Персональний сайт Максима Холявіна

Від сучасності до сучасності. Галина Севрук

Плач Ярославни

Історія має два сенси. По-перше, вона існує, щоб не доводилося повторювати помилок і можна було розвиватися. Другий сенс – можна сказати, художній. Історія мистецтва вміщує в собі всі почуття попередніх епох, виражені в мистецтві. Коли ми шукаємо психологічної підзарядки або ж просто прагнемо зануритися в естетичну насолоду – до наших послуг стають музеї, альбоми репродукцій, монографії та біографії, присвячені великим. Пам’ятати – не тільки корисно, але й приємно. Тому образливо стає, що ми втрачаємо настільки великий шмат насолоди, коли забуваємо плеяду художників з епохи шістдесятництва.

 

Епоха шістдесятників постає переді мною, неначе величезний та дуже складно переплетений вузол. Доля одного митця там настільки тісно переплетена з долями десятьох, а то й більше людей, що написати тільки про одного просто неможливо. Цей час дуже виразно нагадує про те, що «людина не острів». Сьогодні до послуг публіциста, на щастя, є гіпертекст, тому до кожного імені можна прив’язати як мінімум – статтю з Вікіпедії, а то й певний біографічний матеріал, і таким чином можна хоча б у певній мірі осягнути величезний історичний пласт, щоб зробити з нього невеличкий ескіз, «замальовку з погляду». Поступово, з кожною хвилиною записаної розмови, з кожним «походом» у мережу чи книгу за додатковими даними, складне плетиво починає прояснюватися, вимальовуються візерунки, картина набуває чотиривимірної повноти.

 

Знаємо про правозахисний рух, Гельсінську групу, Ліну Костенко і, в кращому випадку, Василя Стуса. Добре, безперечно, але художня гілка лишається невідомою. Керамісти, монументалісти, живописці, графіки… Їх байдуже викинули разом із «совком», таким чином утративши перелік імен, за яким стоять неабиякої якості твори. Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Іван Литовченко, Олександр Бородай, Людмила Семикіна, Микола Стороженко, Іван Марчук та інші потужні митці – лишаються відомими тільки знавцям, для загалу їх життя та творчість – новина. Така іронія – багато їх робіт досі зберігаються прямо перед очима – в метро, на фасадах шкіл, вишів, у приміщеннях готелів, крамниць, аптек. Проте мало хто помічає та зосереджує увагу на оздобленні навколишнього, тим більше – замислюється, хто є автор. Тому є як мінімум дві причини. Перша – достойні творіння монументалістів розбавляються кон’юнктурними роботами, виконаними на хвилі держзамовлення в той час. Партія швидко вловила модерну тенденцію, спрямовану на оживлення навколишнього простору мистецтвом (привіт, стріт-арт!), збагнувши, що її можна пристосувати до пропаганди. Тому крім вартих речей обов’язково трапляються «халтурки» рядових робітників мистецьких майстерень, грубі леніни, «молоткасті» робочі тощо. Через це око відвертається від тогочасних пам’яток, і доводиться напружити увагу, аби заново відчути справжній сенс вартих творів. Сьогодні ми повинні перевідкрити для себе українське мистецтво пізньорадянської доби. Друга причина забуття – падіння уваги до навколишнього простору через його зубожіння. З певного часу, коли людей у містах стало занадто багато, діяльність людська стала все більше спрямовуватися на меркантильне, рівень потреб знизився до виживання і сяких-таких задоволень. Естетиці та високим почуттям лишилося мало місця. А заражений меркантилізмом простір прогресує в своїй хворобі, з часом не лишається жодної іншої мети, крім «успішності» та (в кращому випадку) «ефективності». Художні речі відсуваються в край «дрібничок», чогось надлишкового і безцільного. Так архітектура стала «рулонною», уніфікованою в гіршому розумінні слова (на стандартизованих будівлях не лишилося жодного відбитку притаманної даній землі культури) та й запахла антигуманністю, бо людей закривають у «шпаківні» з простором для реалізації мінімальних потреб (райони «спальні»), виставляючи це вищим класом. В такому просторі єдиною формою насолоди стає пиво на дивані, в пабі чи енергетики в нічних клюбах, а мова про насолоду красою на вулицях, площах, у парках – взагалі стає чимось малозрозумілим. Люди вже не уявляють вулицю місцем відпочинку, там тільки ходити, максимум, пити алкоголь на лавочках чи гранітних парапетах, вулиця – місце машин та підземних переходів, які там можуть бути душевні принади? Фактично, це відповідає політиці середньовічного європейського міста, затиснутого в рамки оборонних стін, де єдиним місцем духовного відпочинку були кладовища – зелені та гарно оформлені скульптурними пам’ятниками. Люди не бачать мистецтва на вулиці, бо просто не шукають його. Вони там поспішають натомість.

