Персональний сайт Максима Холявіна

7 коментарів

Харків. Паломництво

Поїздки до Харкова я очікував, наче такого собі паломництва. Це була перша вилазка нашої Тріади до іншого міста. Пройшло в цілому добре, хоча й не без нюансів, бо ж перша риба, як водиться, не ловиться.

Поїзд туди.
Рушили спокійно. Харківський поїзд узагалі відрізняється спокоєм руху. Тут немає характерних для «Азову» «стрибків», смикань і ударів у підлогу. Котиться собі поїздочок рейками, та й у вус не дме. Можна було спокійно сидіти та спілкуватися про все на світі, як ми це любимо. Пили чай у пакетиках, їли печиво та інші солодощі. Дивно, але дорога сприяє щось жувати під час розмови. Головне тільки, аби це була не ковбаса чи не котлети, чий запах розноситься вагоном швидко й невблаганною хмарою висить над пасажирами. Я вже не кажу про алкоголь.

За вікном пролітали дивовижні місця й одноманітні посадки, самотні будинки й загублені в степах станції. Душа швидко перейшла в екзистенційний стан. Сутінки, тиша й розмова…

Основна маса людей заходить, як завжди, у Донецьку. Дружина якось казала, що Донецьк уявляється їй однією великою транспортною розв’язкою, відкритою семи степовим вітрам. Не знаю, чи так, але саме мільйонер з населення постійно постачає пасажирів. Маріуполь зі своїми 500 тисячами набагато спокійніший, особливою популярністю в нас користується не так багато маршрутів, а столичний, мабуть, найбільш уживаний.

Ніч була холодною. Дерев’яне вікно сильно пропускало повітря струменями протягу. Оскільки ковдри ми не взяли через оману теплого й зручного вечора, довелося влаштовувати собі імпровізовані утеплювачі з кофт і курток. Зрештою, десь о третій я вирішив, що краще не спати. Koup вирішив так само, і ми знову почали тиху розмову. О четвертій сон мене все ж таки переміг, я вирішив, що 40 хвилин його будуть зовсім не зайвими. Доспав я до Основ. Назва чогось видалася мені дуже знайомою. Взяв у Меда послухати плеєр. Грали “Nightwish’, пісенька “Dark Chest of Wonders’. Тепер в’їзд до Харкова асоціюється з нею. Сяк-так зібрав постіль, осмикав одяг, і вже через 20 хвилин заїхали на колії Південного вокзалу.

Ранок
Коли я приїжджав до Харкова уперше, то якось не встиг осягнути вокзал. В принципі, воно й не дивно, адже широта вхідного потоку сприйняття не гумова, щось або лишається в неактивній пам’яті, або не лишається зовсім. Враження від перону було холодним. Високі прожектори занурювали його в якийсь вакуум, наче поїзди, навіси та задній фасад вокзального приміщення підвісили десь у космосі, в світлі далекої білої зірки. Далі були футуристичні підземні переходи зі стелею, обшитою оцинкованим профілем. Вони утворювали невеличкий лабіринт. Після сходів поглядам відкрилася висока й видовжена зала головного приміщення… Дуже гарна – вся вкрита розписом і ліпниною, з високими вікнами. Відсутність верхнього освітлення робила той величезний простір дуже затишним, люди шуміли якось приглушено. Певно, ніч дійсно змушує нас бути тоншими, тихішими, вона є часом снів, тому навіть наяву ми зберігаємо слід сну – спокій, неквапливість.

