Персональний сайт Максима Холявіна

3 коментарі

Продовження з нуля. Або як я відкрив для себе українську культуру

Викладене нижче є суб’єктивним поглядом на об’єктивні події та не претендує на вичерпність опису та аналізу, є виключно суб’єктивними роздумами про долю покоління та роль української культури в справі суспільного відродження.

 

Автор – Богдан Гдаль.

Я народився в Маріуполі, котрий хоч і був заснований козаками, опинився у страшенно радянському контексті, бо був перетворений свого часу на індустріальний осередок. Відомо, що місто як осередок чиновництва та діловиробництва в Російській імперії, а згодом СРСР, було змушене русифікуватися, тож і Маріуполь не оминула ця доля. Місто рибарів, торговців та селян стало одним з найбільших металургійних центрів, а слід за тим – зрусифікованим. А вірніше, «радянізованим». Тому, після падіння країни рад, разом із усім Донбасом, Маріуполь опинився в культурному вакуумі, загубленим та розгубленим, відданим на поталу новітнім капіталістам. Будь-яка культурна ніша лишалася для нас непідходящою: ані великоросійська, ані українська, ані навіть культура чималої грецької діаспори. Весь час Незалежності ми стояли на роздоріжжі в очікуванні, коли час прояснить пріоритети, підкаже нам, куди ж податися. На тлі ностальгії з’явилося розуміння, що треба жити далі, що насправді не так уже добре було «тоді» й що «назад» не треба, бо тільки-тільки змогли викараскатися з кризи, не хочеться по новій занурюватися в пекло перерозподілу всього на світі. За «нижнім регістром» потреб виникла ланка порозуміння з іншими українцями, котрі борються не тільки за знецінені в минулому на приазовських теренах національні інтереси, Бандеру тощо, але й за банальний добробут, можливість достойно жити. Як не крути, але Природа є Природа, людина не може не шукати гармонії, тому рано чи пізно у вакуумі формується щось нове. Відповідає за те формування, як завжди, нове покоління. Саме молоді, читаючи сучасну українську літературу, написану їх однолітками, слухаючи українських музик, дивлячись українські кліпи, відвідуючи етнічні фести – відкрили для себе Україну не як стереотип, не як шароварщину,  а як живу культуру, країну мрій.

 

Я – такий самий молодий, народжений напередодні Незалежності. Початок стосунків з українською культурою був у мене кепський. 91-й рік приніс економічну катастрофу, розчарування і рефлективне звинувачення національно свідомих українців у всіх гріхах. Освіта летіла за інерцією по тих самих радянських рейках, тільки що портрети змінилися, українська історія викладалася в тій самій нудотно пафосній манері, що й ліпилися обличчя радянських ленінів, і це народжувало до неї відразу. Спотворені формалізмом українські народні пісні та танці, перетворені на вищезгадану «шароварщину», відштовхували, а за кожним словом вчителів чулася фальш, бо вони викладали те, в що самі або зовсім, або не надто вірили. Занадто разючим був контраст між славою минувшини (хоч радянської, хоч української) й убогістю теперішнього. Досі мало кому зрозумілий сенс подій, що послідували за Перебудовою, та я не можу нікого за це судити, бо з усіма нами це було вперше, не було досвіду, на який можна було б спертися, ніхто не переживав руйнації держав стільки разів, щоб вивести для себе якусь формулу тілесного та духовного виживання. Мені страшно згадувати, якими ми були наївними перед масивом західної культури, що вилився на наші недосвідчені голови. Нам ледь-ледь стало розуму не вірити в усе це мерехтливе щастя з екранів та вивісок, животом пощастило відчути обман, підробку. Наскільки ми були наївними перед порожнім простором свободи, який швидко заполонили кримінальні та напівкримінальні елементи, завжди, за іронією, активніші та швидші за нормальних людей. Та й що взяти з нормальних людей, як ніхто ніколи не вчив їх самостійно приймати рішення, організовувати своє життя, якщо весь час вони рухалися заготовленою державою колією? Візьміть профсоюзи. Чому вони нині настільки безглузді? Бо в країні диктатури пролетаріату не було перед ким обстоювати права. Всі директори народні, всі начальники – пролетарії, партійні, то з ким боротися? Всі ж свої! Профсоюзи зрослися з ієрархією влади, і дотепер лишаються придатком керівних структур. Я та мені подібні до кінця вважали, що профсоюз потрібен єдино для роздачі путівок до санаторіїв. Дитинство дев’яностиків стало часом величезної bellum omnium contra omnes у вимірі ідей, часом суцільних протиріч між теоретичним та практичним, тим що є і тим що має бути. Дорослі славили дешеву ковбасу, хоча по телебаченню розповідали про терор. Кому вірити – для дитячого розуму було важко осягнути, бо дорослі – авторитет, і телевізор начебто – теж.

