Персональний сайт Максима Холявіна

Із двох обидва

I.
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
таке інтимне, ні для кого іншого,
неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,
ти все життя від самого початку поруч з нею
у диспуті взаємних заперечень,
сплітаючи акорди дивних речень,
як промінь сонячного світла
звиває колір з пряжі темноти…
…Усесвіт нас зробив собі очима,
щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,
де він сплива завихреним самотнім дивом,
як над водою чорною спливає ніжний дим
у першій прохолоді зранку в жовтні.
…там, де не буде більше інших слів,
дерев мовчання вигонить склепіння,
зап’ястки сутінків, на дотик зимні,
окреслять те, що не відняти,
що не потоне з рук у чорноті води.
На кінчику останнього над захід променя
тріпоче смужка – нота «ти»…

ІІ.
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів
ти зрозумієш: від початку ви разом із нею
ідете заплутаними петлями алеї,
напругою між я й усім, що не.
Не «що», насправді – «як»,
«чому» – твій власний клопіт,
«бо таке», там найсильніше «я»,
як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,
кільце річне затягнеться щільніше,
і ти вже ближче оберту планети,
а дати – смужка світла від і до –
летить туди, у бік від джерела –
досліджувати інші чудеса,
без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,
щоб їхніми були очима й бачили.

екзистенціяметафізикамиттєвістьосіньсмертьфілософія

Максим Холявін • 12.10.2012


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: