Персональний сайт Максима Холявіна

1 коментар

Володимирський собор. Екскурс

Володимирський собор

Володимирський собор приваблює око жовто-білою палітрою стін і золотом куполів. Кольори накладаються на гострі форми фасаду. Здається, ніби він побудований цілком із трикутників, ромбів і квадратів, у контрасті з півкруглими вікнами, склепіннями і куполами. Контраст створює напруженість враження, задає фасаду прихований рух, пізнаваний завдяки чеканному ритму архітектурних форм, ордера, тонким вібраціям декору. Виконаний у руслі модерного мислення (славнозвісний «псевдоруський» чи «псевдовізантійський» стиль) храм виглядає якось дуже сучасно поряд з новобудовами, в ньому немає притаманної багатьом соборам архаїчності. Він цілком належить сьогоденню, слідує за роками.

Усередині собор навпаки – згладжений, набагато більш плавний у лініях інтер’єру. Враження створюється за рахунок розписів, зрізаних кутів стовпів, а також великих панікадил вкупі з підсвічниками. Висока стеля витягнутого нефу створює «готичне» враження, але масивність форм, притаманна модерну, а також сполучення «приглушених» тонів розпису із незмінно золотавим декором – утримують присутність «православного духу». Проте вигідне використання висоти та довжини нефу замість «огортання важкою теплою хмарою», властивого православним храмам, створює враження «спрямованості духу в небесні сфери по теплим хвилям», зберігається легкість думки, вільно літаючої навколо важкого наріжного каменю канону.

Далеко не останню роль у відчутті «сучасності» храму грають розписи, до яких доклали руки такі майстри, як В. Васнєцов, М. Нестеров та інші. Матеріальні, втілені, вже не «образи», а саме зображені персоналії – дивляться з усіх внутрішніх площин. Згори дивляться Саваоф і розіп’ятий Христос (пензель Васнєцова), в довжину неф прострілює погляд Богородиці з младенцем Ісусом. Саме вони, зображені на стіні абсиди понад вівтарем, стають головною віссю внутрішньої композиції, до них лине розігнаний дух прочанина. Вже не новою є думка про продовження існування образу Богині-Матері в формі Богородиці, але ще можна припустити, що головний сенс руської віри полягає у відчутті неподільності Матері та Дитини, початку чоловічого, боговтілення в Ісусі та милості, заступництва в образі Марії (або ж чуттєвого начала, Землі). Тобто, справа не просто в заступництві Богородиці, але в її опікуванні м’якою, чутливою стороною людини – душею.

Реалістичне зображення святих, безумовно, дещо втрачає компонент символічності, притаманний канонічному іконопису. Але такий підхід наповнює стару чашу християнських образів новим життям, нагадує про дійсність віри в діяннях її адептів, про високий дух постатей минулого – зразка для сучасного і майбутнього. Символ залишається символом, але інколи необхідно оновлювати його значення, щоби він не затерся плином часу остаточно, не забувся. Затираються й забуваються навіть слова, розгорнуті значення, не те, що знаки. Тому оживлені лики слугують своєрідним «ресетом» канону.

Вражають світлові рішення. Розписи підсвічені як світильниками, так й інсоляцією. Через вікна світло падає на ті місця картин на стінах, де художник і задумав зробити блік. Загальна світлова атмосфера дуже м’яка. Сутінковий тон стін притлумлює її, але не робить храм темним. Тон (золотавий, за свідченням Льва Любимова використаний як означення «духовного простору») скоріше задає таємничість, містичність, неначе приховує зміст картин, нагадуючи тим, що зображене не видно неозброєним оком. Так само, як треба придивлятися до розпису, аби зрозуміти, що там є, так і духовні принципи неможливо зрозуміти з позиції буденної філософії споживання, їх корені лежать значно глибше.

Музику дзвонів неможливо слухати фоном так само, як і класику. Треба вслуховуватися, ловити ритм, слідкувати за фразами, реченнями… Колись я співав у хорі одного маленького храму в Маріуполі. Зовсім недовго, усього три чи чотири рази, але враження було дуже сильне. Коли ти вплітаєш свій голос, свою індивідуальність у загальне полотно, сягаєш резонансу за допомогою нот у якості ключів, відроджується прадавній діонісизм. Із самих глибин генетичної пам’яті спливає почуття єднання з усесвітом, коли твої власні почуття примножуються на шалену радість буття Природи навколо і виливаються у спалахи екстазу. Музика є не просто забаганкою людини, це відображення стрункості природної системи в мистецтві. Закони Музики співпадають із законами фізіології та керуються індивідуальністю, утворюючи дві половинки одного цілого – постійності й руху.

Музика дзвонів – ось справжній trance. Невід’ємною частиною релігійного культу є пошук потаємних струн людської душі. Коли вони знаходяться, культ починає гру, пов’язуючи з собою всі найкращі почуття. Ніщо не шукає ті струни ліпше за музику. Тому хорове і дзвонове мистецтва стали постійними супутниками класичної форми християнства.

Дзвони Володимирського собору відкривають себе, коли починаєш заглиблюватися в них, аналізувати. Налаштовуєшся на ритм, постійне повторення однієї-двох нот, на які потім вкладається вінець мелодій, різноманітних ритмічних побудов. Дзеленчання їх на фоні мірного полотна «пум-пам» перетворюється на відблиски Сонця у воді струмка, огортає собою кулю басової теми зірчастими геометричними фігурами.

Я помітив, що краще слухати дзвони, стоячи біля стіни, праворуч від входу. Завдяки відбиванню від площі та самої стіни звук пом’якшується і набуває ілюзії реверберації, більш рівномірно розливається у просторі. При прямому слуханні він занадто гучний і прямолінійний, біля стіни він «заокруглюється», широко розгортається.

Всередині прихований нагорі хор ткав звукові полотна. Вони перемежовувалися з потоками та окремими променями світла. Найбільшу теплоту православні храми мають вранці та ввечері, тоді в перемежування світла і сутінків уплітається містичність, містерійність, але нестак процесу богослужіння, скільки самого храмового побуту, шанобливої тиші, спокою, неквапливого перебігу секунд, як годин, годин, як днів… Тональності хору вібрують, доводять резонанс душі до паволоки сльози на очах, міняють відтінки світла, налаштовують внутрішній світ на споглядання й зосередженість. Ти ніби починаєш прислухатися до світу, що він каже тобі? Якщо в музику дзвонів треба вслуховуватися, то хор просто зносить усі стіни в твоєму розумі, підкорює владною хвилею. Саме хор надихає храм, сповнює архітектуру життям, рухом. Хор – душа храму. Невидимий, але всюдисущий. Хіба можливо уявити служіння без хору?

Архітектура, дзвони, розпис, хор – все це несе набагато глибший, ніж просто релігійний, сенс. Релігії завжди існують лише як форма втілення набагато більш глибоких духовних процесів. Разом вони утворюють тканину культури, сполучення архетипового з індивідуальним в представниках народу. Релігія стає одним із елементів тканини, але головним візерунком є – віра. Недарма їх так часто протиставляють одне одному. Але віра – теж форма для потенціалу індивідуальності, русло, яким тече життєва сила. Людина віддає віру певній ідеї, обирає найкраще її матеріальне продовження – церкву/спільноту. Звісно, в ідеальному варіанті, бо реальність демонструє велику кількість побічних причин виникнення і формування релігій. Але головні ідеї завжди спираються на культурне підґрунтя, на первісний соціально-психологічний стан народу в суспільстві. Сама релігія може бути ключем до справжнього, але не самим справжнім. Воно полягає лиш у тій життєвій енергії, розкритій шляхом творчості. Саме її сила передається нам у дзвонах, хоровому співі, настінному розписі видатних художників. Храм закладає певний культурний порядок у свою сутність: архітектуру, екстер’єр, інтер’єр, – а потім культурний порядок зовні допомагає навести порядок усередині. Можна не бути віруючим, але прийти до храму й відчути, як почуття прояснюються, думки стають стрункішими, світло і звук витісняють з голови все зайве. Залишається тільки прозоре і справжнє. Бо через релігійний ритуал тече інформація з глибших рівнів культури, звідти, де працює творчій геній людини, квінтесенція кращого в ній. Для окремої особистості – своя власна форма ритуалу, медитації, тому «не всі храми однаково корисні» для кожного. Комусь більше до душі лежать готичні шпилі, комусь – візантійські та псевдовізантійські куполи, а комусь – пересічені площини новітніх храмів, чи взагалі – ренесансні палаци й барочні театри. Важливо тільки, щоби створене мало в собі частку душі творця, частку його вищого творчого пориву. Тоді споруда оживе й наповнить життям інших. Тоді простір насититься духовністю.

Потужний сайт про Володимирський собор. Зроблений трьома мовами.

KulturтектонікаVisual'неАр[т]хітектонікаКиївРеліквіїСофізм

Максим Холявін • 20.10.2010


Previous Post

Next Post

Comments

  1. kottj 03.02.2012 - 08:27 Reply

    ти знаєш, щ цікво? псевдовізантійський володимирський виглядає сучаснішим за “звичайні” барокові храми

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University