 

Зміна картини світу почалася в старших класах. Тоді всередині існувала інертна симпатія до світлого образу комунізму, створена картинами ідеального соціалістичного світу з книжок Стругацьких та інших фантастів. Однак в одній важкій розмові з учителькою української мови та літератури Ф.С.І. проявилося протилежне бачення минулого, більш реалістичне. На мою браваду молода жінка дала несподівано емоційну одповідь. Видно було, що моя безглузда ревність зачепила болісні струни, протягнуті з минулого, з історії її родини. Зійшли на поверхню факти Голодомору, про які мені ще моя бабця розповідала, однак був надто малий тоді, аби зрозуміти, про що вона, факти переслідувань і тиску, під яким опинялися всі, хто не міг пристосуватися до системи щастя, принесеної ззовні. Не скажу, що тоді прямо змінив своє ставлення до української історії, однак певні сумніви закралися. Змінити позицію заважала з одного боку природна впертість – що, за іронією, часто проявляється не там, де треба – а з іншого, вже названа думка більшості дорослих навколо щодо сучасної ситуації в країні. Одне тоді я засвоїв дуже добре: людина має право сповідувати свою культуру. Тепер на будь-які кепкування з приводу української в спілкуванні з С.І. («Я ей по-русски, а она мне по-украински!») я відрізав: «Має право!» Мабуть, цей перший урок дорослості був одним з найбільш корисних, бо дав емоційне уявлення про терпимість. Примірити чуже взуття на себе дозволив канонічний приклад Шевченка – заборона йому писати й малювати. Я малював з дитинства, писав з підлітківства і вже не уявляв собі життя без письма, без такого способу мислення й діяльності. Тому дуже легко було уявити, коли твоє право на письмо та малювання обрізають із гвинтівкою в руці. Зрештою, на те вони й потрібні – канонічні приклади, щоб мати змогу примірити на себе й зрозуміти, що є добре, а що зле. Це не справа ідеологічних суперечок, це справа почуттів індивідуума.

 

Моя друга вчителька української, Р.Р.К., є матріархом української середньої освіти. Хоча вона не була мегапопулярною в місті людиною, однак за благородство, силу та мудрість перед нею вклонялися всі молодші покоління освітян. В старших класах уроки української мови часто перетворювалися на уроки етики, тому що лобурякам на піку пубертату важливіше було прищепити принципи поваги до людей, гідності та внутрішньої культури, аніж тонкощі синтаксису. В цьому на наших теренах освіта як така нині дуже програє. Не відбувається угноєння потенціалів у малій людині, натомість її завалюють купою інформації без особливої прив’язки до дійсності. Питання малої людини лишаються без відповідей і щасливий той, кому принаймні підказали книжку, де про це написано. Доводиться отаким ентузіастам попри вік, здоров’я та шалений опір молодого матеріалу, зрощеного в умовах духовної розгубленості, – нести «розумне, добре, вічне» без надії на «спасибі сердечне» від народу. В свій один-урок-на-письменника з літератури Р.К. примудрялася передати нам саму сіль творів, втовкмачити горезвісні «тему та ідею». І саме з нею я відкрив для себе Шевченка, зрозумів, що не треба плутати гіркоту в словах Кобзаря із сентиментальністю. Шевченко – революціонер духу, і провадив свою місію доступними йому засобами. Ідолізація його так само неправильна, як і гидкі «сенсаційні» розвінчання. Не треба танцювати круг нього, слухати треба. Тоді, в своєму дев’ятому класі, я почув силу слова поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», відчув, наскільки вона актуальна понині, наскільки влучна. Р.К. натренувала мене для читання уривку з поеми на міському конкурсі читців, якраз на Шевченків день народження. Тоді на сцені я зачитав його всім присутнім, їм хотів донести слово, а не просто журі чи навіть собі. Кинути в обличчя всім слово як дзеркало. І тут не підійшов би Франко, не підійшла би Леся а чи хтось інший – бо в них своя потужність, а от саме Шевченко мав потужність дидактичну. Не просто «повчальну», а саме філософськи дидактичну, бо в купці плоті шукав духа, гукав духа, закликав до пробудження, просвітлення. Наша «правда» досі «п’яна спить», і йдеться навіть не про звичних нам невігласів та хамів, йдеться про тих, хто себе вважає «нормальною людиною» чи навіть «інтелектуалом». Був колись у Японії дзенський монах, він ходив містами з дзвоником, дзеленчав ним і приговорював: «Прокиньтеся!.. Прокиньтеся!..» Шевченко – наш, український, монах із дзвоником, і слово його влучніше для нас, місцевих – хоч українців, хоч не українців, однак – земляків. Уся подяка за ці перші просвітлення йде вчителям. Вони мимохіть стали першими моїми провідниками в українську культуру. А що вони зробили? Вони дали зрозуміти, що діалог на цікаві мені теми, душевні резонанси – я можу знайти в українській культурі також. Вони спілкувалися зі мною про те, що хвилювало мене, ділилися своїми переживаннями – українською. Виявилося, що можна жити українським, є чим жити в українському, і не вичерпує поганенька книжечка за скількись гривень в якості підручника з історії всього українського… Українське є дійсно цікаве! – ось яке було відкриття.

