Персональний сайт Максима Холявіна

«Нічого зайвого». Марія Гончаренко

З поезією пані Марії познайомився на сайті Поетичних майстерень. Якось так було, що серед старшого покоління поетів мені стрічалися здебільшого прихильники традиційних форм та образності, а пані Марія здивувала незвично модерновим віршем. Її поезія тяжіє до японської, проте зовсім не є стилізацією. Перегукується зі Сходом саме афористичною ємкістю, складністю на позір нібито простих образів. Аскетично стримані, мінімалістичні – твори слугують ключем до витончених станів душі. Це медитативна поезія, де слова насправді є тільки натяком до сенсу, що знаходиться «між рядків». Вірш надзвичайно схожий на музичний твір – образи, зіткані з декількох слів, подібні до музичних акордів чи мелодійних послідовностей. Ці сплетіння викликають у нас почуття, ми резонуємо з ними.

Мої вірші мовчазні як я
їх треба не слухати а відчувати
і тоді з’явиться зміст
просторів між словами
Марія Гончаренко

Саме в момент насолоди мистецтвом, спогляданням природи – переживається сенс життя, ця невловима для прямої мови річ. Та саме за допомогою слів можна проявити шлях до нових просторів духу. Вірші Марії Гончаренко живуть на глибших рівнях світовідчуття, хоча взаємодіють з усією вертикаллю життєвих шарів. Навіть соціальні проблеми не чужі візіонерській поезії, бо із соціуму, як із ґрунту, виростає душа, і коли ґрунт лишається недоглянутим, душа ризикує покривитися. Але головний сенс поезії навряд чи полягає в бутті лопатою чи молотком, як те пропагувала залізна епоха минулої доби. Поезія торкається світла і передає його всім бажаючим з рук. От мені закортіло наживо поспілкуватися з поетом, в чиїх руках живе тепле світло тонких почуттів, у наш суперечливий час іще цінніших, ніж на час попередній.

Наша бесіда була схожою на гіпертекст – торкалася різноманітних тем, як то архітектура, філософія, версифікація та поезія, а також стала перевідкриттям (rediscovery) сторінок та постатей української культури новітнього періоду.

Марія Гончаренко.

Я народилася в Києві, за фахом – архітектор, закінчила Київський інженерно-будівельний інститут, архітектурний факультет. Вимріяла стати архітектором у п’ятому класі. Поставила собі цю мету. Сама себе записала в студію малюнка при клубі ім. Фрунзе (тоді Сталінка, а зараз і до того – Деміївка) – ми були наївними і дивно самостійними (батьки не «водили нас за руку», ми самі обирали, в яких гуртках вчитися, я ще встигала паралельно займатися гімнастикою в спортклубі «Локомотив»).  Навчалася малюванню безкоштовно, викладав прекрасний художник Завадський, в нього я отримала таку школу малюнка, що коли здавала вступні іспити з малюнка і живопису в інститут, думали – я закінчила художню школу. Насправді ж тільки той гурток при Будинку культури. Коли я вже вчилася в інституті, батько мені сказав: «А в нашому роду були, як тепер сказати, архітектори, – будували церкви, але було то давно і бозна в якому столітті, це ще мені дід казав», – вже для батька мого це було легендою. А ще, до слова, батько сказав, що наше прізвище у перших десятиліттях ХХ ст. було дещо трансформоване – додано «-ов», моє дівоче – Шароварова, він, значить, Шароваров, а справжнє від діда-прадіда – Шаровара. І от, коли вже займалася історією архітектури, трапилися мені в матеріалах про архітектуру XVIII ст.  згадки про будівничого в Києві під таким іменем. Він був одним із самих здібних учнів Степана Ковніра, творця українського бароко. Слова батька впевнили мене у виборі професії; зрозуміла, що з глибин роду йде батьків і вже наш, його дітей, нахил до малювання, красного слова (батько з фронту писав листи мамі у віршах та й потім…).

Ніжність

у тиші кімнати
раптовий вітер огорнув мене
ласкавий вітер погляду
***

здалеку бачу тебе
позаду лишаю тіло
світлом
лечу думкою
лечу посмішкою

Як закінчила інститут, була практикуючим архітектором. Працювала у київських організаціях, багато проектів розробила. Тоді на часі були типові проекти – житло, піонертабори, турбази, готелі… Це виснажлива була робота, бо архітекторів затисли в рамки СНіПів (Строительные нормы и правила…), з яких ані кроку вбік зробити не можна, та ще обмежений кошторис. Проте, це була чудова школа. Пізніше, коли я працювала на замовлення  4-ого Управління, можна було дозволити собі трішки творчості, – наприклад, використати моноліт й створити нестандартні просторові форми… Після десяти років практики  відчула, що бігаю по колу – напрацьовані прийоми, схеми планувальних вирішень, обмежені будівельні можливості… творчості в тому мало. Навіть невеличкі якісь дрібниці в ескізах на стадії робочих креслень зрештою витіснялися… Стало нецікаво. Якраз у той час потрібен був завідувач відділом історії архітектури в Софійському заповіднику, і я пішла. «на повний нуль» – тому що була практиком й треба було набувати нових знань, знань історії української архітектури, а такого предмета в інституті нам не викладали. Це було страшенно цікаво й через деякий час я перейшла науковцем в  Науково-дослідний інститут історії, теорії та містобудування, єдиний в Україні такого профілю  – його розформували,  а вірніше сказати, то знищили у 2007 р. В цей період нищилося все, починаючи від книжкових магазинів на Хрещатику до такої,  по суті, елітарної, наукової установи, скалки, що залишилася від колишньої Академії архітектури України, – тільки про цю історію мого інституту  може вийти окрема довга розмова…

Архітектуру відчуваю внутрішньо, для мене вона є таким само мистецтвом  як живопис, скульптура… вона наближена більше до скульптури, такої великої скульптури, в якій ми живемо. Її треба відчувати. Завжди, де буваю, звертаю увагу на завершення будинків. В композиційній структурі споруди кожна її частина має своє значення і зміст – завершення має ту ж значимість в споруді, як і голова в образі людини. На час мого навчання штибом найкращого стала модна тоді «рулонна архітектура» – «розгорнув скільки треба – відрізав»  і ніякого завершення. Архітектура без голови, без сенсу, без смислу, ці житлові будинки нагадували стулені по вертикалі й горизонталі сірникові коробки, мінімізовані в усьому – по висоті, по площі, по зручності – і там живуть люди… І як тут не згадати інсули давнього Риму – багатоповерхові житла для рабів, які були на кілька порядків гуманніше сплановані… Зараз  в деяких країнах будують соціальне житло тимчасового перебування, де людині відводиться «шухлядка», у якій можна знаходитися тільки лежачи або напівсидячи, де з усього умеблювання – поличка  для кількох речей. Не це є архітектурою. Архітектура дійсно належить до мистецтва, мистецтва будування життєвого простору. Проте, вона ніяк не може бути підпорядкованою промислово-будівельному комплексу, як нині ми маємо. Це нонсенс, між ними повинна бути інша зорганізованість і провідним має бути мистецтво архітектури. Я люблю Антоніо Гауді. У нас немає подібного за спрямуванням архітектора, хоча іноді з Гауді порівнюють Владислава Городецького. Гауді, архітектор з релігійним мисленням (не плутаймо з релігійністю) і блискучий інженер, з високою професійною підготовкою і знанням класичних стилів, модерніст, який працював поза всякими стилями, і Одинак в архітектурі, якого не можливо наслідувати. Його творчість – це мислення архітектурою. Його архітектурні твори – це код до системи його мислення. Його архітектура – це поезія. Люблю ще модерн, його текучість фасадів, філософську декоративність. І це при тому, що в нього доволі чітка та означена конструктивна форма. А ще – готику. Дивовижний сплав конструкції з формою. У цьому сплаві конструкції і плоті дійсно є понадлюдська духовна напруга, що досягає в окремих храмах незвичного космічного звучання. І люди є таким своєрідним сплавом фізичного і духовного, і спробуй ще уздріти цей духовний план. Це можливо тільки через очі, жести, рухи. Десь тут і є подібність між архітектурою і людиною.

