Персональний сайт Максима Холявіна

Genius Loci. Тривимірна історія (відео)

Софія на заході Сонця.

Музеї з точки зору непосвячених зберігають у собі не стільки експонати, скільки ідеї – холодні й байдужі. Самодостатні. Ба навіть не ідеї, а сам лише пафос, незрозумілий пафос відчуженого минулого. Проте той, хто має ключ розуміння історії, знає, що це не просто предмети старовини, які коштують стільки-то. Він знає, чому вони настільки дорогі. Бо це насправді компакт-диски з епопеями не гіршими за всі сім книг про Гарі Поттера. Уламки і статуї, вази і картини оповідають історії цілих поколінь, цілих цивілізацій, і всі вони були складені з доль справжніх людей. Всі вони були живі, вони любили, ненавиділи, захоплювалися чимось, шукали сенс життя або просаджували його в забутті. Кожна подія минулого знаходить відгук сьогодні. Прямо, можливо, це не помітно, але коли вчитатися, то можна зрозуміти, яким чином Древній Єгипет пов’язаний з сучасними християнськими конфесіями, скільки давньогрецького розсіяно в наших уявленнях і навіть у розумових засобах, якими ми користуємося кожного дня. Люди можуть бути дуже різними, вони створюють несхожі культури, часом, навіть поняття «доброго» та «поганого» у них протилежні, але ніхто не залишається островом, як казав Джон Донн. Всі є частиною однієї планети, тому кожна історія має свою вагу та свою цікавість. Музеї не є саркофагами з тліном, вони зберігають життя записаним на предметах, на його продуктах. Саму Землю можна уявити жорстким диском всього живого, опорою для всесвітньої, біосферної пам’яті.

Оранта Ярославська – Панагія

Свідомо чи несвідомо, але люди тягнуться до старих міст. Чому? Що вони шукають там? Чому людей так ваблять історичні центри зі старою модерновою забудовою? Ці часто пошарпані стіни з ребристою цеглою, облуплений декор… За кожним вікном таких будинків – таємниця, кожна тінь під арками розповідає легенду або принаймні анекдот. Стіни дихають часом. І це насправді так. Люди навчилися карбувати інформацію на матеріальних носіях – починаючи з клинопису і аж до жорстких дисків у наших комп’ютерах. Те, що всередині нас: світ почуттів, думок, досвідів – впливає на матеріальний світ. Через тіло думка і почуття художника переходить на струни скрипки чи в контур скульптури. Почуття веде пензлем лінію по полотну. Ніжність і спокій залишають плавні обриси, гнів та тривога вибухають стакато напружених секундакордів. І так само відбувається з усім простором навколо, навіть у першу чергу – з ним. Наші захоплення, закоханості – все це відбивається на побуті, на дозвіллі, на роботі, на кожному русі й на кожному подиху. І сліди залишаються на стінах наших будинків, на наших вулицях… Кожна кімната, кожне вікно, кожен герб над входом або якийсь амурчик на фронтоні стають ключами в світ чиїхось почуттів, історії та сенсів життя. Навіть спальні райони набирають неповторності своїх мешканців, то що ж казати про старовинні двори та «Старі міста»? Вони є цілими архівами доль, «тривимірними книгами», які ніколи не замінить навіть чотиривимірне кіно. Бо це не вигадка, це саме життя, ми не просто уявляємо собі якусь оповідь, а переживаємо її, бо вона торкається нас самим кольором стін квартири, де справді жили її головні герої. Історія тим і цінна, що вона не вигадана, всі події в ній мають дуже багато спільного з реальністю, і співпадіння з реальними особами зовсім не випадкові.