Не маючи чіткого плану дій, ми чомусь два рази пройшлися туди-сюди вокзалом, вийшли на вулицю. Сутінки й «вогкий» шум навколо огортав чуття приємною відірваністю від місця. Кочовий дух. Хотілося ковтнути гарячого чаю. В черзі до «самовару» вирішили ретируватися, бо навряд чи тамтешні ціни виправдовували пакетики в пластикових склянках. Зробили почесне коло, підійшли до ще однієї величезної будівлі, на сей раз адміністративного корпусу Укрзалізниці та профспілки залізничників. Теж гарна будівля, монументально-ампірний опус. Повернулися до ґанку вокзалу, поруч стоять різномасті кіоски та бродять різномасті людинки. Один дивовижно класичним голосом питав цигарки, другий про щось спілкувався з кухарем-шаурмістом незрозумілою східною мовою. Відповідальна за чай тітка налила нам по склянці чогось, в принципі, схожого на чай. Вимога попити була більш психологічною, ніж соматичною, бо організм від тієї склянки особливо не змінився за відчуттями, але на душі стало краще.

Мабуть, покинутий елеватор?

Мекка урбанавта

Маріуполь-Харків прибуває на місце призначення о 5 ранку. Метро починає роботу о 6. Ми вирішили, що чекати нема резону, треба взяти карту та йти пішки. Часу в нас багато, потенційна культурна програма велика, то ж не варт витрачати дорогоцінну годину на очікування транспорту. Бо хіба ж не кочовики, хіба не любимо «просто ходити»? =) Купили карту, втретє пройшовши повз ППС, досить швидко зорієнтувалися на місцевості, та потопали. Ранок розгорався, але було ще досить холодно. Я похвалив себе за взяті куртку та кофту.

Світанок малює

Ранковий імпресіонізм

Вийшли в промзону, пройшли повз височенний порожній елеватор (?). Зазначив, що то, мабуть, Мекка місцевих сталкерів та урбанавтів. Сам би залюбки туди вдерся та дослідив об’єкт. Дуже цікава монументально-бетонна споруда. Одночасно моторошнувата й приваблива.

Потроху дійшли до позначеного моста. Небо над нами влаштувало божественну кольорову виставу. Поки ми перейшли міст, палітра на легких хмаринках змінилася з оранжево-рожевих відтінків на лимонно-золотаві. Навкруги розкинувся відносно рівний ландшафт із заплавою маленької річки під нами. Потроху дійшли до Зоопарку. Тут уже пішли знайомі місця. Минулого разу ми з Медом сиділи на верхівці того пагорбу, біля входу до Зоопарку, тепер просто піднялися знизу. Нас огорнули дерева. Таке приємне відчуття, а тут іще свіжий запах… До нього через пару хвилин приєднався аромат свіжого навозу. Я намагався не дуже дивитися на тварин за парканом, але коли все ж таки глянув, то не помітив звичайної для звіринців приреченості та загнаності. На душі полегшало. Подумав, може, ще лишилися місця, де люди виправдовують вкрадені собі звання «вінця еволюції» та інші пафосні заяви.

Площа Свободи, оточена університетами, – приємне місце. Ще при першім приїзді я був щиро вражений масштабами цегляної будівлі університету ім. Каразіна. Тоді ще з Медом думали, скільки ж там світиться лампочок і скільки їх треба у разі чого міняти місцевому електрикові. Ранок став молочним. Перейшли через скверик і пішли вниз проспектом Леніна. Koup порадів пам’ятнику Отцям Харкова, що замінив собою цих нескінченних монументальних мужиків, на чию честь названо проспект. Пройшлися трохи вулицею Данилевського, подумали щодо довговічності новобудов і вічності будинків «з плиточкою», пам’ятників сімдесятих. В одному з подвір’їв побачили білі авангардні скульптури. Незважаючи на скептичне відношення до сучасних майстрів, роботи мені сподобалися. В них відчувалася душа і навіть краплинка духовності. Старці, вуха, янгол, підкреслено єдиний зі своїми крилами… Дійшли до розмальованої стіни по вулиці Культури, подивилися роботи новітніх муралістів, що тепер вже графітчики, дійшли до ХНУРЕ, де Мед мав сьогодні отримати диплом. Зрештою дісталися кіоску з випічкою «Кулиничі». Не в рекламу будь сказаним, але випічка в них добра. Я ще жодного разу не їв слойку зі справжніми вишнями та яблуками всередині, тільки з повидлом сумнівної натуральності. Перехопили на сніданок і пішли далі.