Як це впливає на вірші? Не знаю… але ж знаю. Архітектура має архітектоніку в усьому, і вірш також повинен мати свою архітектоніку. Часом вона непомітна читачеві, наприклад, моя сестра інколи просить зачитати їй вірш уголос, щоб зрозуміти логіку наголосів, цезур, і як коли вона чує моє виконання, вірш їй «відкривається». Поезія для мене – це той самий  живопис, тільки живопис словом, передача всього, що я бачу, відчуваю за допомогою слова. Взагалі, я люблю малювати; як колись, у час поки діставалась до інституту, так і зараз чи то в транспорті, чи ще коли не маю в руках олівця і паперу,  спостерігаю, «малюючи очима», щоб не втратити вправність у зображенні навколишнього. А потім десь у бібліотеці чи в архіві, під час роботи, починає з того пробиватися слово. Знаходжу нині свої записи на берегах тих паперів і, пам’ятаю,  тоді здавалося, що це такі собі рядки чернеткового запису, ловлення миті,  а тепер читаю – о!  і незавершеність «a la prima» (за один раз) навіть додає їм особливого шарму. Відчуття архітектоніки надає строгості чи то формі, чи то викладу, а ще – естетику вірша. Архітектура для мене – це нічого зайвого, скульптура – це нічого зайвого, і у віршах – нічого зайвого. Слова повинні бути прозорою завісою, за якою, власне, зміст і його форма. Сучасна поезія любить метафору, гіперболу, і от вони накручуються, обвисають такою виразною плоттю, і за декором утрачається не те що думка, а – дух. Є просто красива естетська річ. Поезія, як на мене, має бути прозористою, тому прагну уникати недоцільних (непотрібних, зайвих) барв. Є поезія, в якій, на мій погляд, переважає «декоративність», я їх сприймаю як «рукоділля» із засобів виразності. А зараз можна створювати комп’ютерний вірш, а потім лише трішки «причесати». Це жах! – завантажується програма, задається, наприклад, тема «осінь», а потім тільки прописуються окремі місця скроєного за взірцями вірша. Коли про це дізналася, то щось подібне до такого скоропису почала помічати: вірш ще не визрів, думка автора ще не проросла, не розвинулась, але тим не турбуються  і вже  декоративно її оформлюють у вірш.

Знати всі тонкощі версифікаційного мистецтва треба, але не для того, що в рамках цих перебувати, але для того, щоби за їхньою допомогою з них виходити. Люблю вільний вірш. Не вмію (чи і не бажаю) дисциплінувати думку римою, вона  мені заважає. Друга справа, коли вона випливає сама  як засіб звукового ритму, своєрідної алітерації. Я не можу також спочатку замислити певну канонічну форму вірша (наприклад, сонет), а потім викладати свою думку в цій формі – може так позначається відсутність систематичної професійної філологічної освіти?..  Поезія – виписування себе внутрішнього, має бути рефлекторність – наприклад, від пейзажу. Ти відчув пейзаж, став його часточкою, і тоді він виходить словами. Не всі можуть читати поезію. І вона не для всіх створена. Якщо проза завжди має читача, то поезія?..  я інколи задумуюся, чи є вона, власне, літературою, бо структура письма інша: ми беремо декілька слів, і лише від читача залежить, що він прочитає. А якщо написати  вірш однозначно… в ньому не  буде простору, він не стане поезією.

Златочко

щось неправильно ми зрозуміли
Златочко –
маємо тебе за шкідника садів і лісів
і в парках тебе винищуємо
вузькотіла
ти і дуб могутній подужаєш…
але ж
ніхто і ніщо у цім світі не зайвий…
рухлива
чом зупинилась
синя соснова Златочко –
мене почула?
й зблиснула металом холодним
байдужа і досконала

Джерела натхнення. Просто звідкись виникають рядки… підозрюю, що вони якийсь певний час акумулюються в мені, а потім зринають…Але для цього потрібно бути вільним у самому собі. Коли я займаюся зі своїми онуками, то повністю ними зайнята, у цей момент відбувається накопичення. Увечері вони просять розповісти казку, і я, не знаючи, з чого почати, кажу перші слова, а далі вже сама казка веде мене. Кілька таких спонтанних казок я навіть записала. Ти просто живеш, не відсторонюєшся від природи, ніяких «я і природа», ти є природа, і от у такому стані резонансу з чимось, з’являється поезія. Проза вимагає титанічної довготривалої праці,  а поезія – щось інше, тільки я не знаю – що, може, це сплеск емоції , її надмір… Можливо, це є спроба розмови з тим полем, у якому ти знаходишся, яке в тобі, поза тобою. Для того необхідно розчинятися. Знаю, у стані мого розчинення, розосередження у цьому «чомусь» починає складатися поезія. Ні в якому разі не виходить намовити собі щось, ніколи не писала – за виключенням декількох акровіршів для онуків – поезій на поздоровлення. Знаю людей, що пишуть на потреби дня, виходить гарно, але то вже не поезія. Не знаю, звідки виникає вірш, звідкілясь прилітає, мене іноді питають «і звідки ти таке береш?»