 

Дегуманізація міста усвідомлюється зараз багатьма митцями, тому вони стають під прапори ідеї «мистецтво – на вулицю!», беруться за стріт-арт, відроджують муралізм, займаються вуличною скульптурою, ап-сайклінгом тощо. Але виникла ідея зовсім не зараз, а ще тоді, між 50-60-ми роками століття ХХ. Уже тоді художники бачили необхідність розбавити простір залізобетонних площин живим образом. Для українських митців цей момент співпав з перевідкриттям багатств власної культури, понівеченої ідеологічними купюрами та фізичним знищенням живого народного духу на догоду примарній меті «імперії щастя». Але кожного разу, коли українська культура нібито повністю переходила в стан формального існування, відбувався новий імпульс до життя, новий ренесанс. Так було в ХІХ ст., так відбулося в ХХ ст. Після плідної епохи Розстріляного відродження, через «морозний» період Голодомору, репресій та війни, прийшла епоха Шістдесятництва. І серед інших творців її несли на собі художники. Багато з них сьогодні в похилому віці, багато вже пішло. Необхідно поспішати, аби встигнути подякувати їм за створене не перед могилами, а наживо, обмінятись живими репліками, відкрити для себе їх внутрішній світ.

 

Бесіда з Галиною Севрук

Завдяки знайомству з Марією Гончаренко, я відкрив для себе постать і творчість Галини Сильвестрівни Севрук, мисткині з роду, можна сказати «потомственної» інтелігенції, бо за мамою походить вона з видатного роду Григоровичів-Барських, серед представників якого: філософ Василь Григорович-Барський (1701-1747), архітектор Іван Григорович-Барський (1713-1785), автор київського фонтану «Феліціал», приміщення Київської бурси, храмових та житлових споруд Кирилівського монастиря, церкви та будинку магістрату в Козельці (Чернігівщина), власники порцелянової фабрики Григоровичів-Барських, адвокат Д. Григорович-Барський (1871-1958) – дід Галини Сильвестрівни. Батько, Сильвестр Севрук – був архітектор. Потужна культура в сім’ї надала художниці такий імпульс внутрішньої сили, який не змогли згасити ніякі жахіття епохи. Завдяки прекрасному альбому львівського мистецтвознавця Богдана Мисюги (видавництво «Смолоскип», 2011) можна дізнатися подробиці з сімейної історії та творчої біографії пані Галини, а також подивитися значну кількість її робіт, зафіксованих фотографічно.

 

Бесіду про творчість, постаті й добу ми ведемо втрьох: пані Галина, пані Марія Гончаренко і ваш покірний слуга. (далі курсив – мої ремарки)

 

Г.С. – До Художнього інституту вчилася в Київській художній школі, а далі не хотіли брати. Хоча я склала вступний іспит на 23 бали з 25 можливих, мене не прийняли. То було велике розчарування, образа, біль, але я твердо вирішила, що буду поступати. Доти треба кудись подіти себе, заробляти і працювати над собою – так я потрапила до образотворчих студій Юрія Киянченка, дуже гарного художника. Там я навчалася, знайшла багато приємних знайомств і пропрацювала 3 роки. А потім таки поступила в інститут, з третього разу. Там тоді помінялася політика, адже досі вважалося, що дівчат нічого приймати, бо вони одружуються і з них нічого не буде. 🙂  Випускалася живописцем, навіть відзначили дипломну роботу як одну з найкращих. Потім одружилася, народила дитину, і постало питання роботи – куди піти? Жити треба, тож довелося піти працювати в Художній фонд при Спілці художників. Робота там була страшна: копії Леніна в кабінеті, Леніна в розливі, портрети Політбюро – страшні речі. Інколи казочка якась траплялася, і от коли траплялася, то я була щаслива, з превеликим задоволенням її робила. Але то було рідко, і казочки не цінували. В ціні були великі копії Леніна.