Парк

Ранкова медитація =)

Ранкова медитація =)

Праворуч розкинувся шикарний парк з височенними деревами. Настрій одразу підскочив під величним склепінням гілля. Огортала надзвичайно приємна атмосфера пробудження – назустріч ішли люди. Ліворуч стрибала білочка. Вперше бачив білку вживу, ще й руду-рудючу. Хотів нагодувати шматком печива, але Koup справедливо висловився щодо розбещення тварин таким чином. І це правда, підгодовуючи тварин постійно, людина викликає в них по-перше невиправдану довіру (відповідальність за утримання такі «годувальники» все одно не беруть), по-друге, притлумлює інстинкти з навичками до самостійного виживання. Тому якщо й підгодовувати, то тільки взимку, або якщо треба зберегти життя при форс-мажорах. Спустилися на дно балки, там текла саморобна річечка-струмочок, в маленькому прудку плавали качки, вздовж алейки стояли нові лавочки. Навколо йшла робота з облаштування парку. І ці велетні-дерева… Атмосфера стала заглибленою, пагорби обіймали погляд й колисали свідомість.

Космічний бювет

Космічний бювет

Потопали далі, до Бювету під химерним дахом, що нагадує космічний корабель. Набрали джерельної води, подякували самому Джерелу. Поряд з бюветом знаходилися дві купелі – одна хрестоподібна, друга просто прямокутна. В них була все та ж проточна джерельна  водиця. Холодна і вабляча. Одразу захотілося скинути одяг та зануритися в холодні-холодні обійми. Досі мурахи по тілу, як пригадаю… Ще й люди навколо якраз одягалися після ранкового занурення. Спокуса. =)

Ранкова медитація ч.2 =)

Ранкова медитація ч.2

Ще вище – спортивний майданчик. Там фізично культурний народ оформлював тіла та духи. Жінки та чоловіки перекидалися веселими репліками, сміялися й робили вправи на брусах, перекладинах, шведських стінках Трохи далі – майданчик з людьми, виконуючими вправи з тайцзі-цюань і цигун. Ми із задоволенням і категоричним схваленням подивилися на ранкове дійство й вирушили далі. А ще далі була дика частина парку, пересічена стежками. Звичайно, поряд постійно траплялися сліди цивілізації у вигляді опор ЛЕП, обгорток від презервативів і пляшок від «Балтики 9», на що ми з Медом одразу почали вигадувати збочені слогани, але все одно з’являлося відчуття занурення в Природу. Окремі дерева вже торкнуло осіннє лимонне золото, величні товсті сосни пестили погляд пухнатою хвоєю, повітря сповнювалося невимовними запахами рослин.

І ось вже осінь... (с) Богдан-Ігор Антонич

І ось вже осінь... (с) Богдан-Ігор Антонич

Сосни, дуби, горобини, ялинки, каштани… Серед заростей зустрівся нам парканчик, що відділяє територію Ботанічного саду від останнього парку.

А ще далі зустрівся паркан, що взагалі відділяє всю цю божественну рослинну оргію від «подвір’я» новобудови. Оскільки цивільного виходу поруч ми не знайшли, довелося лізти через верх. Місія була успішно виконана всіма її учасниками.

Між двома хмарочосами відгукнулися на прохання маленької комунікабельної бабці допомогти донести її сумки до зупинки. Koup видався їй приїжджим, тому вона похвалила його російську. Розповіла про те, що вона лікар-педіатр, тішилася нашим гуманізмом, багато дякувала.

