Персональний сайт Максима Холявіна

Урбанавтика. Українське монументальне мистецтво в Києві

Стадіон "Старт" (вул. Маршала Рибалки 28/4)

Я довго не міг зрозуміти радянське монументальне мистецтво. Жила в мені давня образа на штамповані статуї Леніна, котрі в дитинстві посадили в душі відторгнення мистецтва скульптури як такої. Вже в свідомому віці, побачивши якісні альбоми з творіннями античних майстрів, Мікеланджело, Родена – я зрозумів, що в 90-х мене «ошукали» замовні творіння колишньої пропагандистської машини. А скульптура насправді виявилася он яка! Ото з тих пір оселилося в душі підсвідоме заперечення всього пов’язаного з радянщиною. Зірки, серпи-молоти обурювали, майже лютили.

 

Ситуація поліпшилася з відкриттям світу архітектури. Надивившись на цікаві будинки в Києві, я побачив, що мій рідний Маріуполь зовсім не так ображений, як здавалось раніше. Відкрився модерн і «сталінський ампір», а разом із ним сенси імперської символіки, на яких спекулювали радянські ідеологи. Тоді з-за зірок і молотів вигулькнули роги достатку, снопи колосся, сонце і листя. Для душі, захопленої діонісійством, таке буйство резонансної інформації – хай і використаної за хибним призначенням – на тлі сучасного смислового вакууму стало справжнім бальзамом на душу. Звільнена від імперського трактування, ця краса увійшла в естетичний арсенал цивілізаційного простору.

 

пр. Перемоги, 17 - Доісторична (трипільська?) доба

Проте ще попереду було розуміння більш пізньої, вже конструктивістської, доби, коли міста поринули в сіренький світ типової забудови. Для захопленого зразками бароко, класицизму і пізнішого модерну – з його органічним сполученням утилітарного та естетичного – юнака покриті плиточками утилітарні відрижки 70-х та псевдоконцептуальні громадські споруди залишалися поза законом. І коли Дружина тикала пальчиком в мозаїчні панно та композиції з керамічних плиток, лишалося тільки стримано казати: «Нє». Проте і там, під тоннами ідеологічної пилюки та купи всілякого замовного мотлоху, знайшлося своє справжнє, щире. Зрештою, навіть у тоталітарному середовищі жили справжні митці.

 

пр. Перемоги, 19 - Київська Русь

Чесно кажучи, важко згадати, з чого саме почалося розуміння монументалізму і окремих зразків пізнього конструктивізму. Здається, після круглих столів по Хрещатику і Майдану Незалежності в рамках фестивалю CANactions 2011, я захопився художньою стилістикою пізніх радянських плакатів, зрозумів дещо з їхніх виразних засобів, а зрештою прослідкував прямий зв’язок між ними та монументалізмом. В той час мешкати довелося біля станції метро Політехнічна, по проспекту Перемоги, якраз в одному з прикрашених розписом будинків. Ми з Дружиною простежили, що картини на тому «ансамблі» схожі на «коротку історію» Києва крізь різні епохи. На буд. №17 така собі Трипільська доба, №19 – Київська Русь, №21 – перемога робітничого класу, №23 – перемога світової революції (цілком можливо, що духовної), №25 – тріумф соціалізму, а №27 – маніфест Києва з каштановими квітами і зорями (можливо, ознака космічної епохи).

 

пр. Перемоги, 21 - творчість робочого класу

В ідейному світі соціалізму віддушиною художників різних мистецтв була віра в могутність людського розуму, який, врешті-решт, подолає всі недосконалості й здобуде свій тріумф у світлому майбутньому. Приводом для такої віри був технічний прогрес, відкриття космічної доби. Винахідництво і наукова фантастика стали вираженням духовності, тож і мистецтво брало образи звідти. Звісно, що був і всюдисущий «народ», але він уже займав інше місце, порівняно з чільними образами. Наприклад, у роботах одного з найбільших українських монументалістів Івана Литовченка, що надовго лишилися в полоні Прип’яті, на першому місці стоїть борець, уособлення того самого розуму, який іде назустріч світлу, хоч би як воно обпікало його тіло. Герой на коні тягне за собою маси, і тим забезпечує творення. Одними з найцікавіших є абстрактні роботи для музичної школи, де художник зміг втілити враження, викликані музикою. А це ой як непросто… Небагато є майстрів (і це при всьому ХХ столітті з його авангардом та абстракціонізмом всіх мастей), що бралися за графічні відповіді звукові й при тому видавали шедеври. Одразу на згадку приходить Мікалоюс Чюрльоніс.