 

Потім моя подруга та співучениця за художньою школою, Галина Зубченко, привела мене до Клубу творчої молоді (КТС), очоленого Лесем Танюком. В цей період проходили реабілітація, повернення людей з Сибіру, Соловків. Танюк тоді закінчував університет, в Клубі почав організовувати «вечори», наприклад «вечір Курбаса». В Клубі я познайомилася з людьми, котрі лишилися моїми друзями на все моє життя: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Алла Горська, Людмила Семикіна – ми незнайомі були в інституті, а тут усі зустрілися. Це були надзвичайно цікаві, розумні, талановиті люди. Нас об’єднала Україна, ми всі думали про те, як піднести її. Почали вивчати українську мову, бо тоді на такому жахливому суржику розмовляли, вивчали історію, наших письменників. Іван Світличний та інші дали мені надзвичайно великий матеріал для праці. В інституті ми не вивчали української мови, історії, не знали ми культури української – тих самих художників, чому вони українські, а ті російські… Одним словом, почалося нове життя, і почалося воно з того, що я повністю перейшла на монументальне мистецтво.

 

Лісова пісня (Музей Лесі Українки)

До керамічної майстерні у Київському ЗНДІЕП мене повела також Галина Зубченко, вона там тоді випробовувала свої сили, а я якраз шукала собі нове місце. Степан Кириченко тоді дозволив мені працювати в його майстерні над створенням першої мозаїки – «Лісова пісня». Вона потрапила на Республіканську виставку монументального мистецтва, і її купили – перша і єдина робота, яку в мене держава (Міністерство культури УРСР – прим. ред.) купила. Держава мене не дуже долюблювала 🙂 В тому підвалі, під час роботи над другою мозаїкою «Лілея», я тоді захворіла, отримала жахливий ревматизм на все життя, навіть потрапила до лікарні. Але було вже дві роботи: «Лісова пісня» потрапила до Музею Лесі Українки, а «Лілея»весь час мандрувала – то до мого брата, там простояла 20 років, то до майстерні, коли я вже отримала майстерню, зрештою вона опинилася у Львові. Така вона в мене, красуня мандрівна, я її люблю дуже…

Лілея

 

Монументальна секція з’явилася вже в 60-і роки. До того її не було. В Спілці художників існували живописна, графічна, декоративна, скульптурна секції. На з’їзді Спілки самі художники підняли питання щодо цього, бо все більше з’являлося монументальних робіт, пов’язаних з архітектурою, а художників, що займалися б цим персонально – немає. Вирішили створити секцію монументалістів, які би працювали разом з архітекторами та «прив’язували» до архітектури свої твори, котрі були б вмонтованою частиною інтер’єру чи екстер’єру. Здебільшого художники заробляли тоді живописними роботами, які активно закуповувалися, а на монументалістику, як виявилося, спрямовано було не так багато людей, і всі вони належали до «національного елементу». Іван Литовченко, Микола Стороженко, Борис Довгань, Володимир Луцак, Веніамін Кушнір, Алла Горська, Люда Семикіна – всі ці люди були національно свідомі та спрямовані на те, щоб відбивати Україну в архітектурі за допомогою монументального мистецтва, інакше все загине, позбавлене свого обличчя.

 

На той час архітектура остаточно вступила в фазу уніфікації та стандартизації. Процес почався звідтоді, як зросла кількість міського населення на рубежі ХІХ-ХХ ст., давши поштовх до розвитку стилю модерн, який відрізнявся практичним ставленням до архітектури (на часі були прибуткові будинки, людей різних класів необхідно було десь розміщувати), але ще не був позбавлений естетичного мислення, вираженого в еклектичному використанні декору, який, втім, уже зовсім не впливав на організацію простору будівлі, служив виключно прикрасою. Його естетичне призначення полягало в насиченні красою міського простору, в організації якого тодішні архітектори прагли сягнути певних ідеалів. Далі естетика взагалі потрапила під жорна побутових необхідностей, науково-технічних революцій та духу часу в формі ідейного та ідеологічного впливу. Так, у західному світі та СРСР ще відбувся сплеск імперської естетики (ампір), проте то була скоріше агонія стилю перед часами постмодерністського безладу, де суто конструктивний, зорієнтований лише на побутові потреби доби, метод підкріплювався зубожілим естетичним мисленням, вираженим у невиразному нагромадженні площин. Унікальність, національна особливість архітектури була замінена стандартами та/або трендами. Це обумовило жагу розбавити дегуманізований простір естетичними об’єктами ще тоді, в 60-і. Й хоча ми вже маємо такий досвід, цілий естетичний пласт, гасло «мистецтво вулиці» сьогодні, як уже було сказано вище, сприймається новим. Виходить, що наш віз і досі там. Якщо архітектори минулого зламу століть піклувалися про красу міського простору, на сьогодні в умовах ідейного та правового безладу новинкою стають концепції затишного міста, де естетика знову перетворюється на необхідність.

