Персональний сайт Максима Холявіна

Жива музика. Володимир Лазуткін

Володимир Лазуткін

Світ розмовляє з нами. Ми постійно ведемо з ним діалог.
Спілкується зі світом тіло, коли відчуває зміну температури, освітлення, запахи речовин, дихає, торкається. Мільйони рецепторів удень і вночі слухають голос навколишнього. Спілкується зі світом і наша психіка, або ж – душа. Ті самі впливи, які відчуває тіло, формують певні комбінації, структури. Так народжується те, що ми звемо «інформація». Пам’ять накопичує впливи, формує образи, на основі образів виникають емоції, зрештою, емоції народжують відповіді світу – творчість.

На словах, тим більше, в прозі, навряд чи вдасться передати й десяту долю почуттів людини під час відповіді світу. Творчий акт є більшим, ніж просто репліка в малозначущому діалозі, він є продовженням руху енергій, партією в хоровому співі, де навіть пара звуків уже вирішує долю виконання. Як необхідний замкнений ланцюг для протікання струму, так потрібна людині творчість, аби замкнути розпочатий Природою рух.

Народам це відомо дуже добре, тому що кожний народ володіє багатством, яке важко порахувати, – фольклором. Недарма кажуть «скарбниця духовного спадку». Адже дійсно – скарбниця. У народному мистецтві, сповненому містичного світосприйняття, ми можемо знайти відповіді на глибокі питання про сутність життя, його сенс, зрозуміти, ким ми є насправді. Звісно, фольклор різноманітний, буває і побутовий його варіант, а є й містичний, релігійний. Із самого початку слово вважалося потужним магічним засобом, так само, як музика, спів, танок, малювання… Кожний творчій акт був закликаний змінити життя на краще, кожний творчий акт мав свій сакральний сенс.

Нажаль, аби зрозуміти ці прості речі, нам треба було втратити глибинне розуміння культури, її сенсу, її суті. Після багатьох років духовного безладдя, релігійного мракобісся, жахливих і болісних помилок на шляху ми знову підходимо до необхідності відродження живої традиції, зв’язку з Природою не тільки у побутовій життєдіяльності, але й у мистецтві. Людей завжди несвідомо тягнуло до Природи, до лісів, гір, ланів, степів, до трав, дерев, пташиних співів, квіткових морів. Тепер ми потроху розуміємо – чому. Тепер ми заново відкриваємо собі світ і пізнаємо не тільки глибини його будови за допомогою науки, але й глибини його суті – за допомогою творчих і новітніх релігійних пошуків. Нам необхідно Джерело – життя, сил, щасливих почуттів. І знаходиться воно тільки там – серед гаїв і ланів нашої дивовижної Матері – Землі.

Японське мистецтво як частина великої Східної цивілізації дивує нас своєю витонченістю, лаконічністю й енергетикою. Особливо якщо пройти далі від масового продукту штибу аніме, манги, бойовиків, харакірі, карате і камікадзе. В японських традиціях сенси тонкими лініями вплетені ледве не в кожний рух, кожну церемонію. Можливо, ми не зможемо знайти прямих вказівок щодо того, як будувати життя, сам характер аспектів японської життєдіяльності вже вчить нас чомусь… В залежності від того, що ми шукаємо. Ні, я не ідеалізую, але беру до уваги все найкраще, що ми можемо знайти в культурі іншого народу. Це не означає, що ми маємо переймати чиїсь звичаї, традиції, прищеплювати їх на українській землі, але ми можемо подивитися в них, наче в дзеркало, пізнаючи за допомогою чужого спадку свій власний. Зрозуміти себе краще, здійснити духовну подорож, аби розширити горизонти всередині.

Сякухачі

Майстер флейт з Андріївського узвозу Сергій Казьмін допоміг мені зустрітися з українським музикантом і майстром з виготовлення японських флейт сякухачіВолодимиром Лазуткіним. Здавалося б, екзотика, але багато людей, насправді, знають звук цього інструменту, адже саме він (правда, у комп’ютерній обробці) став запорукою успіху нью-ейдж гурту “Enigma”. Але то є продукт маскульту, най навіть і якісний. А ми звернемося до автентичного мистецтва гри на сякухачі, родом прямо з Країни Сонця, що сходить, чиїм хранителем на нашій землі став пан Володимир.
Сякухачі виготовляють з бамбуку, вона налаштована у мінорній пентатоніці. Назва її походить від довжини – 1,8 сяку (сяку – міра довжини, приблизно один фут або 30,3 см; хачі – вісім, тобто вісім десятих).
З паном Володимиром ми зустрілися сонячного ранку і бесідували, сидячи на ковдрі й попиваючи зелений чай. На фоні наших слів воркували горлиці, грали записи видатних майстрів сякухачі, а також панувала та умиротворена тиша, коли в бесіді з людиною ти полишаєш наносні суєтні проблеми й опиняєшся перед обличчям того дивовижного, що є в нашому житті. Воно несподівано приходить до нас у найпростішій обстановці, й навіть квартира може стати маленьким храмом завдяки резонуючим у ній людям і музичному мистецтву між ними. Наведені нижче твори пан Володимир виконав сам.

Розкажіть, як Ви прийшли до музики сякухачі?

Почув звук… Мій учитель Еджін Ечіке розповідав, як він почув звук.. Два монахи комусо грали твори «Чьощі» та «Кьорей». В Японії багато грають на сякухачі, він і до цього багато бачив музикантів, монахів комусо, але саме тоді він вирішив дізнатися, що ж це за звук. Один звук…Так і я – почув один звук і закортіло дізнатися, що ж то за інструмент такий. Посилання, Інтернет, відео… Багато людей чують сякухачі у записах, японських фільмах, але не знають, що це саме вона. Еджін-сан (він сам монах) каже, що дуже добрими є практики на вулиці. Якщо ти граєш, і один із тисячі перехожих підійде до тебе, значить його торкнувся Будда. Таке його бачення як священика.

Потім уже дуже сильно захотілося грати. Перші сякухачі були смішними, наприклад, з чотирма дірочками замість п’яти – бо ж майстри різні, дмухав, десь передував… Дуже важливо, коли є Вчитель, без нього важко рухатися далі. Ти можеш музикувати – теж непогано, інструмент зручний, бо зроблений у пентатоніці, можна передати настрій. Але є класичні твори, такі як Ханкйоку, вони, як молитви, мантри, вони писалися й грались у храмах для медитацій. Практика медитації, де концентрація відбувається на звуці, називається «Суйдзен». Спочатку ця музика не виносилася за межі храму, але пізніше вирішили, що люди мають її чути.
Кажуть, коли ти чогось дуже хочеш – весь Усесвіт прийде тобі на допомогу. Мені так хотілося навчитися грати, й одного разу подзвонив знайомий, розказав, що якийсь японець виступає на фестивалі. Приїхав, дивлюся – сидіть такий собі дядечко. Підійшли, поспілкувалися… Потім запросив його в гості, він приїхав удруге і почав навчати вже класичним творам, котрим вже по 600-800 років. Востаннє ми з ним відпрацювали твір «Цуре но Сугуморі» – «Гніздо журавля». Він технічно складний, через флейту передається тремтіння крил, гук птахів… Дуже гарний твір.
Записується музика в ієрогліфах, тому мені довелося підучитися, аби розуміти записані таким чином звуки.
Недавно була прес-конференція після виступу японського музиканта Charlie Sakuma, він грає на бандурі (подія відбувалася в «руському клубі КультРа» – М.Х.) мене покликали, щоб зробити свого роду «відповідь» – ось людина з Японії, яка грає на бандурі, а ось людина з України, яка грає на сякухачі. Чарлі журналісти поставили те саме питання: «Як Ви прийшли до бандури?» Він відповів: «Я почув звук і подумав, що це космічний звук…» Ось і я відповів: «Почув звук, мені здалося, що це космічний звук, незвичайний звук…» В музиці нема націй, це всесвітня мова. Немає значення, хто ти – німець, поляк, росіянин, українець, японець… Є коріння, звідки походить інструмент, але далі існує суто його доля. Й виходить він, власне, щоби бути почутим іншими людьми. Так воно і є… Він почув звук, я почув звук. Хтось чує скрипку, хтось – гітару…
Хоча я не був музикантом спочатку, так само, як і Еджін-сан і монахи, які писали твори. Музика сякухачі заснована на передачі глибинних почуттів, глибших за емоції, це молитва, перекладена на мову звуків. Вона передає великий спектр явищ – від співу птахів, вітру до постукування крапель дощу або закипання води в котелку… такі ось прості речі з життя.
Є твори складні через свою форму, так само, як, скажімо, вірші. Інші складні саме передачею навколишнього. От вийдеш на вулицю, а там: птах полетів, вітер зашумів, лист упав – і все створює звук. І ти не можеш точно сказати, що саме живе в звуці флейти… в ньому вміщається ціле життя. Освоїти ті композиції можливо тільки після розуміння того настрою, сутності звуку.


«Чьощі» означає «Єднання неба та землі». Цей твір грають на початку навчання разом із «Кьорей». Як кажуть: «З «Кьорей» починають навчання і ним закінчують». Це твір, який можна вивчати все життя. Якщо в інших ти можеш якось музикувати, то в «Кьорей» ти просто взяв ноту – і ведеш її. Провів настільки чисто, наскільки зміг, й відпустив у безкінечність. Береш іншу і теж ведеш. Тут нема мелодії, є один звук, як «амінь», «ом». За виконанням «Кьорей» учитель може визначити, на якому рівні його учень не тільки з точки зору вміння грати, але з боку внутрішнього шляху.


В неї дуже споглядальний характер, передає зосередженість…

За способом діставання звуку музиканти порівнюють сякухачі зі скрипкою, хоча, здавалося б, зовсім різні інструменти. У сякухачі немає свистка, тільки зріз, і звук створюється за рахунок спрямування повітря на нього. Діапазон сягає від першої до четвертої октави.
Є канонічна форма сякухачі. Її довжина 1,8 футів (сяку). Таку флейту можуть використовувати в оркестрах, під неї підстроюються. Але існують коротші – для медитації, а також довші, в мене зараз сушиться інструмент довжиною у 80 см, а також є й 90 см, метр. Звук у них нижчий, з’являються нюанси з розраховуванням дихання. Треба дихати не груддю, а низом живота, інакше повітря дуже швидко скінчиться, а твори розраховані на довгий вдих і довгий видих або короткий вдих і довгий видих, в деяких навіть визначена загальна кількість вдихів і видихів.
До старих інструментів відношення особливе. Здавалося б, коли інструмент тріскається – це погано. Або, як старі скрипки, весь повний мікро-тріщин. Але я сприймаю флейту, як людину. Добре, якщо людина прожила все своє життя щасливо, в нього своє бачення. А є люди, які могли страждати, могли плакати, переночувати в лісі через життєві обставини, пережили безліч емоцій, в яких повно мікро-тріщин від любові чи від нелюбові. Тріщини ті загоюються, і потім слово такої людини – бальзам. Вона здатна вислухати сповідь іншого. Навіть її мовчання буде схоже на молитву. Так й інструмент. Є й тріщинки, ніби воно й погано, але ти лагодиш їх, і виходить такий звук, якого немає у звичайного інструмента. Цій флейті вже більше 60 років, її подарував мені Еджін-сан, раніше вона належала йому. В ній є тріщини, вона лускалася, реставрувалася, але вона має звук, вона награна. Інструмент може зрозуміти людину – що вона каже, її біль, її радість…

Колись мені хороша подруга подарувала своє фортепіано. Інструмент не новий, але дуже добре тримає настройку й має неповторний глибокий тембр. Відчуваю до нього глибоку прив’язаність і пошану. Йому дійсно можна довіритися, відкритися… І він відкривається тобі у відповідь.
А етнічним інструментам взагалі притаманна зосередженість, заглибленість у звук. Для того, щоби повністю зрозуміти сенс твору – треба не просто слухати, а грати самому. Я високо ціную класику, але етніка існує до неї…

Так, у класиці люди передають свої почуття, але раніше люди вбрали все навколо себе: птахів, море, вітер, а також власні переживання. Здавалося б, мінімалізм, але наскільки багато він передає. Це схоже на вірші – можна написати книгу, а можна написати вірш, якщо правильно покладеш у нього зерно, то читач після нього відчує всередині океан. Або картина, на ній точка, але глядач може через неї також відчути океан. Саме це, мабуть, і є в етнічних інструментах. Начебто – один звук, він іде-іде, може навіть неправильно, з якимсь скрипом, але є в ньому дещо таке… Люди більше торкалися Природи, тому музика несе живе. Класика вже показує, як людство мінялося. І це теж добре.

«Цуре но Сугуморі» – «Гніздо журавля». Цей твір увійшов у репертуар комусо, він не релігійний, але в ньому присутній символ птаха, Журавля, який, за легендою, здатен за свою дитину проклювати собі груди й вийняти серце. Я люблю «Цуре но Сугуморі», навіть зібрав версії різних шкіл, всі вони відмінні де в чому між собою. Тут використовуються техніки табане і корокоро, гортанна техніка для передачі пташиного співу або тремтіння їхніх крил. Музику можна інтерпретувати з двох боків. Із зовнішньої сторони це історія птахів, як вони зустрічаються, будують гніздо, народжуються пташенята, ростуть і летять з батьківського дому, залишається сум за ними. З боку містичного, це метафора людського життя: людина народжується, дорослішає, але, хочемо ми чи ні, потім одяг старіє, плеєр теж 🙂 і настане час, коли доведеться піти, полетіти далі.

