Персональний сайт Максима Холявіна

Genius Loci ч.2

ІІ. ЛАНДШАФТ

Урбанавтика дозволила відкрити безліч нового в маленькому, здавалося б, Маріуполі. Мені страшно навіть уявити, скільки непізнаних куточків існує в багатомільйонному Києві та інших містах. Але найдорожчими й найближчими завжди лишатимуться місця запиленої перлини, принишклі вулиці Старого Міста й індустріальні лабіринти по той його бік. Тут, у заростях кальміуського очерету, ми з Другом прокладали свої маршрути в невідоме, а разом із ними креслили нові польоти думок.

У фільмі Хуліо Медема «Секс і Люсія» я побачив ландшафт: плаский, суворий, оточений морем і сповнений пожухлих пів-пустельних кущів. І та суворість та рівнинність так живо зрезонували в голові, що я зрозумів – хоча я й полюбляю гори та ліси, але генетичний зв’язок між мною та рідним маріупольським степом і морем, бар’єром між водою і Приазовською височиною – вже занадто глибоко всередині, аби не відчувати цього приємного стискання в грудях, коли зустрічаєш щось схоже на нього. Ландшафт народжує нас разом із Батьками. Ми народжуємося не тільки як частина людства, але й як новий мешканець конкретного місця, ландшафту. Словосполучення «генетичний зв’язок» в даному випадку дуже влучне. Ландшафт накладає на нас свої старі долоні й посвячує в свої таємниці. Чим довше ми живемо, тим більше у нас можливостей дізнатися нове, але треба не втратити смак до пізнання, не дати пилу часів і мерехтінню соціальних ілюзій забруднити наше сприйняття, розірвати зв’язок між нами і дідусем-ландшафтом.

Свого часу малого мене соціальні ілюзії ледь не відірвали від землі, бо завжди змушували думати, що краєзнавство – то нудно. Нудно, коли воно не проходить крізь тебе, не чіпляє твоїх емоційних струн. Щоби зрозуміти, наскільки краєзнавство цікаве, треба навчитися споглядати простір, цікавитися ним таким, який він є. Простір, як уже зазначено вище, – не порожнеча, а сукупність різноманітних енергій, різноманітної інформації. Шукай там себе, своє, шукай те, що любиш. Лови нитку цікавого процесу, цікавої речі й уплітай її до інших, аби збільшити й посилити інтерес. Дивись на будинки, архітектуру, вчись читати символи її, дивись на дерева, каміння, хвилі водойм, і пробуй проникнути в них, пережити їх. Споглядання і є переживанням. Унікальна здатність людини – ставати подібним до всього оточуючого, переживати його та керувати ним, організовувати, гармонізувати. Різні люди відчувають різні речі, кожному відведена власна грань. Але вона не знаходиться сама по собі, треба навчитися слухати себе і світ навколо. Іноді щоб зрозуміти, що ти маєш насправді, треба віддалитися від нього. Для розуміння Маріуполя мені треба було поїхати до Києва. Доти я ніколи не виїжджав далі Донецька, та й сам Донецьк бачив сяк-так. Тому після першої подорожі до столиці навесні мені стало із чим порівняти своє рідне місто, ображене владою в минулому і мешканцями у теперішньому. Влада дала нам металургійних монстрів, мешканці стали їхніми дітьми. Працюючи на тих комбінатах, вони є першими, хто сварить місто за бруд і провінційність. Але мій власний досвід показав, що весь той пил – лише поверхня, під якою ховається справжня приморська перлина. Унікальна атмосфера приморського торгового містечка, купецькі будиночки Старого Міста, пам’ятки модернізму в будуванні, своєрідна містичність у повітрі. «Саме в Маріуполі зарита Шамбала», – часто з’являлося в моїй голові. Навіть окремі індустріальні об’єкти (згадані вище) надали місту несподіваної романтики, загадковості. Ну а море! Море! Унікальне Азовське море, яке так страждає від людської присутності на берегах своїх. Тут було стільки риби, але тепер можна знайти самі лише її макети в Краєзнавчому музеї. Скільки нервів витрачено на безсилий гнів перед індустріальною та фінансовою махіною, язву на тілі дивовижного ландшафту, джерело отрути в дорогоцінній воді.

Але те все емоції… зосередься на головному.

Старезний Посейдон у Приморському парку вічно жене своїх конів назустріч ентропії та вічності.

Головне – наявність усього того багатства і Серця Буття. Коли я повернувся з Києва, то зрозумів, наскільки багато ми маємо і наскільки мало ми бачимо, відчуваємо, розуміємо. В декількох матеріалах у газеті «Вечірній Маріуполь», де я працював 2,5 роки, я намагався відновити образ міста в очах ще здатних відчувати щось під дією вуглекислих наркотиків громадян. У якійсь мірі це навіть вдалося. Були позитивні відгуки, на мої «прогулянки» був певний попит (принаймні, редакторка О. А. цікавилися новими опусами на тему). Не сприйміть саморекламою. =) Просто саме в той час я познайомився з роботами маріупольських краєзнавців – Льва Яруцького і Сергія Бурова.