 

Потім до секції приєдналися інші. Вони всі відчували Україну як самобутню культуру, яка має і мусить мати власне обличчя, своє бачення існуючого, які повинні мати відбиток в архітектурі. Вирішили так, спочатку було їх десь п’ятнадцять людей. Головою секції став Степан Кириченко, єдиний як не в Україні, то в Києві точно, мозаїчист, дуже гарний художник. Він мав хорошу школу, московську, і створював прекрасні українські мозаїки. Робив для Музею Шевченка та інших таких споруд, і в творах була українська тематика, ідейність. Потім я сама поступала в цю секцію в 66 році. На той час я вже зробила стелу на кордоні Білорусі та Польщі, присвячену обороні Брестської фортеці, мозаїку «Лісова пісня». Була прийнята в кандидати, а вже в 68-ому, коли ми підписали той обурений «Лист 139» – виключили. Лист був створений як протест проти протизаконних арештів інтелігенції за політичними звинуваченнями. Ми спрямували лист до уряду, державі це не сподобалося, нас почали викликати, дорікати, мовляв, це антирадянщина – досі не розумію, що в ньому було такого антирадянського. Пам’ятаю, як під час презентації «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна» виступив Іван Дзюба. Були присутні Параджанов та інші. Вже після перегляду Дзюба вийшов на сцену і сказав, що в той час, поки ми дивимось цей прекрасний український фільм, який дозволяє пишатися нашим кінематографом та нашою історією, відбуваються арешти інтелігенції, та почав говорити, кого заарештували. Тоді навколо одразу ввімкнули сирени – де вони там узялися? – так, що не стало чутного власного голосу. На сцену тоді вийшли Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл і, перекрикуючи шум, Чорновіл вигукнув: «Хто протестує – встаньте!» І народ почав вставати. Тоді вже почали гасити світло. Пам’ятаю, як всі згуртувалися навколо Дзюби та Чорновола, щоб не дати їх забрати. На щастя, тоді обійшлося, але потім їм цей виступ дорого коштував… Однак розголос пішов, і всі почали розуміти, що починається нова хвиля тридцятих років, ті самі Сибір і Соловки. Це була визначна акція, потім почали знімати людей з роботи, у Спілці нас викликали і судили, щоб ми відмовилися від підписів під Листом. Багато відмовилися… бо треба було жити, годувати родину, куди дінешся. Не знаю, яким чином «забрали», які писали пояснення чи що. А от Алла Горська, Людмила Семикіна і я – не відмовилися. Не кажу, що ми були такі прям янголята і «стояли зі зброєю» до кінця, теж писали пояснення, котрі, втім, начальство не задовольнили. І нас виключили. Мене з кандидатів, а дівчат – з членів. Але я продовжила роботу в керамічній майстерні.

 

Дохристиянська міфологія.

