Персональний сайт Максима Холявіна

Катерина Білокур. Сила Землі у Людині (відео)

(з вечора пам’яті до 111-ліття від дня народження художниці)

 

Катерина Білокур. Привіт урожаю

Катерина Білокур. Привіт урожаю

Народне мистецтво мешканцям міст може здаватися нецікавим, навіть нудним, бо воно розглядає світ з іншого боку, іншими очами. Міщанин розглядає світ ніби відсторонено, як, наприклад, кіно. Людина з села, людина Землі розглядає світ ніби ізсередини, бо сама належить до середовища, є його частиною. Для міста Природа відбувається на екрані, відділена від споглядача невидимою межею цивілізації, міського простору. Людина Землі переживає Природу на собі, вона просякає собою все його життя, для неї всі ці квіти, дерева, колосся, погода – не тло, не кінопоказ, а безпосередні події, те, що його найбільш хвилює. «Земному» життю почали заздрити ще романтики у ХІХ ст. Але вони також не пішли далі від кіна, оскільки були вже дітьми часу міст. Проте багато (коли не більшість) геніїв європейської цивілізації брали своє мистецтво саме від Природи, від первісної творчості – народної. Як казав один з класиків музики, нажаль, не можу згадати вже імені: «Ми нічого не створюємо, все створив народ, а ми тільки обробляємо».


Щоб зрозуміти народне мистецтво, треба поставити себе на місце людини Землі. Людина землі завжди духовна, їй споконвіку притаманний особливий, містичний світогляд, бо все навкруги вона бачить живим, як вона сама. Коли цивілізація занадто глибоко проникає в село, то руйнує цей світогляд, і тоді селянин втрачає разом із почуттям Землі себе. Позбавлена підґрунтя народна культура поступається місцем алкогольному проводженню часу, вироджуючись до своєрідної форми розваги «селюків». Це прекрасно видно в шахтарських селах, де замість землеробства обрана індустрія, «пасивна праця». Може, то і вірно – вважати її героїчною, проте якість життя більшості шахтарів позбавляє той героїзм сенсу, робить його героїзмом заради пустоти. Так от, ставити себе треба не на місце людини Землі сучасної, в більшості своїй уже отруєної технократичною цивілізацією, а на місце тих, хто зберіг у собі той прадавній стрижень духовного, живого світопочуття. Полюбити Природу не відстороненою любов’ю глядача, а так, як люблять жінку, чоловіка. Або як узагалі можна бути закоханим у людину. Художники, що займаються людською натурою, люблять вимальовувати тіло: усі його вигини, м’язи, кістки, риси обличчя, позу, передавити рух, міміку, промальовувати текстуру шкіри. Так само можна закохатися в Природу. А вірніше – в дерева, квіти, траву, воду, звірів великих і малих, птахів. Можна з любов’ю вимальовувати листячко: його різні краї, сітку жилок, – виводити текстуру кори на стовбурах, тонкими штрихами олівця наводити шерсть. Якщо вдається якимось чином відродити хоча б іскру такої любові в собі, то вже є шанс зрозуміти народне мистецтво з його візерунками, усією його т.зв. «декоративністю». А коли згадати, що візерунки і взагалі оформлення речей і житла («прикрашання») в сиву давнину мало магічний сенс, а також шифрувало в собі таємниці від побутових до метафізичних, – то народне мистецтво відкриває собою неабияку філософську глибину, яка собою переганяє навіть вищі здобутки «міського» художнього мистецтва. «Прості» та «примітивні» малюнки раптово розгортаються у трактати, міфологічні системи.