Сосна

Могутня сосна

З почуттям виконаного обов’язку пішли далі, вулицею Отакара Яроша. Спочатку, за планом Koup’а, хотіли зробити гак і вийти на Сумську, якою планували дістатися ХНУРЕ, але побачили канатну дорогу й тут наші серця замуляло бажання проїхатися…

Канатна дорога
Робота дороги починалася об 11, вже думали йти та повернутися пізніше, але тут вона ввімкнулася, тому вирішили попроситися. 10 грн. з людини – не ціна на фоні бажання пролетіти над парком. Персонал не став опиратися фінансовому вливанню, тільки попередив, що будуть зупинки. Через конструкцію кабіни, сідати в неї треба технічно – правою рукою хапатися за вертикальний прут, лівою ногою крокувати вперед.

Висота

Висота близько 26 м

Максимальна вага для однієї кабінки – 160 кг. Довелося розділитися на дві – ми з Koup’ом в одній, Мед – у наступній. І полетіли…

Під нами пливли високі дерева, над нами розкинулося величезне небо, розмальоване хмаринками й надзвуковими літаками. Пропливли понад магістраллю, піднялися на максимальну висоту – 26 метрів, потерлися бортами об гілки та вийшли на другому березі під наглядом суворої тіточки.

Відео зняте на фотоапарати Olympus і Canon. Нічого професійного, але дуже документально. Принаймні, передає те, що пощастило побачити. Відео: я, Мед. Музика: Mono – Flames Beyond Cold Mountain.

Полудень
Вийшли на Сумську, пішли понад парком Горького. Про те, що вулиця саме Сумська, дізналися від двох дівчаток. Koup був особливо комунікабельним, тому доля питань дісталася йому. Йшли досить довго, оточені спочатку парками, а потім гарними будинками ампірної та модернової забудов. Погляд ковзав прекрасними камінними вигинами, фіксував деталі, рельєфи, загальне враження. Взагалі, від міст складається дивне враження. З одного боку, всі вони мають спільні риси, бо є частинами одного культурного шару. Архітектурні періоди в них були ті самі, тому старі міста являють собою такі собі конструктори, де з одних й тих самих деталей зроблені різні будинки. З іншого боку, вони абсолютно різні. Деталі відрізняються за ритмом, за домінуючими кольорами, архітектурні риси по різному сполучаються з ландшафтом, а також найбільш вагоме значення має дух міста. От він і є тією сотою долею індивідуальності, яка визначає все.

ХНУРЕ – величезна споруда з великою кількістю коридорів і переходів. Але нам довелося так добряче побігати ним, що наприкінці вже навіть звикли та почали орієнтуватися. Бюрократичні заморочки змусили шукати «таємничі кабінети», яких не було на відповідному поверсі. На питання народ відповідав якось невизначено, тільки одна компанія чітко розказала, що треба заходити з іншого поверху та з іншого боку, аніж той, де ми безрезультатно петляли. Таємниця полягає в тому, що хтось вирішив на четвертому поверсі один коридор повністю зайняти під кабінети, тому наскрізного проходу до потрібних нам кабінетів нема, доводиться обходити з інших сходів. Під час одіссеї до нас приєдналася студентка. Разом усі благополучно дісталися місць призначення. За законом підлості таки потрапили на час годинної перерви в деканаті, зате змогли поїсти в їдальні. Заклад виявився середнім за рівнем якості, але плов мені навіть розігріли та полили соусом. Після їжі стало легше жити. З деканату Мед вийшов уже дипломованим спеціалістом.

Наступним місцем дислокації став парк ім. Шевченко. Знайшли собі лавочку й сіли. Одразу почало нещадно хилити в сон. Після десяти чи п’ятнадцяти хвилин боротьби встали та пішли далі. Треба було знайти Koup’у струделів та подивитися програму Органного залу. На шляху подивилися пам’ятник Шевченку, який (за Жаданом) збирається показати фак світовому капіталу, спустилися до фонтану сотень тисяч весіль за день, послухали дикий ансамбль з барабанів, саксу й гітари, половили холодні бризки та відправилися далі.