Г.С. – Я починала з дохристиянської міфології. Не знаю, чому саме, так випало. Михайло Брайчевський – дуже велика та сильна постать, варта окремої бесіди – розповідав про народні легенди з прадавніх часів, які досі існують, тільки в іншій інтерпретації. Та ж Криниця. Криниця лишилася, а це була богиня води, берегиня. Берегинь дуже любили і шанували. А ще – Морена. Це була подвійна богиня – життя та смерть. З одного боку вона виходить з того пуп’янка, неначе прекрасна квіточка, а з другого – вона є смерть, тобто, сягаючи свого апогею – вона вмирає. І ми не знаємо, що за тою смертю, знаємо тільки, що народжується нове життя, все рухається колом, нема абсолютного помирання, так, щоб жива істота зникала без сліду. Квітка, дерево – вони знову кидають сім’я, знову проростають, і так іде постійний плин життя. В християнській релігії ми знаємо це як те, що людина не вмирає, вона йде до Бога, але тут залишає своїх дітей. Тоді я так захопилася цією давньослов’янською міфологією, що тільки нею весь час і займалася. Я була надзвичайно вражена, оскільки до того знала тільки християнство, як релігію дуже прогресивну, високу, яка говорить нам, як треба жити, і що буде далі, після смерті. Але я не знала, що наші «поганці», язичники, первісні релігії все це дуже гарно розуміли і так само думали. Вони всі стихії якось – олюднювали. Лада – любов, високе почуття, яке об’єднує всіх людей і створює лад у світі, без любові взагалі не може існувати ніщо, це єдине почуття, яке не знищує людину, а підносить на найбільшу висоту. Я зобразила Ладу так: вона тримає чашу над головою, щоб не розплескати, а в чаші – та любов і те життя, яке треба берегти і бути з ним у гармонії. Потім – Велес, теж дуже цікава істота, робили його ідоли – на половину тварина, на половину людина, жіночі перса, але на голові роги – він був бог добробуту і торгівлі. Сварог – бог творчості, він у мене теж є, такий окрилений. Це той стимул, без якого нема чого жити на світі. Людина мусить творити. А якщо людина не творить, то перетворюється на тваринку, яка просто живе і лапками своїми не може творити…

 

Марія Гончаренко – Це під питанням. 😉

 

Г.С. – Під питанням, так? 😀 Це ми будемо ще глибоко осмислювати, але тоді я думала так… Те окрилення, ідейність, уміння думати і створювати свої якісь образи, свою музику, свої пісні, твори, писання, хороми навіть, отаке житло – все зроблене людиною, оце її творчість, оце бог Сварог. Бог вітру – Стрибог. Він мені теж дуже подобається, одним з останніх його зробила. Він дуже багатоманітний – є легіт, буревій, він неспокійний, метушливий, і добрий, і злий, який завгодно. Перун – бог грому і блискавки, який ганяє по небі чорних корів – хмари, і пускає на землю животворящу зливу, даючи всьому життя, а життя дає – вода, та сама Криниця. Кілька років не могла відійти від цієї тематики, весь час займалася тими образами. Збирала всі доступні легенди, Брайчевський мені багато розповідав…

 

Київська Русь.

Місто на семи горбах (готель “Турист”, м.Київ)

Г.С. – Потім я так плавно перейшла до часів Київської Русі. Треба ж було не тільки ідоли робити, а то до мене вже з РУНВіри почали приходити, тягнули до себе – читати лекції. 😀 Київська Русь захоплювала мене – по-перше, це було ще язичництво, але вже поступово воно переходило в християнство. По-друге, видатні постаті…

 

Плач Ярославни

У Японців є улюблена епоха, з якої вони дістають собі натхнення досі. Це епоха Хейан – в перекладі «Цвітіння» або ж «Процвітання». То була епоха видатних воїнів, богів та демонів, тоді естетика та магія були одним цілим і звук флейти міг не тільки зцілювати душу людини, але й заклинати духів. Наш, український, Хейан – це Русь – дохристиянська та Київська, літописи і «Слово о полку Ігоревім». Історичні жорна лишили нам від неї жменю літер з підручників, і ледь-ледь сьогодні прокидається в народі інтерес до славної минувшини у вигляді реконструкторів, письменників фентезі та неоязичників.

 

Захоплення слов’янською давниною в творчості пані Галини означене роботою «Плач Ярославни», керамічною інтерпретацією видатного фрагменту зі «Слова о полку Ігоревім». Слова перетворені на образ самої жіночої душі, яка витягує до неба руки у молитві за життя коханого, чия неспокійна чоловіча душа жене його в невідомість у пошуках звершень. Для пані Галини це був уже третій образ після Лесі Українки з «Лісової пісні» та дівчини-квітки з  «Лілеї». Робота мала великий успіх, довелося навіть створити форму для відливання копій на замовлення.