 

пр. Перемоги, 23 - перемога соціалістичної революції (або ж просто прогресивного мислення?)

Але український художник не був би українським, якби не привносив національний колорит у роботи. В той час використання «народних мотивів» слугувало свого роду консервуванням культурного спадку на тлі його профанації індустріальною цивілізацією. Фольклорні образи залишалися мало що не єдиним засобом емоційного зв’язку із Землею всупереч сучасним тенденціям мислення (уже на цивілізаційному рівні). Національне може існувати тільки там, де такий зв’язок є, інакше культуру з’їдає якась форма глобалізації. Згубність цього доведена ледь не науково, бо ж запорукою виживання системи є розмаїття складових. А стерти фарби, то не лишиться майже нічого. А потім система впаде. І хоч би як художники намагалися нести цю свічку, ховаючи в долонях від вітрів, а все ж таки полум’я її залишилося для багатьох невидимим. Упала ідеологія, різко змінилися пріоритети, одні цінності зникли, інші ще не були стверджені, й у культурному та соціальному місиві 90-х монументалізм для багатьох (коли не для більшості) став ледь не уособленням пережитків епохи. Хоча ми завзято боролися за життя історичної пам’яті, почуття культурної неприязні змусило відштовхнути творіння найближчого часу, а всезагальна зануреність у матеріальні проблеми не дала вчасно переосмислити саме найближче культурне минуле.

пр. Перемоги, 25 - тріумф соціалізму

З одного боку, ми отримали багато нового, раніше замовчуваного, а з іншого – втратили відчуття цінності мистецтва, що лишалося на поверхні (тобто, не було в ундергрюнді). Для нової доби воно надбало статусу неофіційного нон-грата, або ж просто кануло в забуття. Тепер мозаїки та монументальні панно або залишаються джерелом естетичної насолоди небагатьох «посвячених», або зникають під шарами пластику, рекламних банерів та іншої сучасної мішури (ще добре, як не під капітальними шарами цементного розчину), або ж потроху тьмяніють під дощами та снігами, занурюючись у ентропію. Виразні засоби нової епохи – дизайн і реклама – витіснили мистецтво з громадського простору.

 

пр. Перемоги, 27 - тріумф Києва

Мета творчості монументалістів полягала у перетворенні простору, внесення в нього сенсів та естетичних форм. У надзвичайно утилітаризованому оточенні мистецтво виконує місію гуманізації, повернення чуттєвості. Сьогодні така робота називається дизайном, тоді вона мала назву художньо-оздоблювальної. Відмінність полягає тільки в наявності художнього рішення – дизайн не працює з образами, тільки з естетичними елементами (сполученнями кольорів та ліній), покликаними справляти позитивний психологічний вплив без чіткої ідеї або фабули. Від 60-х монументально-декоративне мистецтво стало основним методом. Мозаїки, панно, барельєфи, настінні розписи – основними формами. В 60-і роки сенси були більш прив’язані до оформлення споруд відповідно до їх призначення, а від 70-х монументально-декоративне мистецтво набирає самоцінності, воно вже не просто «слугує», а виступає рівноправним явищем поруч із архітектурою, стає важливим фактором творення простору. З піднесенням монументально-декоративного мистецтва пов’язані високі мистецькі надії, ідеї синтезування естетики та повсякденного життя. Справдилося не все, оскільки між намірами митців та реаліями буття в СРСР постійно точилося протиріччя.