Площа Конституції – теж знайома місцина. Жодної підходящої кав’ярні ми навкруги не знайшли, тільки упевнилися, що о 18.30 в Органному залі буде концерт «Сторінками опери». Наявність вокалу і неорганний репертуар трохи розчаровували. Класичну органну музику повинен був грати в суботу московський органіст Миколай Грігоров. Але вже не трапилося. Повернулися до струделів. Поки поглинали їх на лавочці, ноги відчайдушно протестували проти такого варварського до себе ставлення. Все ж таки з 5 ранку майже не присідаючи, та ще й після майже безсонної ночі – то трохи занадто. Але, була не була, до того саме й готувалися, тому трохи відійшли й розробили подальший маршрут. Koup запропонував пройтися вул. Пушкінською. Вирішили не користуватися метро, а пройти на неї пішки. Правильне рішення. Загальнодоступний та загальновживаний Центр втрачає певну частку особистості, тому для правильного враження треба трошки відійти від нього вглиб старого міста. Пушкінська додала до Сумської ще більше унікального шарму. Хоча по дорозі я відчував багато маленьких «київських» déjà vu, все одно крізь спільні риси вже проступив справжній, «рафінований» Харків, такий, яким він є. Потішили картинки в проході на подвір’я з дуеллю Пушкіна та героїв західного маскульту. На площі біля станції архітектора Олексія Бекетова подивилися моделі видатних харківських споруд, оцінили фонтан з поцілунком кумедних хлопчика й дівчинки.

Хоральна синагога

Хоральна синагога. Вигляд збоку

Але найбільшою знахідкою став «виворіт» Хоральної синагоги.Інстинкт урбанавта не підвів Koup’а. На вулиці, імені якої я так і не добився, ми помітили незвичайний за формою храм. Мед розгледів зірки Давида, то ж ми одразу вирішили пройтися вниз та дослідити об’єкт. Задня частина споруди виглядає покинутою –

тріщини, темна червона цегла, якісь дивні забиті деревом отвори – чи-то вікна, чи-то колишня брама.

Синагога

Хоральна синагога. Фасад

Розташування синагоги на схилі з того боку додає висоти, тому вона видається величезною. Вузесенька вул. Громадянська вивела нас знову на Пушкінську,де я зафіксував фасад синагоги.

Біля Органного залу
Виглядає, наче звичайний православний храм із високою дзвіницею. Стереотип спочатку змушував мене уявляти орган інструментом, притаманним або концертним залам, або тільки костелам. А тут такий удар по переконанням. =)

Біля нього можна побачити пам’ятник Сковороді, а також прекрасний багатоступінчатий фонтан, шедевр думки ландшафтного дизайну. Хоч убийте, але наявність душі всередині творінь просто необхідна, інакше то не творіння, а понівечені шматки косної речовини. Скільки зараз ландшафтних дизайнерів працює за стереотипами та заганяють і без того не особливо високі смаки замовників у ще нижчий стан… Не варто потім дивуватися, що жити стає нецікаво, бо саме ті, на кому лежить відповідальність за ту цікавість, працює, спустивши рукава.

Вода фонтану спочатку крутиться в чашах з левами нагорі, потім спускається під землею разом з каскадами сходів, виходячи на поверхню на майданчиках, а потім завершується фінальним фонтаном у підніжжі. Єдиний недолік харківських фонтанів – це неграмотне освітлення. Сполучення кольорів і розташування ліхтарів якесь узагалі непродумане. В цьому сенсі навіть наш фонтан біля Драмтеатру виграє, хоча загальне рішення його дизайну далеко не краще.

Про органний концерт розповім в окремім пості.

