Персональний сайт Максима Холявіна

Genius Loci

І. СЕРЦЕ БУТТЯ

О царь Недоступного Света,
Отец моего Бытия

Иннокентий Анненский

Взагалі-то, ці два рядка безбожно вирвані мною з контексту віршів «тихого поета». Але саме друга частина звертання уособила ще одне почуття явища, зазначеного в назві поста, – Генія Місця. Отець мого Буття… Так само там могла би бути й Мати, але краще за все сказати: «Серце мого Буття»…

Як я вже неодноразово зазначав словами Джона Донна: «Людина не острів». Ми автономні, але не незалежні від навколишнього світу. Дозвольте навести ще два твори, в яких заходиться резонанс цієї думки.

Арсеній Тарковський
ДУМА

И горько стало мне,
что жизнь моя прошла,
Что ради замысла я потрудился мало,
Но за меня добро вставало против зла,
И правда за меня под кривдой умирала.

Я не в младенчестве, а там,
где жизни ждал,
В крови у пращуров,
у древних трав под спудом,
И целью и путем враждующих начал,
Предметом спора их
я стал каким-то чудом.

И если в дерево впивается пила,
И око Божие затравленного зверя,
Как мутная вода, подергивает мгла,
И мается дитя, своим врачам не веря,

И если изморозь ложится на хлеба,
Тайга безбрежная пылает предо мною,
Я не могу сказать, что такова судьба,
И горько верить мне, что я тому виною.

Когда была война, поистине как ночь
Была моя душа.
Но – жертва всех сражений, –
Как зверь, ощерившись, пошла добру помочь
Душа, глотая смерть, –
мой беззащитный гений.

Все на земле живет порукой круговой,
И если за меня спокон веков боролась
Листва древесная –
я должен стать листвой,
И каждому зерну подать я должен голос.

Все на земле живет порукой круговой:
Созвездье, и земля, и человек, и птица.
А кто служил добру, летит вниз головой
В их омут царственный
и смерти не боится.

Он выплывет еще и сразу, как пловец,
С такою влагою навеки породнится,
Что он и сам сказать не сможет, наконец,
Звезда он, иль земля, иль человек,
иль птица.

1946

Леся Українка

ДО НАТУРИ
Натуро-матінко! я на твоєму лоні
Дитячі радощі і горе виливала,
І матір’ю тебе я щиро звала,
З подякою складаючи долоні.

Ти іскру божую збудила в моїх грудях;
Надія, – їй же першу пісню я співала, –
Мені провідною зорею стала,
І з нею буду я добра шукати в людях.

Коли ж почую я, що промінь погасає
Надії милої, – тоді, Натуро-ненько,
Прийми моє знебулеє серденько,
І проміння нове нехай йому засяє!

1889 (прибл.)

Маріупольські вежі-близнюки

Далеко зараз моє рідне місто Маріуполь, але відстань тільки допомагає наново осмислити всі сенси та почуття, віднайдені мною там, у магічному місці під назвою «Вдома». Я ніколи не був сентиментальним відносно свого дитинства, бо не міг відшукати в пам’яті подій, що склали б квінтесенцію його щастя. Але останні новорічні свята відкрили мені приховане пилом змін. Спочатку я згадав усе, що набрало дивовижного значення восени минулого року, в час дводенного відвідування рідних місць – на диво, то не була архітектура чи культурні заклади, ні. Все це було пізніше, воно посідає належне місце в мозаїці життя, але не головне. Набагато ближчим виявилося первинне оточення – дерева в садах приватних будиночків, квартали і квартали таких будиночків, що колись були селами, а наразі стали частиною міста. Індустріальні території з покинутими й напівпокинутими вузькоколійками, семафорами, залізобетоном і арматурами-естакадами. І вдихає життя в тіло тих спогадів – світло. Сонячне світло – ранкове, денне, надвечірнє, вечірнє… Ось він – простір, мій простір, моя комбінація елементів. Хіба можу я сказати, що він не є мною, а я не є ним? Моя особистість охоплює всі ці улоговини, городи, покинутий кінотеатр ім. Леніна, ваблячі далекі труби і козлові крани Азовзалізобетону… І колись мій Батько брав мене із собою їздити на велосипеді – то по справах, то просто покататися. В мене була маленька червона «сідєлка» на рамі «Харкова», тому їздити було комфортніше за перший клас будь-якого іншого транспорту. Я з’їдав простір очами, шкірою, вухами, всіма органами чуття, і він відкладався в пам’яті архітектонічними пластами, сполучався з глибинами моєї підсвідомості й формував усе моє подальше життя, стрижнем вклинювався в нього й народжував мене таким, який я є – з усіма вадами й чеснотами. Тепер, коли спогади повернулися, стало цільніше, тепліше… Ще більше кольорів фарбує світ, ще тонше стають відчуття буття… бо я був у його серці. Не зовнішньо – бо багато разів я ходив рідними місцями й не помічав їх – а внутрішньо, бо зміг налаштувати наш механізм, «Я-Простір», на резонансну частоту. І у відкриту свідомість потекли слізьми почуття – радості й неймовірної ніжності, тонкого й схожого на тугу щастя. Світанки, велосипед, Батько, Мати, гілля верб, абрикоси, вечори, море, Бакаї, бібліотека… Боги-боги, ніхто не зможе оцінити скарби спогадів, стягнутих в один вузол із сьогоднішнім життям, окрім власника тих спогадів.

