Персональний сайт Максима Холявіна

Принцип локальності ч.І

Каталанський національний рух. Втілення прагнення до локальності

У світі дуже легко спостерігаються два процеси – централізації та локалізації. Всім відомо, що з одного боку гримить глобалізація, проте на противагу їй рушить націоналізація. Хоча вона, мабуть, набагато менше освітлюється в ЗМІ. Але шістдесятники минулого століття, та й узагалі, національно-визвольна боротьба, як у Каталонії або Україні, свідчать, що не все так просто в Датському королівстві, як нам малюють.

Але такі самі рухи є і всередині країн. Згадаймо, що суспільство є системою, складеною з різноманітних підсистем, отже далі я так і казатиму для зручності – системи. Яка ж картина сьогодні в Україні?

Народний Рух України. Прагнення локальності, яке ми майже втратили

Уявімо собі таку ситуацію. Є штаб і є армія. Якщо рішення приймаються суто через штаб, армія втрачає самостійність на полі бою, а отже загальна боєздатність оборонних сил падає, оскільки армія буде постійно зволікати з реагуванням. Подібну ситуацію можна розглядати в тоталітарних суспільствах, абсолютних монархіях та всіх системах з жорсткою централізацією влади. В Україні ж сьогодні відбувається трошки інше. В нас армія поступово перетікає вся в штаб у гонитві за теплими місцями, на полі бою залишаються дрібні рештки, які волами мають тягнути на собі розжирілий штаб. Явище можна спостерігати як у бізнесі, так і в культурі (хоча остання багато в чому нині теж перегукується з бізнесом).

Понаїхали тут...

Провінція стікається до Центрів. Чому? Тому що там: а) культурні рухи; б) цікавіша (на думку мігрантів) і більш оплачувана робота. Місцями пункти ці можна і поміняти, звісно, в залежності від пріоритетів кожного. Фактично, причини від’їзду такі самі, як і при еміграції за кордон, тільки масштаб менший. Тобто – хочеться, де простіше жити. Де вже є якась основа. Важливо тільки, щоби не хотілося зовсім на готові харчі приїжджати. А грішать громадяни й таким. В принципі, це теж по-своєму природно, але все ж таки називається – лінощами. Так, безперечно, треба «шукати щастя» і «думати про себе», бо «життя одне», але варто щастя не «шукати», а «будувати», тому що тоді воно виходить міцнішим, надійнішим. Окрім того, треба не забувати про старий принцип «добре там, де нас нема».

Принцип «своя сорочка ближче» діє, тому культурний рух у великому місті починає розбиратися з найближчими проблемами, фактично – працювати на саме місто. Дискурс підкорює собі. Переїзд Вашого покірного слуги до Києва був продиктований пошуком доступу до всеукраїнського дискурсу. Хотілося опинитися «в центрі подій», проте події ті так і залишилися «в центрі». Люди замкнені на Києві в хорошому і поганому сенсі. В хорошому – громади і громадки відчайдушно обороняють Старий Київ від комерційних варварів, в поганому – близькість владних інститутів державного рівня змушує країну судити за собою. Ну, ще може за парою міст – Харковом і Львовом, наприклад. Така обмеженість зору додатково стимулюється ЗМІ, оскільки всеукраїнські канали здебільшого мусують політичні проблеми, а також будують свій ефір на перекупних у Заходу шоу, які хоча й збирають таланти з усіх куточків країни, але все одно задають їм централізоване мислення, установку «на успіх». «Успіх» мається на увазі здебільшого саме фінансовий, слава від нього, в принципі, невід’ємна, оскільки «слава забезпечує доларом, долар забезпечує славою». Досягти цієї священної діади можливо лише в Центрі, великому місті з вируючою ареною попиту та пропозиції – ринком. Відтікає інтелектуальний потенціал від одних елементів країни в інші, відбувається централізація культурних процесів, але вся система від того тільки слабшає, адже величезна кількість елементів лишається без розвитку, мертвою масою тягнутися на тілі суспільства України. Або залишатися в тіні моди. Ми нині поєднані комунікаціями, ЗМІ, Інтернетом, але чомусь не створюються при цьому рівномірності в культурному процесі, його оцінках. Більш розкручені культурні події мають до себе більшу увагу, хоча при цьому її сутнісні характеристики можуть поступатися події не розкрученій – це давно відомий факт. Тому центр лишається in spot, а всі інші – в тіні. Хоча можна сміливо припустити, що дуже багато – якщо не більшість – талантів із центру походять саме з провінції.

Максимум, що може вийти за межі Києва – це рішення центральних державних органів, які продукують закони та накази, впливаючи на регіони непрямим чином – здебільшого, економічно.