До вокзалу. Поїзд назад
Після концерту вертали крізь натовпи п’ятничного люду. Парк Шевченко ним просто кишів. Ситуація, в принципі, та сама, що й у Маріуполі в популярних місцях, тільки от кількість народу значно більша. Заскочили ще раз перехопити наостанок в «Кулиничах», а далі рушили посидіти в скверику. Скверик, на відміну від парку, був майже порожнім, усього декілька парочок сиділо на лавках у світлі неяскравих ліхтарів. Друзі підбивали підсумки поїздки, я дзвонив Дружині та додому. Втома стала вже звичною, тільки трохи нагадувала про себе болем у непризвичаєних ногах. Але було приємно. Приємно було усвідомлювати поїздку, пригоди, шматочок кочового життя, приємно також було усвідомлювати, що їдеш додому, і вже завтра зможеш відіспатися на улюбленому дивані. Приємно було знаходитися серед своїх, вже до болю своїх Людей. Час потроху збігав, треба було йти на метро.

Пішли на станцію «Держпром». Вона була спланована за «лондонським типом». Здивувала велика кількість коридорів і розташування ескалаторів. У всьому іншому відчував, що раптом опинився в Києві. Але харківське метро м’якше, добріше, воно не таке глибоке й потужне, але й не таке метушливе. Перейшли на синю гілку (а я все шукав Південний вокзал на червоній), доїхали до місця під акомпанемент чергового горе-співака з гітарою. Вони такі однакові, навіть «усім привіт!» кажуть однаково. Висловив думку, що то чуваки з Києва їздять до Харкова на гастролі, чи навпаки. =)

Знову вокзал, знову те саме м’яке світло навкруги, тільки людей більше. Втома потроху переростає в неприємну, з’являється відчуття внутрішньої зім’ятості. Знайшли свою платформу, колію, вискочили нагору, а там такий чорний людський лабіринт. Пройшли крізь нього до вагону, заселилися в свої місця-біля-туалету разом із тіточкою та її малим сином. Довелося ще раз боротися зі сном у очікуванні білизни та ковдр. Вікна такі самі… Передчував ще одну веселу ніч, але передчуття не справдилися. Пішли з Медом проявляти ініціативу, спостерегли, як пасажири на ходу застрибують у вагон разом із провідницею. Взагалі, з оголошеннями на харківському якось… тихо. Не попереджають проводжаючих, не чутно було загального оголошення про відправку. Дивина. Якби був проводжаючим, уже б уїхав. =Р Ініціатива виявилася марною, оскільки ще треба зібрати квитки по порядку та заповнити накладну. Повторний похід у виконанні вже Koup’а з Медом увінчався успіхом. З останніх сил постелилися, з останніх сил якось влаштувалися, а потім вже стало байдуже до всього. Потужний потік сну затопив собою все.

Маріуполь. Висновки
Рідне місто зустріло нас дивовижним ароматом моря. Солоне повітря бадьорило, Сонце припікало. Святкова атмосфера відчувалася у всьому. День міста, як-ніяк. Синьо-пісочний запах моря дивував, адже так звикся із «традиційним» смогом. Такий подарунок ще поглибив не менш традиційне відчуття «Вдома… вдома…». Піднялися нагору пішки, сходами до вул. Пушкіна. Враження від міста вже вкотре змістилося в нову фазу. Взагалі, на фоні кочово-побутової канви поїздки, постійно зберігалося відчуття глибинного значення міст. Я усвідомив, що Харків у повному сенсі слова – університетське місто, що це мав би бути потужний осередок дієвого інтелекту, наукового прогресу. І в тому була частина певної місії Харкова… Цей його дивовижний герб – Ріг достатку та кадуцей зі зміями на зеленому щиті. Цей вигнутий ландшафт, що приховує земний горизонт і відкриває небесний… Дивина! І глибина! Харків – наче гоголівська усмішка, тонкою рисою проходить в розумі, залишаючи відчуття загадковості, незвичайності. Недарма саме тут розвинувся такий центр розумової діяльності. Ще б пак – сполучення Діоніса та Меркурія… З таким сполученням не дивно, що кожен ріг тут просочений містицизмом.