Тут маю зробити невеличкий відступ.
Окрім багатства на артефакти, Маріуполь ще багатий на людей. Я дивувався, коли дізнавався, скільки талановитих людей походить звідси. Лікарі, інженери, гуманітарії, спортсмени, музиканти, художники… Очолює список Архип Іванович  Куїнджі – геній епохи Передвижників. За ним йшли зірки менших величин, але не меншого значення у сферах своїх талантів. Вони, може бути, й не лишили настільки помітних слідів у історії (але хтось таки лишив!), проте вони були сумлінними виконавцями своєї роботи, за що отримали подяку сучасників. Ці люди теж належали Genius Loci, мали locальне значення, але хіба воно від того менше? Просто відомо про них меншому числу людей, для справжнього історичного сліду не вистачає цифри. Тут знову треба згадати пані Забужко з її чудовими думками щодо теми. Але змінимо оптику, перелаштуємо психологічні лінзи. Уявіть собі наше місто не просто піщинкою серед тисяч інших, а Центром, такою собі міні-столицею свого власного краю. Тоді всі подані нижче імена сприйматимуться зовсім по-іншому. Архітектори Віктор Нільсен, Віктор Зотов (нині живе і працює в Києві), лікарі Гампер, Іван Іларіонович Саєнко, перший міський театрал Шаповалов, театральний художник Світлана Канн, художники з групи «Маріуполь ’87», а також Валентин Малецький, Євген Sensualis, ціла плеяда молодих літераторів: Ігор Борисов, Діана Веллс, Сергій Степанов, Ілля Жило, Олексій Величко, Ірина Лєонєц, Олексій Скипін, Михайло Золотарьов автори гуртка «Ars Longa», гранди старшого покоління – Катя Крюкова, Олексій Шепетчук, покійний Сергій Шапкін. Видатна піаністка Тетяна Шабанова, авторка першого в Європі методичного посібника з теорії імпровізації… Список вже солідний, але ж він також зовсім неповний. Сюди додамо універсально креативне сімейство Олександра та Юлії Бузулуків, кільканадцять видатних рольовиків, юнь із театрів вогню, спортсменів, які сполучають боротьбу і зайняття музикою… Чим далі занурююся в пам’ять, тим більше цікавого, достойного, а подекуди навіть чудернацького в своїй оригінальності знаходжу в нашому хронотопі.

Один із "червоного модернового тандему" Маріуполя.

Так от, ходять краєзнавці й дивляться на цю динамічну картину, «їдять» її органами чуття, записують у свої хроніки, подають у концентрованому вигляді життя міста в газетах. Дрейфують від одного культурного кола до іншого, ненастанно збирають історію в собі й фіксують на папері або вже в електронному вигляді… Ось такі люди й є хранителями спільного для багатьох Серця Буття. Вони відчувають місце своїм, просоченим собою наскрізь, а себе – просоченими місцем. Коли пишуть такі автори, то достатньо лише натяку, лише пари фраз для розуміння – вони є справжніми господарями міста/села/району. Бо вони концентрують почуття багатьох мешканців, слугують лінзою та контейнером знань про місце. На них тримається ефемерна нитка людської історії, той її бік, яким зазвичай нехтують – бік побутовий. Але не той буденно-побутовий, замкнений на прибираннях-мисках-тарілках-раковинах; той циклічний побут, що нашаровується спогадами на рівні рефлексів, закладає глибоко в психіку геометрію речей. Ти завжди знаєш і пам’ятаєш вулиці рідного міста, всюди будеш орієнтуватися за обраними в дитинстві ознаками, критеріями. «Воно виглядає саме так, а не інакше». Ось що занотовують справжні краєзнавці. Звісно, тут немає значення, чи людина є фахівцем з означеної галузі, чи вона просто вміє відчувати й хоче працювати на свій простір. Наразі небагато лишилося вже таких хроністів Маріуполя, мені мріється перейняти їхню естафету. Принаймні, заявки вже подані, залишається тільки повернутися додому сповненим досвіду, навичок, пізнаваних тільки у вільному польоті. Особиста доля переплітається з долею інших, з долею суспільства, тому й участь у долях ближніх залежить від власного шляху. Так… знову нескінченна тема шляху…

Частина третя
Частина перша

KulturтектонікаГармоніяЕкологічний світоглядЖурналізмМаріупольПосполитеПотік свідомостіЧасу Дух

Максим Холявін • 21.01.2011


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University