осіння смальта

знов падолист
знов пада лист
осіння смальта
це ніжність обпалила їх
кохає світ…

Читати поезію можуть люди, котрі знаходяться в одному просторі або в наближених між собою, адже простір багатомірний. Я вірю в багатопростірність тут, ніщо не зникає, воно є. Поезія – напрацювання душі… Люблю ходити пішки. Коли входжу в ритм з навколишнім – починається писання. Або перевіряю написане – йду гуляти з папірцем, заглядаю в нього, йду і в цих коливаннях починаю дописувати, довершувати. Якось довелося йти понад лісом, і вірш написався буквально з нічого, не було ніяких спогадів тощо. Просто подумала «я йду понад лісом», а далі почало розгортатися… почала повторювати, швиденько записувати вдома, щоб не забути. Іноді засиджуюся вдома до другої ночі, коли весь будинок засинає, тоді в просторі виникає щось… простір інакше граниться. Ти відчуваєш зорі, віддалені пейзажі – й починаєш працювати. Що таке поезія? – принаймні, не ремесло. Теорія версифікування – то, звісно, добре, але вивчивши її назубок, маючи під рукою словники синонімів, антонімів, рим, поезію не складеш. Треба мати Те Щось у душі… Кажуть, «поезія – справа молодих», а я не згодна. Це просто різний досвід, різна дотичність до простору, в який ми опущені, наче в розчин, може, «ноосферу», і в нас різний досвід вибирання речей з того простору. З поетів старшого покоління мені подобається Павличко, як звучить!: «Скинь одежу свою, //увійди // в річку рук моїх…», Олійник… його рядки:

Я спокійно б лежав під вагою століть,
Я б давно вже й землею став,
Але ж бісова дівка на кручі стоїть,
Огорнувши вітрами стан.

…шаленство! І в нього все таке, треба тільки вміти читати. А Вінграновський – тоді молодий він виступав у КПІ – він був такий пломенистий, коли читав свої вірші, ні один актор не може так його прочитати. Пам’ятаю саме як він читав. Зараз інакше його читають, в авторському виконанні була інша енергія слова. «І — качка дика, обережна — // Нога гуцулки під столом…» – ці рядки дивовижні за простотою і несподіваністю… скільки тут усього вже сказано! Сучасні поети вдаються до гучності нестандартних слів, ненормативної лексики, а вірші виходять штучними… Ще люблю поляків читати, наприклад, Леопольда Стаффа. Подобається американська поезія, на жаль, читаю в перекладах. Мабуть, добрі переклади, відчутна інша культура й перекладене втягує в себе, в свою поетику, образну систему, метафорику. Іноді мені приходить думка, що головне, що маю робити, це спостерігати світ у собі й себе у ньому… егоїстично? – думаю, що ні, – через поезію Світ осягає себе і удосконалює себе…

Все що відбувається у мені
виплескується словом
зверненим ні до кого
тим словом
яке проривається
крізь кордони розуму
і відлунює о папір
стихаючи болем
ніжністю
зойком

Довгий час я була ніби зашифрована в собі – майже ніхто не знав, що я пишу. Проявитися допоміг мені цілком логічний, як тепер думаю, випадок. Першу публікацію мала в Харкові, в журналі «Прапор». Була там у відрядженні, виконувала величезну роботу по Зводу пам’яток історії та культури, сиділа на 15-ому поверсі готелю «Харків», вся обкладена паперами, а зі мною завжди були вірші, я їх дочитувала-дороблювала. Знайомилась зі своїми пам’ятками й мандруючи містом, побачила вивіску Редакції журналу «Прапор». Наступного дня беру з собою свою теку та йду, заходжу в кабінет, сидить там Роберт Степанович Третьяков. Кажу йому: «Ви знаєте, я тут у відрядженні, мене подруга попросила занести Вам на розгляд її вірші». – «Давайте». Посадив мене, прочитав: «Оце я беру. Гарно пишете. Залиште мені Ваші координати». У мене німе питання. «Та я одразу, від дверей побачив, що Ви поетка», – сказав (я потім думала, і чим себе видала – може зачіскою, носила тоді навколо голови віночком свою пишну довгу косу…).  Він дав мені дорогу до публікування, я відчула потрібність своїх віршів, зрозуміла, що не «для кухні» їх пишу. Третьяков – дуже світлий поет, тихий, глибинний… Потім, уже в Києві, через якийсь час я, вся сама в собі, підіймалася Прорізною, як раптом мене зупинили – Третьяков. Він упізнав мене в іншому місті, в іншому одязі, каже: «Чекайте, я поставив Ваші вірші у шостий номер». Мав Роберт Третьяков тонке і тендітне відчуття людини, і я дуже вдячна йому за те, що він мене «підштовхнув» і я вийшла назовні.

_______

Тримаю в руках три книжки Марії Гончаренко, читати їх треба повільно, щоб устигнути побачити і відчути все сказане:

Структури Я.- Львів: СПОЛОМ», 2001. (оформлення Галини Севрук);

Мовчання дерев.- Львів: СПОЛОМ, 2006;

Мозаїки в стилі модерного рондо.- Київ: ПУЛЬСАРИ,  2007

26 .11.2012.

 

 

 

 

KulturтектонікаГармоніяЛітературне

Максим Холявін • 15.12.2012


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University