 

Іконописець Алімпій

В роботах пані Галини, присвячених добі Київської Русі, закарбовані особи прогресивних русичів. Завдяки призмі художньої свідомості ми можемо переосмислити історію, зрозуміти життя, приховане за словами з літописів та сучасних підручників. Доки історія є не більше, ніж пилюжний експонат з музейних «загашників», ми не побачимо її сенс, не зрозуміємо уроки. В тому й полягає глибока суть художника, що він здатен узяти на позір неживу форму і надихнути її силою власної душі, перекласти мову минулого рисами сучасного, протягнути ту славнозвісну нитку крізь часи. Ми дивимось на обличчя княгині Ольги, князя Ярослава з його видатними доньками – Анастасію, Єлизавету та Анну, славетних руських воїв, цілителя Агапіта, зодчого Овдія, просвітителя митрополита Михайла Сирина, архітектора Милонога – і розуміємо, що все це дійсно були живі люди, вони відчували, як ми, любили, як ми, раділи та сумували так само, як ми. То не просто тіні забутих предків, то справжні цеглинки, з яких вимощено будову сучасності. Й коли вже ми схотіли раптом перебудувати ту сучасність на краще, то мусим знати, як будували досі, чого прагнули і як помилялися.

Анна Ярославна, королева Франції

 

Особливе місце в «київському пантеоні» образів Галини Севрук посідають видатні доньки київських князів. Доньки Ярослава Мудрого, Анна, Анастасія та Єлизавета стали європейськими королевами. На той час Європа була не таким привабливим місцем для міграції, як нині, тому життя молодих жінок перетворилося на місію несення культури в західні та північні маси: Анастасія Ярославна – королева Угорщини; Єлизавета Ярославна стала королевою Норвегії, Анна Ярославна посіла трон у Франції, здобувши прихильність і повагу як гарна, освічена жінка високої культури, а також привізши з собою Євангеліє, відоме як Реймське, на якому приймали присягу французькі королі. Вшанування в творі знайшла  Євпраксія Мстиславна, дружина Олексія Комніна, «добродія Київська», талановита цілителька, авторка справжнього медичного трактату «Мазі», в котрому зібрала тогочасні наукові дані та спостереження з власної практики.

 

Г.С. – Ми знаємо, наскільки тоді важкі умови життя були в Європі, але попри все, ці мужні жінки йшли туди і несли нашу культуру. Виходила неначе просвітницька місія.

 

Євпраксія Мстиславна – Добродея Київська

Ще багато різних постатей знайшли переосмислення в кераміці пані Галини. Легендарний співець Боян, іконописець Алімпій, жінки Янчиного монастиря, що став осередком жіночого просвітництва, математик Кирик Новгородець та багато інших. Кожний із них складав частку духовної історії Русі, історії не воєн, усобиць та інтриг, а історії високих почуттів і краси, історії того життя, яке майже постійно залишається «на узбіччі» історичної науки. Навколо портретних образів розташовані предмети занять цих людей, так Ярослав Мудрий тримає в руках модель Софії Київської та текст «Руської правди», Алімпій пише ікону, Кирик Новгородець-математик стоїть із геометричними інструментами. Портрети набувають іконографічності для ширшого висвітлення сенсу постаті.

 

Давньослов’янську символіку та естетику Галина Севрук також використала при оздобленні готелю «Градецький» у Чернігові, де центральним твором стала композиція «Давній Чернігів» (1981-1982 рр.), яка вмістила в себе радянський герб Чернігова та герб чеського  міста-побратима Карловграда , образи Семаргла, діви-птаха Гамаюна, Дерева життя і символів стихій вогню, води та землі.

 

Апофеозом теми стала монументальна композиція «Місто на семи горбах» (1985-87 рр.), розташована в готелі «Турист» м. Києва (ст. метро «Лівобережна»). На ній всі означені персонажі зібрані в одну велику картину, яка ввібрала в себе одразу декілька пластів історії Русі.

 

Козаччина.

Г.С. – Від Київської Русі перейшла до Козаччини. Все мріяла про Козаччину, вже тоді багато знала, багато прочитала, захопилась – по вінця! І на самому скоку, як того коня, мене зупинили, сказали «не смій!» – неможна було робити козацтво, мовляв, невідомо, чи воно, чи не було, і що воно таке взагалі. Не маєш права! – сказали. І я мусила припинити. Козацьку добу не завершила, я тільки розпочала її. Розпочала з яскравих постатей. Перший Байда в мене не вийшов, ніяк не могла його зробити гарно. Довго не виходило, дуже важко! Вже потім, коли робила Сагайдачного, буквально перевела його з гравюри в кераміку, – вийшло добре. Почала різні козацькі стани: і військовий, і в бою, і на герці, і як символ захисту України. Дуже багато цим займалася, любила козацтво і люблю досі. І дуже шкодую, що саме тоді, коли в мене був розквіт думки і сил, мала все припинити. Тільки три пісні зробила: «Ой, на горі вогонь горить», «Козак від’їжджає – дівчинонька плаче», «Приїхали пани з чужої сторони». Більше займатися не могла, але, принаймні, дозволили всі роботи забрати додому, я їх нікому не продавала, а робила потім виставки. Після того, вже у вісімдесяті, зробила Мазепу, Байду. Зовсім інший він був, уже набрав такої могутності, сили, образності, а спочатку не вдавався зовсім.

