Персональний сайт Максима Холявіна

Соцірреалізм

Автор. Proletarian edition. Фото напарника К. Дерябкіна

Мені вдалося попрацювати на заводі протягом трьох років. Для мене ремонтно-механічний цех став “університетами”, де я побачив доволі великий сегмент виробничих та особистих стосунків між робочими різних спеціальностей та посад. Хоча з дня мого звільнення за власним бажанням минуло вже майже 5 років, час від часу з глибини пам’яті зринають цілі пласти спогадів – як лоґи численних розмов, робочі випадки, так і безліч станів душі, пережитих, подекуди із зусиллям волі, дбайливо записаних на підсвідомість в аудіовізуальних враженнях. Тому досі з’являються “хронічні” вірші, присвячені саме тим думкам і переживанням. Важко сказати, наскільки об’єктивна їх вартість, оскільки зачіпляють вони емоційний сегмент, зрозумілий дуже небагатьом, і нема певності, що ті небагато знайдуть ці твори, однак особисто мені як причини, так і породжені ними вірші – дуже дорогі. Тому я лишаю їх тут.

 

І.

Шматок господарчого мила,

нові рукавиці та роба – синя –

дарунки залізного царства,

новини в холодному світлі,

в потоці буденнім розмов про політику,

вічну несправедливість –

настільки вже остогидлих,

аж сили немає спинитись:

матюки бригадира до Уряду,

намагання натомість: «Давайте про музику

краще», і відповідь: «На хуй мені Пікассо?!»

потім шурхіт газет ні про що,

чи на лаві тривожний сон.

Розклади подарунки в шафці –

такий символ краси і практичності,

їх надовго тобі ще вистачить,

щоб пірнати зрання в мастило.

Говори чи мовчи, а покличе

тебе голос машини хворої,

неважливо вже буде – політика

чи старий комуніст Пікассо,

бо наразі питання їжі

визначає добро і зло.

 

ІІ. Їдальня

Протягнулась черга до дверей у вранішнім чеканні –

медитація… на теплі аромати варива і смажива,

душі та тілу так не вистачає зранку палива,

тому такий тягар на серці й нелюбов до ближнього.

Поки є час, підперти можна стінку і помріяти,

перебирати почуття і спогади, та, звісно, про жінок,

погратися питаннями «навіщо», «як»,

насолодитися мозаїкою мудрості безглуздої.

А за вікном лоскоче погляд промінь сонячний,

траву весняну пестить бронзовими пальцями,

і ти лише кривеньке тій картині дзеркало

побачити, яка ж вона насправді гарна.

Ось ще вісім хвилин, і можна час подовжити

собі красу квітневу карбувати на тоненькій плівці пам’яті,

протерти скло параболічне від незадоволення

і розірвати ланцюжок філософічної рекурсії.

 

ІІІ.

Коли душі не вистачало ранку –

чіплявся погляд за тіла,

трамвай тягнув наш пролетарський карнавал,

і дивував жінками чепурними,

вони такі і в першу, і в нічну навіть,

заміжні хоч, а хоч і незаміжні,

мабуть, їм просто так подобається

побути гарними і погляди приваблювати,

щоб у зіницях за красою зголоднілих

примножувалась їхня транспортна довершеність

(нема бо часу ще коли дефілювати так).

Багато з них жували м’ятну жуйку,

щоб приховати перегар з неділі,

з’являвся витончений аромат індустріальний

і жити враз ставало дещо важче.

Тіла в трамваях день-у-день важніють,

все більше треба фарби і на розмір більше джинси,

однак поки жінки ще молоді –

замерзле на зупинці серце відігріють,

до КПП поможуть дотягти.

 

IV.

Робиш – є,

найближчі аксіоми

збагненню найтрудніше піддаються,

не вхопиш значення речей навмисне,

як говориш – ловиш,

а натомість варт послухати, сама

анатомія відкриється дивам,

сенс трансформатора є зовсім не в напрузі,

на зарплатню то,

особисто – спів,

нам чутне довге «у-у-у» –

засвідчення «я тут,

і я живу».

***

інстинктидухекзистенціямедитаціяметафізикамиттєвістьМузикарозчинення в просторісоціальна абстракціясоцірреалізм

Максим Холявін • 22.03.2013


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: