Персональний сайт Максима Холявіна

Психологічні одноборства. ч.3 – Глибше за ідеологію

Я вважаю, в людині є речі, глибші за погляди, віросповідання та інші ідейні речі. Є більш універсальна сутність, якості та властивості котрої крізь часи, релігії та політичні устрої оцінюються більш-менш однаково. Вона пролягає десь між підсвідомістю та свідомістю, мабуть, саме там знаходиться інформація, відповідальна за соціонічний тип. Можливо, там знаходиться також і ядро нашої особистості, те, що робить нас унікальними людьми. Так от, варто прагнути до тих глибин, аби віднайти гармонію стосунків. Люди часто чіпляються за погляди, поверхневі розбіжності, які аж ніяк не відбиваються на глибинних співвідношеннях психічних форм. Яблуко роздору часто полягає в не таких уже й значних речах. На фоні великого резонансу такі дрібниці повинні були б загубитися, але хворобливе самолюбство (знову ж таки, поверхневе) не дає не звернути увагу на них. Велика мудрість і сила полягає в тому, аби перемогти бурхливі емоції на поверхні, щоб дістатися глибинних течій, вивести конфлікт з рівня поглядів на рівень вартостей, прагнень. Звичайно, поверхня, зовнішність – це перше, що трапляє нам у вічі, але далеко не завжди зовнішність правильно й точно показує нутро, та й треба мати неабияке вміння, щоби правильно розпізнати, що в людині на думці. Як часто кажуть: «А спочатку він/вона мені так не сподобався/лась…»

Погляди часто лише плаття для сутності, засоби визначення себе серед інших. З іншого боку, погляди є логічним наслідком (проявом) сутності. Проте, на перший погляд, одні й ті самі позиції насправді є проявами зовсім різних сутностей. Взагалі-то можна уявити світ як сукупність ідей і людей. Ти стоїш перед світом ідей і обираєш собі найбільш підходящу. Так починається твій шлях. Але ідеї не існують самотужки, вони поєднуються в структури, а тому набувають тіньові властивості. Обираючи собі релігію, ми шукаємо шлях до бога всередині нас. Зовнішня атрибутика допомагає нам сконцентруватися, вивести свідомість на потрібний рівень. Можна сказати, вона слугує умовою для натхнення. Але зовнішня атрибутика також створює структурний вузол, навколо якого збираються різні сутності. Утворений таким чином інститут автоматично стає подвійним джерелом – позитивної та негативної діяльності. Звідси можна зробити висновок, що коли мова йде про ідеї певного рівня – від атрибутики до певного канону, то конфлікт відбувається не між людьми, а між оцими вузлами в них, якщо вони якось заперечують одне одного.

Уявімо собі католика і мусульманина. Обидва добрі до тварин, обидва поважають закон, свою країну і права людини, але пунктик належності до нібито протилежних за суттю (хоча насправді просто відмінних за деякими параметрами) релігій вже може послужити яблуком роздору. Коли мова зайде про пророків, про ім’я бога, може виникнути суперечка, а то й сварка. Так само – між деякими невіруючими постхристиянами, до яких належить і ваш покірний слуга, та віруючими. Згадка про релігію одразу вмикає, як би то сказали соціоніки – больову етику, і починається вербальна бійка, де всі засоби вважаються підходящими. При тому, що насправді позиції (на глибших рівнях) можуть бути більш ніж близькими, може бути, й однаковими. Навіть у відношенні до «вищої сили». Як часто виникає протиріччя через її назву. Хтось каже – «Бог», хтось каже – «Універсум», а хтось – «Природа». Всі мають на увазі одне й те саме, але за кожною назвою закріпилася певна структура, належність до відповідної інституції. Слово стає джерелом непорозумінь. Як часто виходило, що під час суперечки опоненти казали одне й те саме, просто різними словами… Биту годину вони доводили одне одному однакові позиції, лютували, кидалися банановою шкуркою… А навіщо? – питання. Варто було б трошки зануритися і узгодити поняття. Варто було б відвести погляд від «сяяння свого великого і неповторного світогляду» і подивитися на речі, як вони є. Тоді відпала б необхідність чіплятися за лозунги, за стереотипи. Мудрий повинен бачити глибше. Мудрий не насміхається з плаття, але дивиться на приховане ним тіло.