Для Вас практика сякухачі окрім музичного має ще релігійний аспект?

З самого початку був звук… Так, його практикують у дзен-буддизмі, сам Еджін-сан належить до школи ріндзай-сю. Досить строга школа. Учням там для досягнення просвітлення задаються загадки, наприклад, «хлопок однієї долоні» – іди думай. 🙂 Самі майстри дзен, які, здавалося б, практикують буддизм як релігію, твердять, що дзен поза релігіями, поза філософіями. Сам момент просвітлення поза межами культів, мені здається, він є і в християнстві, й у інших віросповіданнях. Вони є атрибутами, які налаштовують людину, але самі майстри кажуть «…чи ти будеш молитися дерев’яному Будді?» Так, із самого початку була музика, але потім звук занурювався все глибше й глибше… Він спричиняє перетворення в людині.

Звук взагалі – базова стихія, як і світло, – коливання енергії, яка протинає все існуюче… Він приходить в людину і дає їй «щось»… Щось «поміж рядків»…

Чи створюються нові композиції для сякухачі?

В основному, це старі твори, яким уже 400-600 років. Але є такий гарний твір – «Геко рейба» – «Мрії при місячному сяйві», він новий, йому більше ста років. Думаю, пишуться й нові, але, скоріше, у формі імпровізацій. Існує три великі школи сякухачі, Мьоан, Кінко, Тодзан. Школа Еджіна-сан – Мьоан, одна з найстарших. У її репертуарі приблизно 34 композиції, вони взяті за класику. Щоби вивчити всі, потрібно багато часу. Але не факт, що ти маєш грати саме всі композиції. Був такий майстер, монах, він усе життя грав лише один твір – «Ошу Саші», «Сльози Будди». Йому цього вистачало, і людям вистачало теж. За легендою, твір знайшли всередині статуї Будди. Особлива музика. Хоча в ній нема нічого похоронного – інша назва – «На смерть Будди» – важко передати стан, потрібен певний настрій, а також довший інструмент. Ну, і в різних школах за основний репертуар взято десь 40 або 60 мелодій. Щоби довести до нормального рівня «Цуре но Сугуморі» мені потрібно було близько двох років, і після цього треба постійно практикувати, шліфувати навичок. Звісно, в різний час буде різна гра. Інструмент духовий, фактично, він передає твій голос, тому музика дуже залежить від настрою, сьогоднішніх емоцій. Можна навіть «Отче наш» передати через флейту, звуками, поговорити нею.
Але є майстри, які знають всю базу творів. У Японії їм дають звання, аналогічне нашому «народному артисту», тільки там воно звучить як «багатство країни». І навіть щоби виїхати з Японії, їм треба дуже багато документів – настільки їх цінують.
Пишуться нові твори поза Ханкйоку, теж гарні, але то вже зовсім інша музика.

Хтось ще в Києві займається сякухачі?

Є хлопці, які пробують, грають, намагаються щось робити. Їх не так багато, але вони є. Думаю, це правильний шлях, тому що коли кудись ідуть поголовно, то виникає сумнів – а чи варто туди йти взагалі? У Ісуса теж було не так багато учнів. 🙂 Кого звук торкнувся, той слідує за ним. Еджін-сан навчив мене, тепер я повинен передати уміння далі.

«Коку» – «Звук дзвону в порожньому небі». Одне зі старих і авторитетних творів. Був монах, котрий ходив і бив у дзвоник, приговорюючи: «Прокиньтеся, люди, прокиньтеся!» Так він казав про просвітлення. Різкі звуки в творі – удари дзвону, між ними – обов’язкові паузи, потім знову, а далі вони переходять у музику. Твір довгий, складається з трьох частин, загалом грається близько 15 хвилин, я зіграю одну.