 

Водночас багато привабливого виникло в українському мейнстріму, сформованому ентузіастами дев’яностих і донесеному нам тим самим телевізором. Канали «1+1», «ICTV» та інші – принесли в життя зарубіжне кіно (вже більш упорядковане та краще озвучене, ніж первісний піратський треш на містечкових каналах) та українську музику. «Територія «А», «Хіт-рік» – познайомили зі «Скрябіним», «Табула раса», «Грін-грей», «ТНМК», «Тартаком», Катею Chilly, Юрком Юрченком, Олександром Пономарьовим, Ані Лорак та іншими. Це сьогодні дехто з них став комерційним монстром шоу-бізнесу за версією східноєвропейського глобалізму, а на той час їх було дійсно цікаво слухати. Дарма тільки, що це усвідомлюєш лише зараз, у порівнянні з жахіттям сучасної естради. Останнім бастіоном цікавості був канал «М1» біля витоків своїх, бо тоді ми мали хіт-парад «Pop-ua» з Мирославом Джоновичем Кувалдіним, кліпи «Rammstein», «ОЕ» і Тартака, а також класну передачу «Tvій формат». А от озвучка фільмів та серіалів, доречи, грала визначну роль у формуванні прихильності пострадянських мас до мови засуджених за розвал СРСР українців. Дуже любили ми всі ці нові химерні слова та словосполучення, як то: «зомліти», «люба», «стули пельку», «дупа», «пошесть», «маєш рацію». Для мене особисто великою любов’ю було шоу «Не всі вдома» по «1+1» з химерними мультами, конкурсами, роликами, неодмінним серіалом та пошуком слоника та свинки по телефону в кінці. Коли короткий золотий вік скінчився, ТБ запродалося холдінгам та стало грати за правилами медіаринку, всі відчули розчарування і ностальгію за буквально вчорашнім задоволенням від перегляду вечірніх передач. Про сьогодні мовчу.

 

Потім була довга перерва, коли випала нагода вивчитися на електрика та попрацювати на комбінаті ім. Ілліча. То був час довгих і тяжких пошуків себе в ідейному світі, руйнація та відбудова себе. В той час я не надто тепло відгукувався про своє місто, свою країну та й про своє життя. Вихід із дитинства супроводжувався всіма супутніми пологовими явищами. Довелося багато чого всередині переворотити. І от саме під час відбудови я ще глибше занурився в українське: якраз у вищезгадану сучукрліт, музику «Скрябіна», «Фактично самих» та Каті Chilly. Спочатку Карпа, за нею Дереш, за ним Жадан, а за ним – Забужко. На «Notre dame d’Ukraine» я заговорив українською з майбутньою Дружиною. Вже на побутовому, а не офіційному рівні. Філософська трилогія пані Оксани – «Шевченків міф України», «Філософія української ідеї та європейський контекст» і та сама «Notre dame» – стала трьома частинами «української симфонії», яка розкрила мені душу філософської історії України. На той же час припав візит до Києва, початок журналістської діяльності, переосмислення рідного міста. Таким чином, на хвилі особистісного зростання, пані Оксана стала моїм наступним провідником до української культури. Мимохіть, вона перейняла естафету в моїх перших учителів. Так, я потім дізнався про конфліктне ставлення до неї традиційних академічних кіл, однак чомусь саме її викладки, а не підручники, вдихнули для мене в тіло мистецької історії життя, показали набутки її предметом філософського осмислення замість грубих, бездушних монументів. Тепер кожний новий есей із книги «З мапи книг і людей» наливає життям імена, відкриває все більший і більший простір для експедицій та дослідження.