Бувають і конфлікти сутностей, які повністю відповідають конфліктам поглядів. Так буває, коли ідея настільки просочила собою людину, що вона вже жодної дії не виконує без звірення зі статутом. Це – фанатики чи фанатично налаштовані люди. Останні менш небезпечні, бо ще стримані нормами громадської поведінки, а от перші – вибухонебезпечні суміші, з ким краще зайвий раз не заводити небезпечних розмов – у кращому випадку від такої ініціативи будуть зіпсовані нерви, у гіршому – може й до цілісності тіла дійти справа. Що погано у таких взаємовідносинах – майже неможливо досягти компромісу. Людина сама закриває себе в рамках суворо визначеної картини світу, герметизується ізсередини, а тоді починає holy war проти всіх «невірних». Такі люди зустрічаються майже у всіх конфесіях із центристськими нахилами, особливо – монотеїстичних. Адже «моно» воно й є «моно». Хоча історія красномовно свідчить про центризм й поза межами ідеологічного простору. Язичники створювали імперії незгірші за християнські, ісламські чи тоталітарні. Римляни так само говорили про воз’єднання світу, як і фашисти, комуністи та інші імперіалісти. Тут уже справа торкається етногенезу та соціальної психології. Може, сьогодні центризм і не має такої вираженої форми, як раніше, але він продовжує існувати у формі глобалзіму та фінансових імперій.

Але повернемося до рівня міжособистісного. Тут іще треба сказати про інтелектуальний рівень. Зазвичай інтелектуальна розвиненість нівелює розбіжності в окремих поглядах, люди будуть свої цілі вже на вищих рівнях, там також відбуваються їх взаємовідносини. Тобто вони вже наближаються до того універсального, що людей поєднує. При цьому вони не полишають індивідуальність, вони так само слідують обраним ідеям. І структура зі своїм подвійним дном уже не може захопити їх зненацька та підкорити собі. Інтелектуал бачить негаразди, але витягає собі краще, він не просто існує в структурі, а вдосконалює її. Його доторк до глибинних універсальних принципів тому сприяє. Завдяки таким індивідам, в суспільстві утворюються нові складні системи, засновані на співпраці. Вони сприяють обміну досвідом, різнобічним вирішенням питань, а отже – сприяють загальному суспільному розвитку взагалі.

У Германа Ґессе подібний підхід проілюстрований у «Грі в бісер», коли Йозеф Кнехт спілкувався з бенедиктинцем-істориком, отцем Яковом. Вони були представниками різних життєвих укладів, різних світоглядних позицій, але їх благородство, взаємоповага і наснага у пізнанні нового – надали їм можливість повчитися одне в одного. Йозеф навчився сприймати життя історично, зрозумів пов’язаність подій у житті людства, отець Яків же відкрив для себе можливість створення нової аристократії на основі касталійської системи освіти. Кожний Орден тут мав свої переваги, але між ними пролягала межа непорозумінь через незначні з точки зору загального значення розбіжності.

Мені самому довелося співробітничати з католиком. І як не дивно, але поєднання на фоні спільного прагнення до зростання культури в місті переважило моє негативне ставлення до християнства. Між нами взагалі жодного разу не виникло суперечок на релігійному ґрунті, взаємна повага дозволила зберегти достатню відстань, аби ця маленька розбіжність загубилася на фоні загальної суголосності.

Висновок можна зробити такий самий, як і в матеріалі «Психологічні одноборства»: судити треба не за численними словами та ідеями, а за діями, що їх супроводжують. І справа тут навіть не в толерантності, а в побудові справжньої динамічної рівноваги між суб’єктами одного рівня.

KulturтектонікаКонфліктологіяЛітературнеПсихологічні одноборстваСофізм

Максим Холявін • 09.09.2010


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University