Персональний сайт Максима Холявіна

У пошуках універсальності. ч.1

Ще один великий опус. Для зручності читання розділяю навпіл. Пост не є замінником обіцяної розповіді про органний концерт. =Р

Іноді мій мозок нагадує мені такий собі смітник, а я на тому смітнику сиджу й ліплю з уламків думок усіляке різне.

Один вельми цікавий досвід народив усередині велику зацікавленість органною музикою. Звичайно, першим ім’ям органної музики є Бах, Іоганн Себастьян. У безодні мережі вирив ріп вінілу, де його речі грає Альберт Швайцер, видатний німецький музикант, філософ і гуманіст. Наступним кроком був Органний зал у Харкові. Ланцюжок змісту продовжився фільмом Андрія Тарковського «Ностальгія» та книжкою про Мікеланджело. Перераховані речі об’єднує одна штука – тема духовного змісту мистецтва.

Кельнський собор

Мистецтво – вищий ступінь реалізації внутрішнього світу людини, її потенціалу, ядра її особистості. Мистецтво – явище і ступінь оцінки речей. Мистецтво нерозривно пов’язане з сенсом існування людини в біосфері, бо саме мистецтво дозволяє людині осягнути біосферу через явище Гармонії. Мистецтво саме собою є процес побудування Гармонії. Окрім того, це справжня наука, нерозривно пов’язана з усіма науками та філософією. Воно уособлює енергію, втілену в формі людини, воно рухає й зберігає постійність, воно працює по той бік добра і зла. Мистецтво саме визначає міру добра і зла, бо працює на вищому рівні. Тільки справжнє може претендувати на буття Мистецтвом, воно саме є справжнім, мабуть, найбільш справжнім у всьому людському житті.

Але запорукою існування Мистецтва є духовність. На першому етапі розвитку духовність – емоційна сполученість з Усесвітом, небайдужість до навколишнього. На вищому ступені духовність – переживання Всесвіту як частини самого себе. Не я вигадав це означення, права на нього належать іншим філософам, психологам й езотерикам. Досягнути вищого щабля духовності допомагає концентрація, втілена в так званому «пошуку істини» або «особистісному зростанні». Нові знання про себе й світ примножують наші почуття, бо саме так поширюється дійсність навколо нас. Міра людського життя визначається кількістю знань її про світ, просякнутих почуттями. Останнє важливо, бо знання без почуттів, «просто так» не мають сенсу. Вони баластом лежать у мозку і видають ледь жевріючу іскру психічної енергії. Маститий ерудит може поступатися селянинові з середньою освітою за мірою життя, бо селянин переживає все, що знає. Це є частиною мудрості. Мудрість – завжди жива, її не існує в мертвому сховищі даних.

Класика – самозаглиблено духовна.

Йоганн Себастіан Бах

Так от, що саме привертає до себе увагу, вабить – ця самозаглиблена духовність, релігійність класицизму. Бах, Перселл, Мікеланджело були віруючими людьми, але це не була віра звичайного священика чи прочанина, це була віра Майстра, генія духовного шляху. Християнство було не тільки домінуючою релігією, але й джерелом духовних роздумів, простором для пошуків Істини і Гармонії. За відсутністю інших, на території Європи саме християнство виконувало роль духовного середовища, джерела осяянь. Універсальні за своєю природою, осяяння приймали форму «осягнення бога», а шлях до них – «діалогу з богом». Архітектура храмів, духовна музика (зокрема органне й хорове мистецтва), схоластика й новонароджені ренесансні течії філософії ставали носіями мудрості, цінностей, духовних процесів психіки. На час творення Майстрів Ренесансу та Пост-ренесансу процеси ті концентрувалися навколо Порядку, раціональності. Це логічно тягнуло за собою прагнення чіткості, ясності, геніальної простоти буття. Але подібний характер духовності аж ніяк не зменшував ступеню емоційності. Просто емоційність підкорювалася внутрішнім системам, створеним на основі раціональності правилам.

Генрі Перселл

Наведені принципи відобразилися в характері академічної класичної музики. Вона чітка, ясна, структурована, наче мова, наче комп’ютерний код. Можна сказати, класична музика математична. Формули Баха, Перселла – шифрують у собі потужний емоційний рух. Підкорений ритміці, логіці розвитку музичної думки, він накопичується в звуці, наче заряд в акумуляторі, його напруга настільки висока, що кожний бажаючий може засвітити нею всі лампочки в своєму мозку. Звук Баха – медитативний, а точніше – молитовний. Так само, як слова молитви допомагають вивести себе на певний рівень сприйняття дійсності, звук Баха переводить нас у стан «діалогу з богом». Ми зосереджуємось на зашифрованій у музичному тексті метадумці, й наш дух підноситься до тих вершин, на які вказують гострі шпилі готичних соборів. Ми можемо осягнути образ Діви Марії як нову інкарнацію Вічної Жіночності, відчути Бога як дивовижний організуючий принцип Усесвіту, зволожити хліб душі вином Любові, божественної Любові, сповненої світла, тепла й глибини. Музика Баха (в принципі, як і більшість шедеврів звукового мистецтва) має потужний катартичний і просвітницький ефект. Після неї відчуваєш життя світлішим, відступає надмір гніву чи незадоволення, приходить схвильованість довершеністю Природи, задоволення буттям. Ми досі живемо в просторі християнських оцінок і цінностей, тому з тією гармонією обов’язково пов’язане співчуття, милосердя. Але якщо розглянути все з іншого боку, то ми насичуємося енергією настільки, що здатні щедро і щиро тією енергією ділитися, зігрівати промінням власної добродушності життя навколо. Наскільки це буде співчуттям і милосердям вже залежить від форми світогляду.