 

Жадан дав мені поштовх до переосмислення культурного підґрунтя Сходу, дав зрозуміти необхідність вироблення власного культурного шляху, неможливість примірювання на себе шляхів інших областей країни. Щоб до кінця зрозуміти його твори можна, мабуть, тільки коли ти сам східняк і виходив усі ці пилюжні терени серед залишків колгоспів, заводів і шахт. Із власних походів я дізнався, чим саме пахнуть сторінки Жаданових книг – пилом та травами східних степів. Саме так, як Жадан описує простір наших теренів, той простір і відчувається. Відчайдушність і ницість, трагізм та абсурд в одному флаконі – це все ми, понівечені культурним безпуттям люди Сходу. Проте часто відбувається так, що найбільш хвора людина славить здоров’я, і так виходить, що гідність повстає з найменш придатного для себе ґрунту. Там вона має більші м’язи та мозолистіші долоні, бо здіймає над себе більші вантажі. Тому не треба недооцінювати Схід. То дійсно тонка справа.

 

Дереш підказав, що шукати просвітлення можна й по-українськи, зовсім не треба задля цього перетворюватися на космополіта, ба навіть і шкідливо. На той час я зрозумів, що Україна – це філософський принцип взаємодії з землею, що дістала ймення української, це не політика і навіть не етнічні артефакти – це почуття. Так само, як Росія для росіян, Сакартвело для грузин, Кенія для кенійців і земля, названа «Америка» – для аборигенних її племен. Україна – це мова духу для цих степів, цих лісів, гір і горбів, мова, якою можливо скласти слово «щастя» саме тут. Неважливо, яка мова для нас рідна чи перша, чи материнська, бо ґрунт створює нам такий фізрозчин, з якого виходить уже геть відмінний від інших індивід, саме тутешній, тутешньому приналежний. Тобто, ми всі українці, але українці по-новому, сформовані новим часом. Нікому не треба тікати в інші країни за ідентичністю, треба лише перерости і створити нову.

 

Щодо мене особисто, то головною причиною посвячення себе в українці було розуміння, що найбільшого резонансу з рідною землею можна досягти тільки шляхом культури, породженої саме цією землею. Так, Маріуполь має створити свій образ майбутнього, свій неповторний спосіб діалогу зі світом, але вагомий елемент цієї новітньої синтези має скласти українська культура. Її незаслужено затерто на східних теренах часом (та й зусиллями зацікавлених осіб), і натомість ми нічого не можемо запропонувати. Однак тільки естетично можна найти почуття, ніякі санкції ніколи не змусять нас кохатися в чомусь, тільки естетика, мистецтво почуття. Жива музика, живий танок, живе переосмислення знань – утрачених і наявних. Імператив «люби солов’їну!» нікого не переконав, тільки сама «солов’їна» – зачарувала. Чарує народна пісня, цей щемлячий тембр жіночого голосу, туга стрічка мотиву, дзвінки обертонів. Кому не люба ніжна чистота і теплота звуку бандури? Магія їх – ось Україна, а не пафосні гасла. Я з дитинства вихований російськомовним, я досі з більшістю друзів та співгородян спілкуюся російською через роками встановлений контекст, однак для моєї сім’ї та творчості основною мовою вже стала українська. В ній бо знайшов свої відповіді, напрямок існування.

KulturтектонікаЛітературнеМаріупольМедіаНародне мистецтвоОбразотворчістьПотік свідомостіСофізмЧасу Дух

Максим Холявін • 12.03.2013


Previous Post

Next Post

Comments

  1. Марія 28.03.2013 - 18:14 Reply

    … подобаються мені ці “суб’єктивні” думки… вірю, така незалежна молода українська парость і змінить наш культурний ландшафт…

  2. irriada 01.04.2013 - 15:43 Reply

    я дивлюсь досить оптимістично у майбутнє України. Бо нове покоління української молоді все-ж-таки народилось і діє вже згідно своїм ідеалам. Чи стануть деякі з них героями – життя покаже. Багато талановитих і розумних. Дуже подобається Положинський своєю креативністю та запалом. Я не фан репу, але інтелектуальна за змістом творчість Тартака не може бути непоміченою. Форми яскраво національного можуть бути різні. Гумор теж велика зброя, бо глузувати є над чим. Мабуть і далі буде. Андерграунд знову вийде на майдани, бо для нього гроші – не головне. Нову культуру за рік і навіть за десятиріччя не сформуєш. Академічне мистецтво розвивається за своїми законами і народження генієв стає помітним не одразу. Все пізнається в порівнянні , для якого необхідний час. Незалежність від влади та грошей – явище рідкісне за будь-якої епохи. Але були і Котляревський, і Сковорода, і Лисенко, і Хоткевич та багато інших. Зараз більше домінує естетика поверхні, але й глибинні процеси теж ідуть. І тут головне – не розчинитись в суто політичних моментах.

  3. berezka 01.04.2013 - 15:56 Reply

    Вельми розумна стаття

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University