних шукачів звуку посідають японці.

Щоб збагнути японський прогресивний рок з його різноманітними відгалуженнями, треба подивитися на фони з аніме. Це є зовсім не те, що ми звикли називати фоном чи декорацією. В перекладі на сучасну мову, фон аніме – то є окремий персонаж. Він нічого не ілюструє, не слугує «відображенням людських емоцій» (боги, як же ж дратує це формулювання!), він живе власним життям нарівні з персонажами. По суті він є тим, чим є – світом, сповненим стількома речами, а головне – явищами. Вдивляючись у світ, ти, може, його й не зрозумієш, однак збагнеш, яким чином дивишся на нього, а отже – зрозумієш себе. Японська музика вбирає дуже багато ландшафту, в ній дуже чітко чутно емоційні палітри міста (метро, заповнені вулиці, тихі вулиці, гарні вулиці, потворні вулиці, парадні та чорні, центр і периферія, хмарочоси та приватні будиночки, дроти та інші комунікації – дуже багато, потоки людей і вогнів – до біса багато вогнів і взагалі кольорів, запах та смак їжі, атмосфера ресторацій та забігайлівок, відсвіт вечірнього асфальту, істеричність та розгубленість, тв-шоу, щирість і любов, так, любов, яка освітлює собою речі), природи (все в стилі японської гравюри та живопису, таке ж лаконічне, багате, повноколірне, експресивне, гіперболізоване, гротескне, витончене до найтоншої ноти, повне матеріалізованого світла, одночасно ефемерного та щільного). Японці живуть у відмінній фізіогномічно культурній площині, їм чужа європейська спрямованість та есхатологічність, вони нібито розчинені в просторі, вони не біжать крізь нього, а існують у нім. Вони не активні та не пасивні, вони, наче сила без необхідності вектора, натхнення без необхідності вираження. Якщо Європа – шахи, то Японія – ґо, принцип об’ємного зростання замість векторного. Самозосереджене зростання, навсібіч, і всередину – необхідно-якщо-хочеш-зрости-назовні. Хайку як верх лаконічності в оповіді про невимовно велике почуття, коан у якості clue до дійсності, до миті буття.

Але при невеличкому відхиленні кута нашого світогляду раптом стає ясно, що вони мають на увазі. Нас мучить туга за красою, відчуття таємниці в навколишньому, котра ніколи не піддасться розумінню, а тим більше – словам. У великих містах, де ми зависли в техногенному фізрозчині, це почуття активності тла (фонового часу), просторової музики – стало доступним нам – з’явився прогресивний і пост-рок (а також сталкерство як вершина споглядання тління техносфери). Японці живуть цим. Коли європейська музика потрапила в їхнє поле, то розчинилася в ньому, втратила свою судьбу. Там знайшлася зовсім інша структура виразності, інші проблеми та емоційні палітри. Назовні вони випустили дивних мутантів, котрі начебто й користуються технократичними благами Заходу, однак при тому являють собою щось зовсім інакше, позбавлене есхатології, якоїсь кінцевої точки, векторності. Навіть японський пост-хардкор – це дослідження та експеримент, а не прояв волі до чогось, це вираження (винаходження?) почуттів у – не хочеться казати «статичному», але «наявному» просторі, тобто вони не переносять прагнення в майбутнє, шукають та винаходять їх зараз, краще за всіх ловлять момент. Коли вирівнюєш свій ритм з якимось аспектом дійсності: чи то з натовпом на вулиці (ти не обганяєш, але й тебе не обганяють, швидкість і положення часток вирівнюється), або парком, лавочкою на узбіччі і т. ін. – розумієш, про що ця музика.

Так само й у Муракамі – завжди залишається таємниця, котру він і сам, мабуть, не розуміє, але відчуває та мириться з нею, уживається та співіснує. Схожий момент є в «Бріді» Коельйо. Там хлопець головної героїні фізик, і коли вона розповідає йому, що вона – відьма, очікуючи від нього сміху та розриву стосунків, то він сідає і розповідає, що розігнана частка (електрон, здається) якщо її спрямувати на перешкоду з двома проходами, пролетить у обидва проходи одночасно. Бріда питає: як це? А він відповідає: не знаю. Фізикам також доводиться жити з тим, чого вони не можуть збагнути. Переказ приблизний, звісно. Так і тут: ти рухаєшся в непізнане навпомацки, приймаючи пітьму попереду, освітлюючи не більше, ніж тобі дано, але рухаючись вперто, як равлик схилом Фуджі. Ми довго вчилися пробивати стіни, роздирати таємниці, немов тигр жертву, але настав час учитися танцювати з нею, бачити в ній більше ніж харч для хижого ума, отримувати від неї більше задоволення. Ця гра також небезпечна, тому що нам треба по суті зав’язати очі, але це також дивовижний досвід, абсолютно нова для нас форма довершеності. Життя повне коанів, ми живемо всередині дикого та багатоманітного сплетіння сюжетів, котрі ледь навчилися осягати, отримавши з нутрощів “філософії життя” Фрейда, Юнга, Фромма, Берна та інших світил. Тепер перед нами ще й поля езотеричного, повні нової далини. Але пройти їх, як того вимагає фаустівська душа, неможна звичним векторним способом. Їх треба поглинути сприйняттям і навчитися танцювати з ними, бо ці простори більше не пасивна матерія, а організм, дієва особа, Земля, Жінка, космос. Ось тут методи східної споглядальності стають у нагоді. Ні, не релігійні системи, котрі є лише структурний осад на тілі гіперсуб’єкта (цивілізації), а саме методи пізнання, практики. Гессе – один із перших в цій темі.

Стосовно музики фону розповім ще про одного з ідеальних її представників, англійський експериментальний колектив Rothko. На стику пост-року, амбієнту та електронних вишуків, то вже нестак музика, скільки слід музики, луна її, розчинена в просторі. Якщо говорити про імпресіонізм, то тут він досяг, мабуть, вищої точки. Якщо в Дебюссі музика ще художня, структурована, то тут музиканти ходять по тонкій грані між структурою та декількома туманними тонами, тим самим максимально точно передаючи звук простору, те, що ми звикли звати «атмосфера», дещо прозоре та ефемерне, повітря і накопичене в ньому світло. Як на фонах з аніме.

Say Something to Someone by Rothko on Grooveshark

Дружина моя на днях казала, що одним з можливих секретів популярності фентезійних серій «Відьмак» Анджея Сапковського та «Пісня про лід і полум’я» Джорджа Р.Р. Мартіна є те, що там описується життя занепадаючої цивілізації. Тобто, ми, живучи під час занепаду Заходу, відчуваємо спорідненість між реальним та вигаданим світом, переживання від реальних подій знаходять розрішення на сторінках, і залишається надія на новий початок, оновлення культури. Думку можна легко перенести на означену «фонову музику». Це цілком непоганий монумент часу, можна сказати, навіть «звеличення» чи виправдання сучасності. Якщо японці живуть в руслі своєї долі, перебуваючи в чарівному кольоровому хаосі думок, почуттів та ідей, цьому пост-воєнному культурному коктейлі, то ми святкуємо відхід старого і прибуття «нового року». І, звичайно, відчуваємо не так радість, швидше суміш суму за тим, що «пішло», (фаустівські душі, ми досі «йдемо» по вектору, оточені безмежністю) та остраху перед невідомістю майбутнього. Це трагічне напруження щоразу знаходить свій катарсис у мелодіях та гармоніях останніх квітів європейського стилю, зрощених під куполом техносфери, на руїнах покинутих будівель. Чи не тому зараз таке популярне сталкерство, що ми бачимо в тих руїнах відображення власного стану, наявної палітри емоцій? Що значать покинуті місця: ознаку продовження руху, відчуття відновленого простору, повернення на вихідні, а чи просто реалізацію напруження від почуття метафізичного умирання? Важко сказати. Мабуть, як завжди, все водночас потроху. Міста стали епітафією нашій цивілізації, а мистецтво стало панахидою. Відносно колишньої величі його сучасність є вже листопадом, навіть не пишнотою похилого року, а польотом листя на холодних вітрах майбутньої невідомості, де замість одвічно уявлюваного “світла в кінці тунелю” опинилася порожнеча, сприйнята одними як спустошеність, іншими – як місце для кроку вперед.

Оскільки ми виявили, що фон є активною одиницею в нашій драмі, фонова музика не обмежується реакцією на просторовий рух, але спонукає до уважного споглядання, спілкування з навколишнім. В ньому виявляються різні варті речі та почуття, які визначають життєвий сенс. Про них ми забули під час несамовитої гонитви за ціллю без відчуття сенсу як властивості життя, того чим ми є. Фактично, фонова музика дозволяє нам нарешті проникнути в простір, торкнутися безмежності, що досі тільки тікала від нас із кожним новим кроком; музика дає зрозуміти, що ми вже там де треба, і тепер необхідно припинити виносити життя в уявне майбутнє, позбавляючи теперішнє належного значення. Японці знаходяться в просторі (не в точці, а саме в просторі), тому для них майстерність у подібному жанрі є природною, притаманною. Музика існує «не навіщо, просто добре», і під час слухання ми перестаємо думати про буття, а єсимо разом із ним.

KulturтектонікаІсторіяАр[т]хітектонікаАртГармоніяМузичнеОбразотворчістьПотік свідомостіСофізмСталкерологіяУрбанавтикаЧасу Дух

Максим Холявін • 05.05.2013


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University