Персональний сайт Максима Холявіна

3 коментарі

Філософські імпровізації. Частина 3

Треба було назвати текст “філософські імпровізації на основі маскульту”. Насправді, дуже багато асоціацій спливають саме з кіно та телебачення, хоча я не можу назвати себе надто обізнаним з ефіром. Проте типажі досить яскраві, тому чом би й не скористатися ними для наочності? Третя частина цієї експериментальної додекафонії буде поки що завершальною. Думки з теми виписані максимально, тепер треба робити перерву, доки не повернеться натхнення. Не факт, що знову з’явиться щось подібне до наведених текстів.

В будь-якому разі, це був цікавий і приємний експеримент зі збирання до кластерної купи великої кількості думок. Тож наостанок зустрічайте тему героя.

300 героїв... графічної новели

У неідеальному світі від героя вимагають ідеальності. Саме поняття «герой» несе на собі два сенси – з одного боку, це велика сила і кмітливість, а з іншого, – герой обов’язково стоїть на боці моральних сил. Але то сучасне поняття, як бути з героєм як таким? Бо ж насправді герой зовсім не має бути ідеально моральним. Він просто існує з певного боку, а героєм чи антигероєм його виставляють інші персонажі життя. Ось, наприклад, славнозвісні Давид і Голіаф. Читач Біблії завжди уявить собі героєм Давида, а не Голіафа, бо Старий заповіт написаний з боку євреїв, а тому все, що зробило єврейський народ сильнішим, багатшим – буде подано як правда, що навпаки, – як кривда. Так і перемога Давида – дала йому славу героя на Батьківщині, хоча для ворогів Ізраїлю Давид став головним антигероєм. Голіаф був велетнем, мужнім та сильним воїном, гідним суперником, а тут вийшов якийсь пацан і завалив його з пращі. Звісно, мораль тієї басні така, що не варт бути самовпевненим, навіть коли маєш величезну силу, що на кожного велетня знайдеться свій ліліпут. Але навряд чи можна судити персонажів тієї історії з позиції «поганий чи добрий». Бо вони просто були ворогами й існували в просторі зовсім інших моральних оцінок. Це дозволило євреям під прапорами богообраності нищити сусідні племена і займати нові землі, тобто чинити так само, як і ті ж римляни, мусульмани свого часу та інші агресивні народи. Ми ще раз дійшли висновку, що все відносно, а отже й відносна постать героя щодо моральних оцінок.

Можна сказати, що герой схожий на той же меч. Єдина відмінність – він сам обирає сторону, за яку буде грати, одразу займаючи визначену позицію відносно інших учасників гри. Він наче обирає собі колір. З моменту обрання об’єктивно якість героя визначає тільки критерій вірності власному кольору, власному народу. Фактично, вірність самому собі, бо герой обирає бік у відповідності до характеру. Якщо він перебігає з боку на бік, то тут або сталася помилка, або немає того характеру, і тільки це переводить героя у стан найманця, тобто – антигероя. Як висновок, можна сказати, що героєм неможливо бути, відповідаючи набору визначених моральних якостей, героєм можна бути тільки таким, як є…

Одіссей (праворуч)

Подивіться на античних героїв. Хіба вони – моральні ідеали? Хіба вони навіть зразки врівноваженості и мудрості? Ні! Вони є взірцями двох чеснот – сили духу та вірності. Їх не турбують «загальнолюдські» цінності, їх турбує лише честь і слава. Щоб здобути повагу такого героя, треба самому бути сильним духом та вірним, тоді навіть після перемоги в боротьбі герой віддасть честь переможеному. Тільки двобій героїв набирає естетики та етики в сутність. В масовому суспільстві, коли двобій розглядається лише як інструмент перемоги за будь-яку ціну, ніякої естетики, а тим більш – етики, вже не може бути, незважаючи на пропаганду бравих американських хлопців у бойовиках. Напевно, саме тому сучасний кінематограф перейшов до екранізації коміксів – єдиного простору, де герой в сучасному розумінні слова ще існує. Античний герой символізує наближення сили людини до бога. І спочатку це завжди сила руйнівна, яка може бути застосована лише у війні, боротьбі. Збереження життя – первинна цінність на рівні інстинкту, тому здатність бути непереможним уже оцінюється за частку героїчності. Розуміння життя з часом поглиблюється, сутність його втілюється в ідеях, ідеалах, етичних кодексах, тому герой має тепер не просто зберегти своє існування по цей бік смерті, але й віддати сили життю – виведеній з існування вартості. Адже недарма такі психічні структури носять ім’я «цінність», «вартість». У них вкладаються сили, в них утілюються найкращі почуття високих захоплень. Тому саме вартості є тим, за що герой повинен стояти, перетворюючи їх собі на долю, обираючи їх по той бік добра і зла, на основі суто особистих мотивів.