Ще одна дивина – кожне враження від нового місця дозволяє заново осягнути й Маріуполь. Здавалося б, такий рідний та звичний, після повернення він завжди відкриває нову рису своєї душі, закарбованої у вулицях. Маріуполь – наче вічно занурений у медитацію мудрець, він сидить на березі моря, палить свою мамаєвську люльку (може, навіть у цілком заводському сенсі) та дивиться на воду, а в голові його бродять усілякі думки. З тих думок виростають таланти, і якби не глобальна хвороба людського розуму, вже кожний з тих талантів став би дивовижною квіткою, а поки що доводиться кращим з них ставати гноєм для ґрунту майбутнього. Проте, цей факт аж ніяк не змінює щастя тих квітів. Бо хто ще здатен так цвісти, так фотосинтезувати, як талант? Маріуполь чекає свого часу, коли медитація зіллється зі справжнім буттям.

Як уже зазначено вище, міста, з одного боку, схожі, з іншого, – абсолютно різні. Щоби пізнати місто – потрібно пізнати його Дух. Дух утілюється в профілі, тобто в головних заняттях населення. Коли цей профіль збитий, Дух міста або гине, або лежить у комі. Можливо, саме тому Маріуполь знаходиться в анабіозі. Його зробили індустріальним монстром, але його серце належить Морю: рибальству, подорожам, відпочинку та мистецтву, натхненному берегом. Наш герб – якір, і це не просто так, це свідчення, що нам не потрібні заводи, нам потрібне здорове, повне риби Море, нам потрібні веселі багаті ринки і заглиблені в світ митці. Інакше так і будемо валятися п’яні в пилу виробництва, яке більш схоже на цирк, вбивчій цирк.

Харків у цьому сенсі ближче до себе, але криза інтелектуальної сфери теж гальмує його рух, не дає перебувати в сенсі свого життя. Корупція торкається університетів, мета наукової діяльності втрачена, студентський потік рухається за інерцією, смисл якої вже неясний навіть бажаючім отримати свій дармовий диплом. У вестибулі ХНУРЕ університетське радіо повідомляло: «Вчені зі штату Джорджія (чи якось так) розробили…» Чорт забирай, хлопці, ви ж є потужний інженерний виш! Це ВИ мали б постійно розробляти щось, винаходити новітні технічні засоби для поліпшення життя. Так у чому ж проблема? Проблема у нестачі волі та несприятливому ґрунті. Є ще справжні вчені, молоді ентузіасти, проте рухатися їм доводиться всупереч, постійно є небезпека втратити орієнтири, мету, затертися поміж жорнами байдужого існування. Все сприяє тому, щоб опустити руки й забутися, але хіба в нас є альтернатива тим верховинам, де ми колись побували? Хіба буде краще людині з величезним потенціалом в шкурі чорноробочого? Ні. Втеча від себе – процес, приречений в корні, завалена психологічними огорожами проблема загниє й отруїть мозок. Тому треба боротися – за себе і свою справу, вірити в мету навіть на фоні корупції, несправделивості. Та й узагалі, що та корупція відносно твого інтелекту? Це тобі треба вчитися, аби бути на висоті, плювати на всіх мажорів і дармоїдів, їм дістануться власні граблі, а от за себе, за свій рух відповідаєш саме – ти. Сучасний світ рухається лише завдяки невпинним ентузіастам, котрим вистачає сил як вигадати, так і втілити свою ідею, най би як це було складно.

Тож усім нам вистачає роботи, як маріупольцям, так і харків’янам.

Ми не знайшли місця ганебного вчинку міської адміністрації Харкова, але абсолютно чітко зрозумілим стало одне – той ліс Харкову просто необхідний. Центр, як і більшість старих міст, не дуже багатий на дерева, тому місту при такій кількості людей та машин потрібні величезні легені. Та й узагалі, коли багато дерев – це банально затишно, відбувається терморегуляція при спеці, підтримується вологість повітря, вікна будинків прикриваються від зайвої інсоляції.