 

Катерина Білокур. Квіти на блакитному фоні

Творчий спадок Катерини Білокур, що народилася в селі Богданівка 111 років тому, не є ані «простим», ані «примітивним». Проте він несе в собі всю потужність народного мистецтва, живого світогляду. Спрямування на професійний рівень, прагнення розгорнути тему Природи на повну силу за допомогою академічних засобів, накопичених за століття розвитку образотворчості, й геніальність майстрині створюють дивовижні картини, які не просто «прикрашають», а змушують думати так, як це роблять… ікони. Але при цьому сам характер картин Білокур більший за ікони, в ньому самозаглибленість і зосередженість святих замінюється невтримним буянням життя, його діонісійською іпостассю. Картини «гудять», вібрують тонкою, візерунковою фактурою мазків, сяють насиченими, соковитими кольорами, як музика. Це і дивертисмент, і симфонієта, і гімн… А образи живої Природи, надзвичайного достатку, щедрих дарів Землі, що виходять далеко за межі натюрморту як жанру, викликають пошану до чорнозему і людських рук, що творять на ньому це багатство, захоплення силою Землі і Праці. Недарма в радянські часи картини Катерини Василівни потрапили до Франції на виставку досягнень радянського народного господарства як зразки «щастя трудящих». Щоби побачити в згаданих іконах глибину задуму автора, треба перелаштуватися у «фазу» мислення її автора. Треба довго і пильно вдивлятися… вдивлятися… Медитувати на ікону, і тоді крізь простоту ліній, невигадливість анатомії почне проглядати глибина. Не тільки заговорить символічний зміст з усіма його таємничими підтекстами, не тільки історія відкриє нам таємницю «як було», а сама текстура малюнку розповість нам про речі, яким немає вербального визначення. Ми можемо відчути ту саму любов, з якою художник пише свій твір. Так само і з картинами Катерини Білокур. Крім того, що вони одразу вражають своїм світлом і незвичністю композицій, після довгого вдивляння в них можна «почути» ті самі симфонієти й гімни, музику непередаваної сили і глибини внутрішнього руху.

 

Картини художниці в залі Національного музею народного декоративного мистецтва

7 грудня, в день народження геніальної народної художниці Катерини Василівни Білокур, в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відбувся вечір пам’яті й презентація двотомного видання, випущеного в світ видавництвом «Родовід», присвяченого творчості та постаті художниці в культурному контексті. Як сказано в прес-релізі:

 

Перша книга  – «Катерина Білокур. Мистецька заповідь» –  представляє твори художниці з колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва та Яготинського державного історичного музею.

Книга видрукувана до 110-ліття від дня народження художниці.

        Друга книга  – «Катерина Білокур.  Мистецтво народне, наївне, високе?»  – об’єднала статті   відомих мистецтвознавців, культурологів, письменників, соціологів, художників і журналістів,  які аналізують творчість К. Білокур, визначають її місце та роль у культурі ХХ ст.  Серед них: Оксана Забужко, Дженіфер Кан, Адріяна Кочман, Ірина Славінська, Тіберій Сільваші, Марія Нарозян, Артем Волокітін,  Ніна Мурашкіна, Роман Мінін, Юлія Сорока та інші. Матеріали другої книги подані під умовним кутом зору: хто для нас Катерина Білокур сьогодні, на початку третього тисячоліття?

        Особливе місце у другій  книзі надано  вибраним листам Катерини Білокур до Стефана Таранушенка, що зберігаються у Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України та у фондах Яготинського державного історичного музею.

Цього року в рамках відзначення 111-ї річниці протягом листопада відбувалися також білокурівські читання, де відомі письменники, такі як Іван Андрусяк, Зірка Мензатюк, Богдан Жолдак, Наталія та Валерій Лапікур, зачитали листи художниці та розповідали про Катерину Василівну як письменницю. Тож вечір пам’яті у день народження був своєрідним завершенням циклу заходів. Гостями вечора стали видатна письменниця Оксана Забужко, голова Комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець, а також студентський колектив Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого з літературно-музичною композицією за листами К. Білокур «Я буду художником» (керівник – Тетяна Полякова). Атмосфера зустрічі була дуже спокійною та приємною, і водночас насиченою високою інтелектуальністю та мистецькими емоціями. На стінах залу якраз і були роботи Катерини Василівни, можна було безпосередньо спостерігати за шедеврами, про які стільки сказано і написано.