Лейтенант Коломбо - лицар-гравець старого маскульту

Справжній герой-лицар – лейтенант Коломбо. Ось приклад гравця, вірного ідеалам до мозку кісток, але зовсім не такого морального, як інші. Бо він усе ж таки грає, відчуває потребу в грі, а інші особисті мотиви ставлять його на боці правопорядку та сім’ї. Про це більш докладно описано на кіноблозі Тетяни Котової, а точніше – тут. Коломбо мудріший за Хауса та Лайтмана, тому що ще не перебуває у вартісному вакуумі, що особливо стосується Хауса. В нього є чіткий кодекс, який він захищає, інколи (як справедливо зазначила в бесіді Тетяна) зовсім не моральними методами. Важко сказати, чи задумується він про вибір засобів, але відсутність моменту важкості на ґрунті «тварь ли я дрожащая иль право имеющий» вказує на рівень уже гравця, що не сліпо керується докладними інструкціями, а сам здатен визначити – де як себе вести, щоби зробити все найкращим чином. А ще – його не мучить моральна гіперчутливість. Вбивство вже не пробиває його наскрізь, і це навіть не професійна звичка, бо він не лишається зовсім байдужим до дійсності, просто він відводить їй рівно стільки місця всередині, скільки вона повинна займати, ані нейрона більше. Так він лишається людяним і добродушним, хоча вже не гуманістом, не м’якотілим інтелігентом.

От якраз у моральній чутливості криється величезна небезпека для героя. Особливо це стосується почуття провини. Його суперего осяює шлях, затьмарюючи об’єктивність самооцінки. Звідси приходить самовпевненість чи просто неуважність, а як наслідок – помилки. Помилки прикро вражають героя, швидко будують стіни сумнівів та почуття провини. Останнє здатне паралізувати волю кожного, не тільки героя, а якщо в нього життєвий процес потужніший за звичайну людину, то й почуття провини теж на декілька пунктів сильніше за інших. Герой обов’язково виходить у простір моралі, створеної ним самим. А така етична архітектура недосконала саме неврахуванням недосконалості самої людини. Не робиться «поправка на вітер», на іманентність людської сутності навіть у напівбога. Тому провина, точніше – невідповідність дійсності ідеалу, відіймає у героя санкцію на репрезентацію власного кольору, народу. «Не зміг» породжує «негідність». У залежності від величини провини, помилка може знищити героя чи паралізувати його. Щоби виправити все, герой повинен прийняти себе таким, як є. Бо інакше він і не буде героєм. Відчуваючи всередині силу до звершень, він повинен розуміти, що та сама сила має виправляти помилки. Минуле завжди залишається з нами сьогодні, а отже ми можемо виправити його. Але перед тим треба змиритися з помилкою. Для цього треба відкинути будь-які виправдання, бо вони тільки посилюють почуття провини, треба заглянути в очі скоєному й зрозуміти, що його вже нікуди не подінеш, не позбавишся його. І найкращий вибір у подібній ситуації – продовжити боротися за ствердження обраного ідеалу, засвоївши власний урок.

Для гармонії важливо, щоби речі відбувалися немарно. Навіть коли злочин неможливо виправити, треба витягти з нього урок собі, аби в майбутньому не тільки не повторити все самому, але й запобігти скоєнню подібного в інших. Треба перемогти себе, а провина – то найстрашніший ворог усередині, бо він є найпідлішим. Маскуючись під представника добра, він чинить над героєм зло, позбавляючи його сили. Примирення ввижається злочином, а постійне самобичування – найвищим благом. Проте хіба самобичування здатне змінити речі на краще? Хіба воно дасть продовжити шлях в ім’я обраного ідеалу? Врешті-решт, чи стане краще від цього самому ідеалу? Мабуть помилка героя – то ліпше випробовування вартості, це гартування її ізсередини, привід до аналізу її для виправлення слабких місць. Помилка – привід задуматися над собою, привід удосконалити себе, адже її наявність – свідчення про певний негативний процес усередині, щось невирішене, невиправлене. З цього погляду, параліч провини – однозначно негативне явище.