Максимум, що може вийти за межі Києва – це рішення центральних державних органів, які продукують закони та накази, впливаючи на регіони непрямим чином – здебільшого, економічно. Останнім шансом долучитися до «центра подій», значущих для всієї України, була б робота з політичною ареною, але це означало б замінити стратегічне мислення тактичним. Політичні рішення на даному етапі можуть хіба що дати можливість отримати якийсь «пряник» собі або ж суспільству в суто обмеженій ситуації. Загальний стан поліпшити вдасться тільки культурно. Політика є наслідком мислення, а мислення кероване культурою. Політика може хіба що створювати умови для існування культури – соціальні та економічні, проте впливати безпосередньо на мислення людей вона не здатна. Отже, ніякого такого «центру подій», «кнопки», яку можна було б натиснути і зробити все добре – нема. Сучасність – не ієрархія якогось «зла», де можна було б дістатися голови і відрубати її, голів у неї – як у гідри, мало того, що багато, так ще й відростають дві на місці зрубаної однієї.

Я не забуваю, що сам наразі в статусі мігранта, оскільки народився і виріс у Маріуполі, а працюю нині – в Києві. Проте моя мета дещо відмінна. Доречи, такого самого вектору дотримуються й інші маріупольці в Києві. «Такі-як-ми» хочуть за допомогою роботи в Києві покращити життя і в рідному місті також. Тобто, праця здійснюється на два-три фронти як мінімум: покращення життя Києва, Маріуполя, всієї України. Навіщо це робиться? Ми існуємо в суспільстві. Така людська природа – соціальна. Стадна, якщо хочете. Ми існуємо гуртом. І в громаді тільки проявляються інтелектуальні та культурні досягнення. Тому логічно припустити, що покращення життя громади означає покращення власного життя. Жаль тільки, уявлення про громаду та суспільство розмазались. Де тепер і для кого «свої/чужі» одразу й не розберешся. Над цим цілі науки соціологія та соціопсихологія б’ються. Але давайте уявимо, що ми всі – свої, а тому треба попрацювати на всіх, аби нам стало краще персонально. Який би не був сильний і просунутий штаб, якщо в армії його будуть самі лишень слабкі, не навчені й нетреновані бійці – він приречений. Якщо громадяни перекладатимуть всі рішення на державу, царя, владу – суспільство з місця не зрушить.

Ні, колективізму тут нема, тут є банальна необхідність.

Ні, колективізму тут нема, тут є банальна необхідність. Нам так чи інакше доводиться контактувати одне з одним, наскільки б ми автономні не були, тому треба зробити наше соціальне середовище більш-менш оптимальним для того, щоби ми принаймні не заважали одне одному. Адже всім приємно, коли ніхто не заважає працювати, не ламає все на фінішній прямій або не тисне на самому початку. Що нас не убиває, те робить нас сильнішими, але варто, щоби убиваючих факторів було менше, ніж тих, що роблять сильнішими. Це було б нашою маленькою перемогою у великих життєвих битвах. Отже, завдання – поліпшити соціальну ситуацію.

Коли задуматися ще глибше, то принцип локальності необхідний і для екологічного добробуту. Коли одне родовище, одна ресурсна система забезпечує забагато споживачів – зростає ціна енергії та з’являється надмір її витрат. Нам доводиться будувати Дніпрогес, ЧАЕС та інші АЕС задля забезпечення мільйонів споживачів мільйонами кВт і МВт енергії. Щоби забезпечити хирлявенькому бізнесменчику самоствердження через прогулянки на «Лексусі» на 300 м від під’їзду до офісу, нам треба викачати всю нафту Сибіру та Іраку. Щоби вилити черговий мільйон тонн металу, який з об’єктивної точки зору непотрібний, – доводиться перегнати і спалити весь газ маленьких українських і великих російських або середньо-східних родовищ. Бо всіх дуже багато і всі купчаться на обмежених територіях. Bad mistake.

З централізованої точки зору у альтернативних джерел енергії немає шансів, вони і не складають ніяку альтернативу «старому-доброму».

З централізованої точки зору у альтернативних джерел енергії немає шансів, вони і не складають ніяку альтернативу «старому-доброму». З мегаломанічної точки зору треба «застелити всі поля сонячними батареями» і «утикати все лісами вітряків». Зверніть увагу на ці «все» і «всі». Ми занадто звикли мислити радикально, брати якийсь найгірший, найменш продуманий варіант, і все заради того, щоб… довести свою правоту в підтримці «старого-доброго». Мовляв, «діватися все одно нікуди». Хто хоче – шукає можливості, хто не хоче – виправдання. Не хочеться вдаватися в негативізм, але ми, мабуть, занадто загрузли в егоцентризмі й похідній від нього впертості. Не здатні визнати свою неправоту, й тому вперто заперечуємо будь-які аргументи проти. А дарма, бо чи ж варта життєздатність такої сумнівної «честі»? А чи ж вартий світ такої сумнівної «честі»?! Дурна впертість може дуже дорого коштувати людині.

Частина друга

KulturтектонікаЕкологічний світоглядПосполитеСофізмХворе питанняЧасу Дух

Максим Холявін • 14.04.2011


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University