Для гри на сякухачі є спеціальне положення тіла. В основному – це класична поза сидіння на колінах – «сейдза», з випрямленим хребтом для чіткості дихання. Є варіації, можна грати й стоячи, так робили монахи, коли просили подаяння. Вони підходили до будинку і не казали в голос, а грали твір, розмовляли через флейту. А потім люди або сипали рис, або не сипали. Але коли ти граєш один, на природі, або з учнями, в залі – краще дотримуватися класичного положення тіла.
Якщо загадати йогу, то ось вона. 🙂 Коли сідаю практикувати, проходить 1,5-2 години в позиції, з диханням і звуком. Буває, занурюєшся в стан музики, тоді ти можеш збитися. Так, ти розслаблений, але необхідно перебувати «тут і зараз», не втрачати концентрацію. В дзен-буддійських храмах застосовують паличку, як тільки учень починає куняти, його стукають по плечу, щоби він не втрачав зосередженість.
Ми уявляємо собі медитацію як стан якихось «польотів», «фантазій», але все насправді трохи інакше. Є техніка медитації з сякухачі – Суйдзен, а є техніка Дзадзен, «медитація, під час якої Будда став Буддою». Здається, ніби в Будди закриті очі, але насправді його погляд просто опущений вниз, у зручну точку. Як показував мені вчитель – спочатку ти дивишся вперед, а потім повільно опускаєш очі в ту саму зручну точку. Потім приходять думки, ти дивишся на них і відпускаєш собі, наче протираєш дзеркало від пилу, поки не стане чистим. Далі казати не буду, бо розум хитрий – хтось подивиться й подумає раптом, що ось він уже просвітлений. 🙂 Добре сполучати сякухачі до та після медитації. Мені розповідали про документальний фільм про Індію, так там музикант спочатку сидів зосереджений під деревом, потім узяв флейту, пограв, знову зосередився.
Часто сякухачі починають практикувати люди, які займаються одноборствами, наприклад, айкідо. Я часто бачу, що флейти купують саме вони, тому що в одноборствах дуже багато залежить від правильного дихання, а сякухачі безпосередньо тренує його. Є майстер Коку Нісімура, дідусь із великою такою флейтою. Подумав – яка незвичайна людина! Читав про нього, і виявилося, що він у молодості майстер кендо, карате. І ось – грає на сякухачі! Такий шлях…

Мабуть, одна з найважливіших речей, яку дають одноборства, це дисципліна і гармонія розуму. Під час тренування партнер сказав мені нібито звичайну, але дуже важливу річ. В мене не виходила техніка, і я все морщився і норовив «вибачитися». Він просто сказав: «Заспокойся, це все емоції, зосередься на головному». Ця фраза глибоко засіла в душі, й тепер під час якихось штормів у голові я повторюю собі: «Це все емоції, зосередься на головному».

Щодо емоцій… Колись школа дзен Сото в Києві запросила мене виступити на фестивалі релігій. Дуже хвилювався, навколо було стільки імамів, батюшок, усіх цих великих конфесій… Співали псалми, сучасні християни застосовували гітари з ударними. І ось тут мій виступ. Але подумав: «Стоп». Творам для сякухачі вже стільки років… Їх передав мені Еджін-сан, йому передали діди із ще старших поколінь, і так аж до того буддизму, що був ще до християнства. Вийшов, сконцентрувався. Ось є ноти, є дихання, є інструмент… «Чьощі», «Коку», «Цуре но Сугуморі» і «Сан’я» – зіграв. Дивлюся, а зал весь усміхнений, потім підходили різні люди, казали, що мені вдалося якось гармонізувати навколишнє. Виникло почуття, ніби… ніби випив чаю, і тобі стало добре, тільки, звісно, більше… 🙂 А так було неспокійно. Тут і самі твори мають значення, і практика, практика, практика. Не стоїш на місці, щось робиш. Одне й те саме тренуєш багато разів, відточуєш, як у одноборствах, постійно відпрацьовуєш базу.

«Сан’я» – у перекладі означає «Три долини» і одночасно «Глибока ніч». Зазвичай «Сан’я» практикується ввечері. Якщо казати про молитву, то «Сан’я» саме молитовний твір.

Японці спочатку довго розповідають про чай, потім він швидко випивається, і настає час довгого споглядання чаші. Окрім того, що чаші самі по собі унікальні, тут іще присутній особливий світогляд. Якщо ми можемо вільно вийти в поле і насолодитися природою, то в маленькій Японії люди навпаки, прагнуть природу внести в дім. Чаші можуть бути зроблені з кореню бамбука, на них видні всі вузлики, так само, як на сякухачі. І лак. Ми прагнемо все зробити «правильно», завершити картину. У японців картина може бути сповнена порожнього простору, а лакування може складатися з пари плямок, і все. Вони вважають незавершеність можливістю продовження життя. Тобто, картина ніби завершена, але в ній «залишається місце».
_________________________________________________________
Найвищі духовні здобутки культур світу гідні того, щоби про них принаймні знали. А якщо вони ще й торкнулися потаємних струн Вашої душі, народили неповторну музику внутрішнього світу, – то це взагалі одна з найкращих речей у житті. Нехай жива музика вплітається в Ваше життя й наповнює його новими сенсами.

Опубліковано на Порталі українця

Фото люб’язно надані Володимиром Лазуткіним і Сергієм Казьміним

KulturтектонікаАр[т]хітектонікаАртГармоніяКиївМузичнеРеліквіїЧасу Дух

Максим Холявін • 04.02.2011


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University