Більшість відомих нам героїв – лише верблюди та леви, якщо згадати «Так казав Заратустра». Тих, хто став дитиною – менше, але теж вистачає. Не кожний може написати кодекс правил для всіх, але кожному варто було б написати їх для себе. Кожна людина здатна віднайти власне місце під Сонцем, яке підходить їй якнайкраще. Комусь достатньо зупинитися на верблюді, комусь – на леві, а комусь – на дитині, але необхідно пройти всі три етапи, щоб вибір був свідомим, а не соціально-сугестивним. Герой, що дістався стану дитини – це Творець. Він бачить і розуміє гру вже краще, ніж лев, який тільки вирвався з-під вантажу правил. Він краще знає міру, він може не тільки бути вірним і здобувати славу в двобоях, він також може створювати та модифікувати вартості в залежності від погоди епохи. Адже неможна людині не рахуватися зі світом, а тим більше – із самою собою. Творець – Центр, джерело гармонійної системи. Проте його героїзм відрізняється від загального.

Загальний будується на силі, на динаміці вчинків. Треба побувати на війні, захистити когось від нападу (може, в колективі), тобто треба здійснити конкретний героїчний вчинок. Це обмежена в часі річ, помітна неозброєним оком.

Архітектура довша за життя

Героїзм Творця (Майстра) – більш розтягнутий в часі, його результат менш помітний, але набагато глибший. Справжній Творець не просто захищає, але вчить захищатися самостійно, не просто буває на війні, але допомагає запобігти її в майбутньому. Творець – будує. Його шалена зірка повела шляхом будівництва Храму, а це справа не одного століття. Майстер може навіть розуміти, що не встигне закінчити роботу до кінця життя, але воно не зупиняє його, бо ж він мислить категоріями поза часом, він відчуває минуле і майбутнє тут і зараз. Тому його не лякає відсутність видимої слави, слави сьогодення, він уже відчуває славу понад віками, а тому не потребує вибухів слів і квітів. Єдине, чого по-справжньому хочеться Майстру – бути почутим. В тому його залежність від соціуму, а точніше від міри справжніх Слухачів у ньому. Слухачі – то колір і народ Майстра. Він працює на рівнях внутрішнього розвитку етносу, він джерело вартостей для інших героїв і просто гідних людей. У тому його насолода, його егоїзм. Справжній герой робить благо визначених людей предметом власного егоїзму. Так може кожний відкрити героя (най би й малого) в собі, коли відчує величезну любов. І варт не забувати, що любов лежить по той бік добра і зла.

Хаус у цьому сенсі знаходиться ближче до Творця, ніж Лайтман і Коломбо, бо при всіх своїх недоліках і вадах він знаходиться у просторі, де цінності перевіряються перед лицем загибелі – у стані боротьби зі смертельною хворобою. На фоні звички до смерті та знання життєвих механізмів, за якими не криється жодного класичного «дива», Хаус знову і знову виправдовує життя, стверджує його за будь-яку ціну, б’ється зі смертю до останнього. Хоча й багато разів йому доводиться в тому житті розчаруватися, відчути його нецікавим у своєму звичайному стані, не загостреному близькістю смерті. Фактично, Хаус відтворює цінності з порожнечі, перевіряє їх в умовах глибокої самотності й болю. Можна сказати, що вся його історія – це боротьба за екзистенцію з силами об’єктивної порожнечі та болю існування, з силами вад буття. Боротьба відбувається всередині та зовні – у випадках хвороби пацієнта і його життєвої історії, історії його брехні чи правди, у голові Хауса та відносинах з друзями і персоналом. Знаходження правди – то акт заглядання у вічі Життю, вирішення питання «як жити далі?» – то крок в напрямку «жити всупереч». Жити всупереч порожнечі, жити всупереч жахливій, руйнівній правді. Там, на глибині пекла, гартується справжня екзистенція, там виковуються мечі, які роблять людину героєм, змушують її перемагати себе. Справжнє починається, коли ти бачиш усе зло, але все одно обираєш добро. Чи, може, навпаки? Але, мабуть, це й є героїзм – виживати духом всупереч ворожості світу. Не тікаючи, без застосування рятувальної брехні. Бути тим, хто ти є.