В Києві містичним місцем залишається Андріївський узвіз. Імення його нав’язло на зубах туристів, для більшості асоціюється з величезним сувенірним ринком, де поруч з майстрами сидять звичайні перекупники. Але навіть з усіма плямами сучасності Андріївський досі береже в собі містичний дух. Тут і Дім-музей Булгакова, і будинок під назвою Замок Ричарда, де незадоволені платнею будівельники вентиляцію зробили так, що вона виє під час сильного вітру. Тут Музей однієї вулиці, де бережливі цінителі історії місця зібрали купу різних документів про узвіз. Тут театри, тут і просто старі хати, просякнуті історією, з яких часи можна знімати шарами. Ну і як же ж не згадати про саму Андріївську церкву – дивний синтез барокової вигадливості з готичною тяглістю вгору, яку після бездарного інженерного рішення сумнозвісного Растреллі ще добудовували і перебудовували місцеві умільці, аби церква не сповзла в Дніпро. Ось уже непогане сюжетне тло. А на ньому рядками і рядками біжать історії конкретних людей: майстрів-ремісників, кустарів, митців різних штибів і просто творчих людей, видатних інтелігентів та громадських діячів та простих смертних зі звичайними матеріальними інтересами. Хтось із них знаходив своє місце під Сонцем, дивився світ з власної точки зору, хтось усе життя тягнув лямку, хтось вічно лишався незадоволеним і віддавався декадансу. І кожний невтомно й неупинно покривав місце карбами свого роману, формував шар часу, робив вклад у історичний архів на самій штукатурці, на склі та дерев’яних рамах, цеглі та бруківці на вулиці. Процес триває досі. Майстри досі виставляють свої різномасті вироби – від традиційних народних мистецтв до екзотичних форм гончарства і етнічних інструментів. Вишивка, витинання, різьбярство, ткацтво… Звичайне, кустарне та оригінальне, унікальне. Спілкування: то набурмосене і буркітливе, то світле і сповнене гумору. Конфлікти і консенсуси. Атмосфера. «Прислухайтесь, як океан співає – народ говорить», – писав Максим Рильський. Отак і тут – станеш на Андрії й слухаєш обривки фраз, наче вітер і море. Як стихії розповідають про стан Природи, так людський галас свідчить про те, як живе нині цей дивовижний конгломерат, справжня знахідка для психолога, митця і туриста.

 

Саме з цього створена та горезвісна «атмосфера», за якої так усі нині ганяються. Люди шукають розширення своїх почуттів, нових граней сенсу життя, наповнюють свій внутрішній простір новими елементами, з яких потім можна буде творити щось своє. Зрештою, люди шукають натхнення. Так чи інакше, кожному потрібен якийсь якір, центр тяжіння в житті. Він не залежить від географічного розташування, але залежить від простору, якщо розуміти під простором сукупність речей. Людина знаходить світ іншої людини, багаж його почуттів, розумових здобутків і підключається до нього, заходить в нього через двері його кімнати – буквально й метафорично. Ось Андріївський – це теж унікальний простір всередині Києва, який сам по собі вже є купа унікальних просторів, сповнених історіями. Історії й є складові простору. От кажуть езотерики: «Енергетика». Якщо життя є специфічною сукупністю енергій, то й людські історії сформовані енергією (як про це я казав вище). А отже й місце дійсно випромінює енергію, своїми лініями передає інформацію, яка може цілком фізично змусити щось робити – надихає. Речі не є мертвими предметами, вони заряджені енергією – власним історичним сюжетом. Отой приймач стояв у квартирі такого-то художника, ця лампа світила для самого такого-то письменника. В цьому будинку жив Булгаков, а отже й стіни його ввібрали в себе почуття й пошуки його неспокійної натури. Може, дії «Майстра і Маргарити» відбувалися в Москві, але містика роману осіла тут, на перехресті світів під назвою Андріївський узвіз.

 

Один мій давній друг, музикант, філософ і режисер поетичного кіно Олександр Бузулук висунув такий термін у творчості: Археологія теперішнього. Російською звучить «Археология настоящего». Тут тобі і «теперішнє», і «справжнє». =) І от саме зараз я зрозумів сенс тих слів глибше. Нема минулого, бо тільки теперішнє вміщує у собі минуле та майбутнє, вже тут і зараз, у шарах часу на стінах і предметах, зберігається все, історія людства, що жило саме тут. Археологи поділяють час на «горизонти». Так і ми можемо розкопувати «горизонти» людей минулого, не тільки чути їх голос у записах, але й бачити жести у відбитках на шпалерах, у розташуванні меблів. Ми можемо відчути сам їх характер, навчитися з їх помилок, додати їх світогляд до свого. Таким чином ми станемо багатшими, а може навіть і кращими, бо таким чином ми взагалі вчимося всьому. Але ще цікавіше, що ми долучаємося до творення свого власного шару часу. Наші думки, почуття і дії так само залишають у світі слід. Ніщо не минає непомітно. Віряни кажуть про «око боже», а я скажу про «око часу». Всі наші вчинки формують шар часу, що ляже на плечі жорсткого диску Землі. Тягарем чи крилами – залежить від нас. Великі звершення не знаходяться «десь там». Вони відбуваються в справжнісіньких і звичайнісіньких місцях, як той же Андріївський. Для великих звершень не треба палаців і храмів, досить і кімнати, най би й у спальному районі. Саме наше життя напише на їх стінах історію.

KulturтектонікаVisual'неІсторіяВідеоКиївРеліквіїСофізм

Максим Холявін • 05.11.2011


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University