 

Кінотеатр "Київська Русь" (вул. Січових стрільців, 93) "Збудували місто в ім'я старшого брата свого і нарекли його Київ"

Оздоблення монументального вимагає відповідних ідей. В камені виражається гідне каменя – найбільш основні ідеї та принципи життя суспільства. В релігійну добу монументалісти працювали із палацами та сакральними будівлями, що несли на собі основні принципи, завдяки яким існували держави, народи і навіть цивілізації. Мураліст та скульптор виражають найбільш основне, гідне бути намальованим на стіні чи висіченим у камені на віки. Проте якщо радянські митці все ж таки працювали з тим, що живе в душі мас, владний апарат вимагав від них утилітарних та типових «послуг», як і від будівництва вимагав не більше ніж забезпечити громадян «кутками». Агітація, анімація etc.

 

Окрім того, нікуди не подітися від халтури, бо ж коли «кинутий клич» – завжди знаходяться бажаючі заробити на тенденції. В принципі, від цього нікуди не подітися – так було, мабуть, протягом усього існування мистецтва. Хтось творить, а хтось лише заробляє.

 

Либідь на готелі "Либідь"

А взагалі, творене монументалістами майже повністю тотожне тому, що нині намагаються робити представники стріт-арту. Методи, звісно, відрізняються, бо раніше працювали з каменем, смальтою, емаллю, а тепер це, в основному, фарба для графіті або розпису вуличних об’єктів та приспособ (лавочок, стовпів електропередач, стін); рідше з’являються вуличні скульптури з традиційних матеріалів або новітніх речовин, як то вторинна сировина, використаний пластик тощо. Можна ще сказати (хоча це вже виходить у поле відносного), що халтури в сучасності побільшало. «Гостра соціальність» зосередила образність нових митців переважно на гірших сторонах життя, в кращому випадку вони спромагаються на певну іронію, дотепність, «прикольність» своїх витворів, чим вони, власне, і оживляють простір. Але про глибину образності поки що говорити зарано. Про наворочену концептуальність з десятиповерховим сенсом – може буть, але про глибину – нажаль, ні.

 

На розі вул. Костянтинівської і вул. Оленівської

Вивчати монументалізм корисно для відновлення тяглості історії. Сучасним художникам багато в чому доводиться винаходити велосипеди. Їх підводить завелика любов до свободи і прагнення лаштувати творчість на порожньому місці. Й хоча вони люблять говорити про міф, про сенси і концепції – мало є таких, хто зміг би виправдати задум гідним твором. Але сучасні вуличні майстри дійсно хочуть перетворювати простір навколо, гуманізувати його. Задля цього мало займатися лишень віддзеркаленням соціальщини. Реалізм – то, безумовно, круто і важливо, але не менш важливо вказувати людям, куди саме треба рухатися. Потрібні не тільки візуальні обвинувачення чи іронія, як то практикує Бенксі та його послідовники, але й ідеї, ідеали. Навколо і так вистачає сірого, важкого і темного, не вистачає саме світла, щирого і теплого світла, джерела натхнення. Монументалісти не тільки представляли високопрофесійний щабель мистецтва, тобто відрізнялися потужною технікою побудови і виконання композицій, але й працювали саме з позитивними ідеями. Хоча це й був знак епохи – які б негативні ідеї могли прижитися в світі соціалізму, що переміг? – але художник надавав їм щирості та свіжості, бо зосереджувався на тих ідеалах, у які справді вірив. Саме це дозволяло роботам залишатися чесними без обов’язкового нині пунктика «критики режиму». Тому митцям вуличного  зовсім не зайвим було б узяти з такого близького минулого собі найкраще та застосувати на користь того простору, який вони прагнуть перетворити.

Подяки:
За іронією долі, моїм провідником у монументалістику став реферат такого собі dimich’а, де зроблений непоганий огляд періода від 70-х до 80-х років ХХ ст.

З цього матеріалу я дізнався про спадок Івана Литовченка та його дружини Марії Тимофіївни.

Тут можна почитати інтерв’ю з сім’єю Бородаїв.

А тут міркування про монументалістику в Києві

Користувач LiveJournal fellya про мозаїчні панно в Києві.

KulturтектонікаVisual'неАр[т]хітектонікаАртКиївОбразотворчістьУрбанавтикаЧасу Дух

Максим Холявін • 14.03.2012


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University