Як казала одна просунута й освічена людина: «В Києві вже давно не київське повітря, так ото – 30% повітря, а все інше – смог. Справжнє київське повітря збереглося хіба що на горах, на тій же Лисій горі. Подих там був таким відкриттям…» Повітря в Харкові – незвичайне. Воно має специфічний запах, так само, як у справжньому маріупольському повітрі завжди є відтінок моря. Тому вандальське відношення до дерев – прямий шлях до отруєння вихлопними газами. От іще проблема для університетської розробки – як спланувати екологічне місто? Збирайтеся, доктори наук, кандидати, магістри, замутіть проект, настукайте по тім’ячку влади… Чого тільки молоді студенти на хвилі протестантського періоду життя та окремі розумні дорослі повинні йти на амбразури новітніх «чернорубашечников»?  Чому ви втрачаєте шанс приємного з корисним – цікавої роботи, чистого повітря та можливого прибутку? Дарма, панове, дарма…

Але ми ще живі. Знуджені люди констатують смерть усього, а бажаючі жити тим часом – живуть. Потенціал дрімає, але він усе ж таки є. Філософи доморощені, але то краще, ніж просто доморощені. =) Залишається незмінне зло – надії на краще. Зустрічі з містами надихають на нову роботу, нові звершення, вдихають нові сили будувати та вдосконалювати життя. Гаряча випічка, парк, бювет, спортмайданчик, канатна дорога, стара архітектура, Органний зал, фонтани, урбанавтика… Дух міста, місія міста, сенс міського життя. Всі ті відчуття були варті безсонної ночі, годин ходи з короткими привалами. Мету паломництва можна вважати досягнутою, бо віднайдене те дещо, яке лишається назавжди…

KulturтектонікаДорожній нарисДуху часПосполитеСофізмХарків

Максим Холявін • 21.09.2010


Previous Post

Next Post

Comments

  1. Величко А. 21.09.2010 - 23:33 Reply

    Интересно, Макс:) Погружает в атмосферу. Но я все ждал когда же будет про орган, ан нету:( согласен, посещение новых городов, да в целом новый духовный опыт, по-хорошему, должен быть деятельным. А для человека творческого – особенно. Все не зря:) Я вот проникся. Скорее даже стилем изложения, напутствием путешественникам, так сказать.

  2. Максим Холявін 22.09.2010 - 00:22 Reply

    Про орган ще буде окремий пост, як і обіцяв. =)

  3. Бывший Работяга 22.09.2010 - 17:00 Reply

    Осилил:) Благодаря словам память активизировалась и я, можно сказать, еще раз проделал это путешествие, только уже сидя за ноутбуком.
    У меня появилась идея новой бюджетной поездки в город Бердянск. Струделей “Кулиничи” там не будет, но, возможно, Бердянский хлебозавод тоже нас порадует.
    Только придется гримироваться, ибо после этого поста уже весь мир говорит о нас, а папарацци довольно потирают мозолистые от постоянного держания фотоаппарата руки.

  4. Cosaja 22.09.2010 - 21:40 Reply

    Одіссея вражає! 🙂 Як багато спогадів і вражень за один звичайнісінький день. Мабуть, подорожі завжди спонукають до дій…

    • Максим Холявін 22.09.2010 - 22:46 Reply

      Вітаю в моєму закутку. =) Іноді подорожі навпаки – народжують бажання непорушності. Але не в цьому випадку. =)

  5. maroon 25.09.2010 - 14:55 Reply

    Величезне д я к у ю за надану можливість відчути повітря рідного міста =). Влітку кожен день проїжджала маршруткою повз цього загадкового елеватора (?), але так і не вистачило часу вийти і сфотографувати. Захотілося проїхатися канатною дорогою, згадала, як була там з батьками у дитинстві і боялася заскакувати у кабіну :).
    Просто чудовий опис Харкова).

    • Максим Холявін 25.09.2010 - 18:53 Reply

      Нема за що. =) Радий, що опус дозволив освіжити думки.

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University