ІІ. ЛАНДШАФТ
Урбанавтика дозволила відкрити безліч нового в маленькому, здавалося б, Маріуполі. Мені страшно навіть уявити, скільки непізнаних куточків існує в багатомільйонному Києві та інших містах. Але найдорожчими й найближчими завжди лишатимуться місця запиленої перлини, принишклі вулиці Старого Міста й індустріальні лабіринти по той його бік. Тут, у заростях кальміуського очерету, ми з Другом прокладали свої маршрути в невідоме, а разом із ними креслили нові польоти думок.
У фільмі Хуліо Медема «Секс і Люсія» я побачив ландшафт: плаский, суворий, оточений морем і сповнений пожухлих пів-пустельних кущів. І та суворість та рівнинність так живо зрезонували в голові, що я зрозумів – хоча я й полюбляю гори та ліси, але генетичний зв’язок між мною та рідним маріупольським степом і морем, бар’єром між водою і Приазовською височиною – вже занадто глибоко всередині, аби не відчувати цього приємного стискання в грудях, коли зустрічаєш щось схоже на нього. Ландшафт народжує нас разом із Батьками. Ми народжуємося не тільки як частина людства, але й як новий мешканець конкретного місця, ландшафту. Словосполучення «генетичний зв’язок» в даному випадку дуже влучне. Ландшафт накладає на нас свої старі долоні й посвячує в свої таємниці. Чим довше ми живемо, тим більше у нас можливостей дізнатися нове, але треба не втратити смак до пізнання, не дати пилу часів і мерехтінню соціальних ілюзій забруднити наше сприйняття, розірвати зв’язок між нами і дідусем-ландшафтом.
Читати далі »
Ще один доказ на користь зв’язку з місцем – Ностальгія. Скільки митців-вигнанців та й просто вимушених емігрантів страждало на чужині… Важко та й не дуже потрібно зараз судити – хто чому й навіщо їхав геть, справа в тому, що вони неодмінно не могли просто так взяти й покинути Батьківщину. Мова не йде про холодних людей без почуттів, або відірваних від коренів. Мова йде про тих живих, хто склав своїм життям золотий фонд народної історії.