 

«Дерево життя».

Дерево життя (1970, аверс)

Г.С. – Робити Козаччину заборонили близько 72-го року, а у 70-ому я робила «Дерево життя». Створювала його разом із інженером Боришпільським, він мені робив усі конструкції і дуже допомагав, бо я тоді була дуже хвора, як закінчувала робити листочки, він знімав з них форму і відливав у бетоні. Можете собі уявити, наскільки то важка і несамовита праця! І він це все робив. А потім, за шість років, усе знищили… Так от, композиція була така: з одного боку показана творчість людини, а з іншого – творчість природи. Гарно стояло воно собі біля Університету (ім. Т. Шевченка – прим. ред.), але ходили старі більшовики і все казали «нічого, приберемо». Якби то був бюст Леніна чи Сталіна – одна справа, а дерево те було казна-що для них.

 

Об’ємна стела стояла з боку вулиці Льва Толстого і була збита порожнім трамваєм. Акт централізованого вандалізму був удало замаскований під аварію. Проте відновлювати витвір монументального мистецтва ніхто не став, отже «трамвай не винен». І це також утрата. Сьогодні простір вулиць втратив не тільки естетику, але й сенс. Звідусіль декларується принцип споживання та розкошів (гламур), а от основні для гармонійного життя ідеї відсунуті за межі досяжного. В простір міста не промовляє філософія, міфологія, на стінах не карбується прекрасних почуттів, максимум, декор заради декору. Це все також відноситься до причин почуття емоційної бідності у великому місті. Твір Галини Севрук «Дерево життя» був маніфестом гармонії, динамічної рівноваги між божественністю Природи і потужністю творчої думки людини. В той час, коли сп’янілі від успіхів чергової НТР вчені стали крутити русла річок і висушувати цілі моря через недбалість, думка художника невпинно вертала до рівноправності Природи та людини, необхідності дбайливого ставлення до середовища, адже саме з простору, в якому ми живемо, добувається почуття сенсу, необхідне кожному. І коли все зрівняти з землею і закатати в асфальт, не лишиться й самої людини. Художник розуміє це, бо первісна суть образотворчості полягає в примножені краси Природи шляхом переливання її образів на каміння, папір та інші матеріали. Він наче продовжує роботу Деміурга, одухотворяючи неживе. Пані Галина знала про язичницькі уособлення стихій, Природа для неї мала обличчя, це давало змогу глибоко усвідомлювати живість навколишнього ,і  бетон перетворився на символ єднання природного та мистецького у формі аверса і реверса.  Але-але-але…

 

Від сучасності до сучасності.

Батько відходить

Окрім монументальних, пані Галина створила безліч живописних, графічних,

По той бік

скульптурних робіт, а також малих керамічних форм. Роботи, присвячені смерті батька, Сильвестра Севрука («Батько відходить», «По той бік»), – намагання осягнути трагічну подію, яка стається з усіма, і кожний переживає її особисто, вічну загадку виходу людини «по той бік». Графічні «Медитації» занурюють нас у філософське осмислення себе у Всесвіті, розуму посеред стихій, а також людей поруч у житті. Образи з народних та козацьких пісень, творів української літератури, портрети українських та світових митців… Оздобити всі роботи Галини Севрук гідним словом, закарбувати враження – то значить написати вагомий фоліант, адже самих робіт багато, і найменша з них є ключем до неабияких речей. Наприклад, маленькі іконічні роботи «Оранта», «Материнство», «Дерево життя», «Янгол», «Берегиня» – є вираженням глибоких філософських принципів, збагненням вітальних загадок навколо нас. Цілокупно творчість її неначе збирає сюжети всієї нашої історії – як постатей, громади, так і мистецтво, філософію, релігію – в єдиний жмуток, і в ньому ми можемо побачити принаймні відсвіт її Загальної Картини. Не так просто зібрати воєдино розмаїття дійсності, ще важче – зрозуміти її, навряд чи можливо – розгадати, однак рука художника підказує нам шлях.