Проте все сказане – знову приклади з віртуального світу образів, концентрованих характерних типів. А як бути з реальністю? Де тут герої і які вони? Історія наводить велику кількість пасионаріїв: полководців, вождів, політиків, філософів, мислителів, митців. Обирай будь-кого. Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Демосфен, Ганнібал, Леся Українка, Василь Стус, Томаш Масарик, Ян Гус, Ісус Христос, цар Леонід, Марина Цвєтаєва, Ернст Юнґер, Джордано Бруно, Дмитро Мендєлєєв, Іван Сірко, Тарас Шевченко, Максим Горький, Олександр Скрябін, Сергій Рахманінов, Митрофан Бєляєв, Айвазовський, Гарсіа Лорка, – та безліч інших постатей, що лишили яскравий слід в історії. Кожний мав неповторне лице, кожний лишався вірним собі до кінця, кожний мав свої недоліки та чесноти.

А взагалі – досить багато людей претендує на героїчне буття, але мало хто те здобуває. Комусь не вистачає сили духу, комусь – терпіння, комусь – таланту. Як я вже казав у попередній частині, народу більше хочеться звання гравця, тонкого і невпинного мисливця на свою мету. Але супутні цілі, що не відповідають базовому бажанню людини, збивають її з пантелику, уводять на марний шлях, зводять її мрії нанівець. На звання героя заслуговує не той, хто здобув славу, а той, хто втримав її в руках. Для цього треба або зробити щось дуже велике, або багато працювати для досягнення мети. До того ж, сама мета повинна відповідати званню. Чемпіонів з кіокушінкай карате багато, але не так багато мудреців, занурених у кіокушін як спосіб життя і мислення. Багато стилів айкідо, але тільки один залишається класичним – айкікай, вироблений О’сенсеєм Уешібою Моріхеєм. І він теж існує не просто як одноборство, а як спосіб філософії, як шлях самопізнання – «до». Багато політиків, але майже не лишилося лідерів і діячів (та й узагалі – словосполучення «хороший політик» стало нонсенсом). А герой, якому недалеко до Творця, навряд чи відчуває себе героєм. Він просто робить свою справу, улюблену справу, і хоче робити її ще краще для більшого задоволення. Факт, що він вийшов на найвищій рівень, звичайно, буде йому за приємність, але супутні елементи героїзму – слава, пошана – не мета, а тільки засіб діагностики власної майстерності, свідчення про власну якість.

Отже, герой – людина великої любові до чогось. І та любов змушує всю кількість його життєвої сили виливатися у вчинки і роботу, які звеличують ту річ, з якою герой себе злив, яку зробив предметом свого егоїзму.

Цікаві посилання:

http://demetrij.ru/ – тут знайшов картинку з Одіссеєм і дуже цікаві та дотепні пости за темою.

KulturтектонікаАр[т]хітектонікаАртГармоніяПотік свідомостіПсихологічні одноборстваСофізм

Максим Холявін • 29.08.2010


Previous Post

Next Post

Comments

  1. kottj 30.08.2010 - 22:15 Reply

    оце, Максимо, вийшло коло.
    Воїн, гравець, герой. Така собі ієрархія розвитку особистості (з урахуванням проміжних станів).

    Одразу, як читала про воїна, про героя і про гравця були думки щодо метафізичної сторони – її не вистачало, а потім подумала, що то буде дещо інша тема. Звикла до міфологічного визначення героя, до такого ж містичного сприйняття воїна та гравця. Треба було розглянути ці іпостасі людського буття з чисто “земної” не культової точки зору.

    Про слов*янську душу без лапок – вона здатна на саме той описаний тобою героїзм, просто словянську і європейську душу той же маскульт привчає бути маленькою людинкою-обивателем.
    Ти правий, заклик “будь собою” – небезпечний, в принципі, він закликає до непрагнення рости. Ти маленький і хилий – будь таким, люби себе. А ще в арсеналі “реалістів” є мила фраза “Вище голови не стрибнеш”
    Тому оце добрі і корисні роздуми про шлях, гру і героїзм. Треба розуміти що воно є в реальності, що воно є відносно нас – слов*ян і не-слов*ян – зокрема. Щоб прагнення бути собою і любити себе вело по-перше не до потурання слабкостям, а до їх розуміння і подолання, і, по-друге – до вищого, тобто вищого за споживацький, тактичний результат)

  2. kottj 30.08.2010 - 22:39 Reply

    коротше кажучи, люби себе, але себе вищого. Люби свій потенціал і не марнуй його.

    • admin 31.08.2010 - 17:15 Reply

      “Не заривай талант у землю”. Хазяїн, може, й не нагримає, але ж самому гірше буде все одно. =)

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University