Чому досі так високо цінується геній Бетховена?

Бетховен

Людвіг ван Бетховен

Дев’ята симфонія вважається одним з найбільших шедеврів за історію людства. Мало, мабуть, лишилося людей, які б не чули Сонату №14, най вони й не знають, що то саме вона. В чому секрет?

Можна уявити, що…

Академічна традиція, вихована Майстрами Пост-ренесансу, заклала домінування ідеалу над сутністю. Орієнтуючись на довершеність і стверджуючи всемогутність розуму, духовний шлях «забув» про неідеальність життя, про індивідуума, про нагальні його потреби. Думаю, ми пам’ятаємо цю історію ще зі школи. Так от, Романтизм явився й розв’язав проблему щонайрадикальнішим методом. Він перевернув пісочний годинник, поставив на перше місце все індивідуальне: національність, місцевий колорит, психологію, особистість (пристрасті), історизм, сьогодення. І він теж бажав вищого щастя. Тільки шукав його в іншому місці іншим способом. Реалізм можна вважати відгалуженням Романтизму. Він ставить ті самі питання навіть тим самим способом, тільки більше замішаний на політиці й соціології.

Описана каша принесла нові небезпеки. Уславлений геній відірвався від соціуму, його поставили понад без шансу на покращення системи. З іншого боку, геній був поставлений на службу соціуму без права на міру егоїзму. З одного боку, геній уносився за хмари фантазії, з іншого, – місив бруд разом з рабами в ямі. Можна сказати, Романтизм занадто рано вивільнив й возніс індивідуума. Покинувши ясну структурованість класики, індивід став джерелом некерованих пристрастей. «Остапа понесло». Одні на всіх плювали, інші за всіх віддувалися. Зламана міра емоційності призвела до ще більших розчарувань. Найкращі генії Романтизму знайшли порятунок або в боротьбі за національне визволення (чи соціальну справедливість), або в синтетичному містицизмі. Романтизм мав і надбання – він підняв питання сили і волі, здатності мистецтва змінювати світ, а також у особі останніх своїх світочів заново відкрив світ духовності, на цей раз уже постхристиянської.

Бетховен відрізняється тим, що займає проміжну позицію між старою школою й новою школою. Він урівноважує романтичні тенденції з традиційними системами. Його звук – оптимальний. Він ураховує індивідуальність і задає їй мету руху, створює ідеал. Тому й слухати його цікаво, тому й суперечок навколо правомірності його генія виникає менше, ніж навколо Моцарта чи Скрябіна. Бетховен, мабуть, остання загальнозначуща постать. Після нього композитори вже стали або доступними, або дуже індивідуалізованими. В сенсі, найміцніші вузлові точки смаків – Бетховен, Бах, Моцарт, щодо інших думки вже різняться більше. Але оцінка за смаком аудиторії, най би й любителів класики, не найкращій критерій. Але музика каже сама за себе. Вона динамічно врівноважена, й це її залізний аргумент.

Ні, я не стверджую, що тепер не варто слухати Шопена, Рахманінова, Римського-Корсакова, Вагнера… Просто після Бетховена композитори стали подрібнюватися, а творчість їх – вкладатися в рамки романтичного мислення. Проблема ідеалу, мети життя вже не ставилася на такій висоті. Цілком може бути, що це є наслідком змін уже в самому соціумі. Вже тоді почала ворушитися масофікація суспільства, людей ставало більше й жити їм ставало ще тісніше, ніж колись. Можна також уявити, що це також вплинуло на дух Романтизму – чим більше істот, тим менше вони цінуються як вид, тим більше цінуються окремі, кращі екземпляри. Разом із тим і музика все менше служила якомусь загальному духу суспільства, все більше замикалася в просторах персональних фантазій авторів. Як неодноразово вже засвідчували історики мистецтва, відбулося відокремлення мистецтва від народу, в принципі, синхронно з відокремленням освічених, просунутих кіл. Особливо яскраво процес можна було спостерігати в Російській імперії.

Бетховен, а разом з ним – Ґете, Пушкін (можливо, ще Гоголь міг би претендувати на це місце) – були останніми достатньо великими постатями, останніми представниками «золотого віку» мистецтва. Пушкін, до речі, за свідченням Миколи Бердяєва, був єдиною «ренесансною людиною» в російській культурі.

KulturтектонікаАр[т]хітектонікаАртГармоніяМузичнеСофізм

Максим Холявін • 25.09.2010


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University