 

У Музеї Лесі Українки (тому, що на Саксаганського, 97) відчуваєш присутність духа письменниці після стількох років історії всіх цих речей, меблів, і відчуваєш якесь глибинне хвилювання, що «ось воно, тут, поруч, той час, та людина, ось її ручка, її чорнильниця…» Таке не можуть передати фото. Так от, подібні почуття пробудилися і там, у довгому залі з легендарними роботами на стінах. Ось вони – безпосередні сліди від руки і душі геніальної жінки, ось перелитий в образи дух її. Час вислизає у нас з рук разом із дорогоцінностями його – нематеріальними: почуттями, словами, людьми. Мистецтво дійсно працює як інструмент якщо не безсмертя, то подовження життя людини в світі. Усвідомлюючи, що це не репродукція, не «легальна підробка», що це дійсно справжній твір саме тієї людини, саме Катерини Білокур, починаєш глибше відчувати і цінувати горезвісний «культурний спадок». Речі оживають, ти бачиш за ними ідею, внутрішній рух справжньої людини. Це вже не «просто річ», як би банально це не звучало. Думка починає вириватися за здавалося б, нездоланні рамки матеріального, думка бачить зв’язок часів і дивується його чудесності й багатству. «Я чую» – в тому й суть всіх музеїв – берегти і дарувати відчуття. Бо їх неможливо скопіювати, сфотографувати або відсканувати. Й коли перед тобою збережене диво мистецтва, прояв генія, то до всього спектру емоцій, і без того вже переповненого, додається вдячність за працю науковців музею. В своїй найвищій іпостасі вони стають схожими на просвітлених служителів храму людини, яка сягла божественності. Не самозваних богів влади, але володарів почуттів.

 

А чому «геній»? Може, просто «митець»? Зазначу, що Катерина Василівна – самоучка. Попри всі її прагнення, здобути вищу художню освіту їй не вдалося. Не тому, що вона була така погана, а тому, що система була до неї не готова, та й не надто прагла підготуватися. Зазначу також, що не дуже її жалували у сільський спільноті, а також її мати, бо Катерина виходила за межі «традиційних» жіночих обов’язків і долі. Наостанок – окрім мистецтва, доводилося ще й заробляти собі на життя, якось облаштовувати побут. Щоби подолати все це та ще й примудритися реалізувати себе – треба надзвичайної сили духа. У Катерини Білокур вона була. Вона «докричалася» своїми творами аж до наших часів, і тепер нам доступна насолода споглядати її любов, перелиту крізь фарбу на полотно. Навіть коли не торкатися інших нюансів її долі, переліченого вже більш ніж достатньо для здобуття «посади» генія. В наш час ними звуть і набагато менш гідних, хоча теж «непоганих».

 

Тож дуже рекомендую як завітати у Національний музей українського народного декоративного мистецтва (вул. Лаврська, 9, на території заповіднику Києво-Печерська лавра), щоби познайомитися з творчістю Катерини Білокур безпосередньо, так і заглибитися в сенс її постаті на тлі часів – минулого і теперішнього – через сторінки виданого двотомника.

 

Думаю, докладніше і повніше дізнатися про героїню оповідання можна дізнатися з доданого відео. Мені вдалося повністю зняти виступ Оксани Забужко (окрім відповідей на питання), виставу студентів КНУТКТ і частково промову Олександра Бригинця. Одразу прошу вибачення за аматорську якість, оскільки для преси було дещо тісно, а також технічні засоби поки що дозволяють випустити на гора тільки таку форму. Проте цінність тут має нестак відео, скільки саме слова гостей, що дають саме «відчути дух» постаті Катерини Білокур і зрозуміти її місце і значення творчості в культурному контексті України тодішньої і сучасної. Подаю без свідомих купюр і з мінімумом обробки. Купюри «несвідомі» обумовлені знову ж таки – певною обмеженістю технічних засобів.

Visual'неАр[т]хітектонікаАртВідеоГармоніяКиївЛітературнеРеліквії

Максим Холявін • 11.12.2011


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University