In the precious world of memories we find ourselves confined.
Chuck Schuldiner

На початку журналістської діяльності я наткнувся на термін "урбанавтика" й зрозумів, що це саме те, чим я займаюся. Дослідження простору міста, його потаємних куточків і місць у всіх на виду, фіксація стану і пошук історії об'єктів. Тепер я розумію, що приваблює урбанавта - відчуття простору, його інформацій, його знаків питання на тілі звичної реальності. Загадки місця - постійне джерело нового з-поза меж освоєного буття.

Інформація – це сполучення енергій, яке ми можемо інтерпретувати як той чи інший сенс. Тому, фактично, все навколо окрім фізичної сутності володіє ще сутністю інформаційною. Ми поєднані зі світом не тільки через тіло та фізіологічні необхідності – дихання, їжа, тепло – але й інформаційно, тобто наша психіка з усіма вміщеними почуттями й самосвідомістю споріднена з ландшафтом, де вона народилася й існує. Такий зв’язок можна назвати «духовним», або ж «емоційним». Місце, де ми отримуємо різноманітні почуття, з часом перетворюється на сховище інформаційних кодів: «біля цього будинку я ходив, коли прямував до школи», «на цьому дереві я дивився на обрій і небо», «тут ми бешкетували з Друзями», «цією вулицею я ганяв на велосипеді». Я вже не кажу про місця закоханостей, перших поцілунків… Місце просочується нами, а ми – їм. І дуже добре, коли ми здатні відчувати місце такою самою часткою себе, як люди, речі. Та й що таке «місце»? Та сама сукупність людей і речей на лоні Природи, бо навіть у місті ми все одно на лоні Природи й не можемо не бути там. Наша особистість поширюється за межі тіла, охоплює все навколо й полишає на ньому прямий чи непрямий слід. Так само, як і все навколо відбивається в пам’яті й зав’язується з почуттями. Ось тут і народжується Genius Loci, Геній Місця, де ми знаходимо свій резонанс. Буває, за таким місцем доводиться їхати світ-за-очі, а буває, знаходиш його якраз там, звідки в той світ поїхав. Комусь геній мешкає в Петербурзі, комусь у Львові, комусь у Нью-Йорку, Празі, Владивостоку, Барселоні, Бірмінгемі, а комусь у Києві, Одесі, Ялті, Донецьку, Маріуполі. Головний критерій не зручність або рівень життя, а те «щось», сукупність людей, речей і явищ, яка захоплює тебе й не відпускає вже. Пізнаване між рядками.

Природа є первинною сутністю місця та джерелом енергії всього живого там, тому ми не повинні закриватися від неї, якщо хочемо зберегти свою цілісність і силу почуттів.

І коли раптом ціла цивілізація припиняє задовольняти емоційні потреби, я несуся думкою до Природи, «Натури», як то сказала Леся Українка. Важко пояснити чітко (та й не думаю, що варто) чому, але звичайне споглядання Природи, очищене від будь-якого зайвого пафосу, непотрібної форми, ритуальності, споглядання її такою, як вона є, – повертає сенс, силу, наснагу до життя. Природа і є те саме Джерело, якого так завзято шукають езотерики. З такого погляду, я так само

…закоханий в життя поганин,

як і Богдан-Ігор Антонич, той один з небагатьох митців, хто настільки глибоко впускав Природу в своє життя, широко відкривши ворота. Якщо дивитися об’єктивно, то найбільше значення в житті людини має дві речі: Рід і Природа. Рід визначається з різних боків, але я розглядаю його як певний стрижень спільності між людьми та речами. На початку це кревний зв’язок, потім – зв’язок духовний, Дружба. Він закладається глибше, ніж просто спільність переконань, він полягає у глибинній спорідненості самого способу мислення, почування. Пізнається між рядками. А Природа – це те, що завжди перебуває разом з Родом. При-Род-а. Ми витікаємо з неї й утворюємо роди. Ну, а далі вже зав’язуються усі останні соціальні та етнологічні взаємини. Твоє, за словами Оксани Забужко з книги «Музей покинутих секретів», особисте, те, що неможливо вкрасти, лежить якраз там, у Серці Буття, серед простору значень, вартих лишень для тебе самого і, можливо, декількох людей поруч.

Друга частина

KulturтектонікаГармоніяЕкологічний світоглядЖурналізмМаріупольПосполитеПотік свідомості

Максим Холявін • 20.01.2011


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University