Медитація 7

 

Дерево життя

Пані Галина за час творчих експериментів створила власну символічну мову, синтез особистого художнього погляду з різноманітними методами з історії та сучасності. Іконографічна виразність портретів (спрямованість на обличчя та символічні елементи навколо нього), композиційна сповненість давніх мініатюр, і навіть символьна структура прадавніх кумирів знайшла своє втілення в образах із дохристиянської слов’янської міфології. Нібито застарілі методи знаходять нове народження. Емоційний шлях художника сам підказує йому, яка метода найбільше підходить до того чи іншого твору, тієї чи іншої теми. Нема необхідності кожного разу винаходити велосипед за зразком т.зв. «актуального» мистецтва, але є величезна необхідність оживляти вічні образи почуттям, пророщеним з глибини усвідомлення, проводити переоцінку цінностей. Художник сам по собі є фактор оригінальності, тому його завдання нестак шукати гучніших палітр, як насичувати свою роботу життєвістю, вітальною силою. Тоді навіть невеликий результат отримує свою особливість та ціну. Галина Севрук – людина сильної вдачі та пломенистого захоплення, тому її роботи не полишають байдужим. Можуть не подобатися, можуть подобатися, але в кожному разі зсувають емоції з місця, залишають усередині щосьпо собі. Вони є результатом не просто минучого враження, але докладного дослідження теми – з естетичного та ідейно-філософського боку. Видно не просто «бачення», а цілу структуру думки, сконцентровану в просторі й часі. Здавалося б прості образи при уважному розгляді починають розгортатися в цілі історії, цілі заповіти, занурюють у себе і допомагають відчути ті особливі обертони душі, що зазвичай губляться в шумі середовища.

Материнство

 

Медитація 16. Стихія. Земля

Припущу, що для сучасного ока керамічні та монументальні роботи сприймаються суто як оздоблення, декоративний елемент, «кахлі». Епоха диктує ставлення до оформлення простору більше як до суто дизайнерського промислу, ніж як до насичення його сенсом. Дизайн також відображає характер місця через кольори та лінії, проте він позбавлений глибокої ідейної структури, працює тільки на відбиток призначення місця у його вигляді, а також певні практичні вигоди. Він не нагадує про те, що варто завжди пам’ятати. Тому люди на вулиці швидко забувають про найважливіше, віддаючись агресивному руху. Образотворчість, окрім смислового відбитку місця, вносить у нього, пардон за каламбур, образ, ідею, тому вимагає міри уважності з боку глядача. В ритмі сучасного життя це сприймається гаянням часу. Проте мінімальний дизайн просторів для швидкого переміщення хоча й не забирає час, але й не дає нічого взамін, тому час від часу (а у великому місті, може, й постійно) людина відчуває емоційне виснаження. Витрата психічного ресурсу на біг по спустошених естетично вулицях та ескалаторах нічим не відновлюється. Буденні справи самі по собі не завжди привабливі, а відсутність тепла та підбадьорення на вулиці, присутній натомість тиск сірості зусібіч (який нині вважається  самозрозумілим) – позбавляє буденне життя будь-яких можливих приємностей. Отака ведмежа послуга виходить. А коли ти в метро, якомусь приміщенні або навіть прямо на вулиці здіймаєш очі й бачиш яскраву мозаїку, панно, скульптуру чи муралізм – одразу відчуваєш, як стиснуті в кулак почуття трошки розслабляються. Ковтнув краси – і можна жити далі. Неначе згадав, навіщо все це. Саме в цьому полягає місія і класичної монументалістики, і сучасного стріт-арту – внести в простір життя через красу, «гуманізувати» його, залишити серед міста нагадування про головне.

 

Оранта

Отже, уважність до навколишнього хай стане ключем до розуміння мистецтва, котре досі знаходиться поруч.

Фото – Б.Мисюга, М.Гончаренко, публікуються з дозволу Г.С. Севрук

KulturтектонікаVisual'неАр[т]хітектонікаАртГармоніяКиївмонументалістикаОбразотворчістьРеліквіїУрбанавтикаЧасу Духшістдесятники

Максим Холявін • 03.04.2013


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University