Персональний сайт Максима Холявіна

Філософські імпровізації. Частина 2

Друга частина не змусила на себе довго чекати. Хоча я продовжив свободний вираз думок, тема вже почала диктувати власні рамки, текст став трохи більш зв’язним, цілісним. Легше стало проглядати стрижневі думки. І що хотів би зазначити, так це велике захоплення і задоволення від написання, яких не відчував уже досить давно. Сподіваюся, це позитивно позначилося на якості матеріалу.

Гравець – штука для суспільства небезпечна, оскільки суспільство завжди бажає спокою, а гравці спокою не дають. Бажання спокою не виливається в спокій як такий, у суспільстві все одно точаться лад і безлад, просто люди замінюють вирішення проблем відсуванням їх у довгу шухляду. Отак навідсовують, а потім трапляється криза, і все ламається. Недобре.

В якійсь мірі гравці виконують роль тяглового коня суспільства, проте деякі з них занадто заморочені етичними проблемами і занадто отруєні християнством. Такі гордо звуть себе «гуманісти» й скеровують любиме ними людство до руйнації, бо замість докорінного вирішення проблеми замазують тріщини фарбою, відсуваючи подалі від очей. Це сприяє пароксизму зворушення, проте тріщина все одно лишається на тому ж місці й із часом будівля падає, притискаючи всіх усередині.

Якщо сполучити гуманізм із мазохізмом – отримаємо горезвісну «слов’янську душу», вигадану в Росії. Звісно, термін «російська душа» навряд чи знайде підтримку, бо ж російська інтелектуальна верхівка, засліплена розмірами власної країни, звикла розписуватися за всі підневільні народи, а заразом і брати на себе шефство над іншими слов’янами, які, в принципі, набагато більше мають спільного з «європейською душею» аніж із «слов’янсько-російською». Насправді за цим таємничим терміном ховається звичайна гіперемоційність вкупі з маленькою силою волі, що не дає змоги робити вибір. Ідеалізм «слов’янської душі», підігрітий темпераментом і алкоголем, не дає бачити реальний стан речей. Хочеться добра для всіх, навіть якщо «всі» того «добра» не хочуть. Всепрощення, навіть якщо воно не виправить зло, а зрештою й «непротивлення злу насильством». Бо ж «як це так – торкнутися насильства?! Насильство таке бридке, таке тяжке, – напевно, воно саме по собі є злом…» Отоді «слов’янська душа» втрачає здатність до самозахисту й захисту ближнього. Як то кажуть – справжній пацифіст – мертвий пацифіст, бо він ніколи не захистить себе. В кращому випадку – втече.

Гравець завжди на позір менш моральний, ніж звичайний добропорядний громадянин. Перший використовує етику для руху, другий – для непорушності. Але фішка полягає лише в знаходженні гравця «понад» мораллю. І це не означає нехтування нею, це означає, що гравець (або ж «герой», якщо хочете) вміє сам визначати ситуацію, коли певне моральне правило довершить гармонію чи порушить її, завадить їй. Це нелегко, бо гравець, таким чином, виходить на рівень буття більш хаотичний, більш сипучий, ніж буття пересічної людини, чия свідомість добре захищена чіткими установками та стереотипами. Як казав герр Ніцше у книзі «Мандрівник та його Тінь»:

«Моралістам має тепер подобатися, що їх називають неморалістами, бо вони розтинають моральність, а той, хто робить розтин, вчиняє вбивство; проте розтини роблять для того, щоби краще знати, краще судити і щоби людям узагалі краще жилося, а не задля того, щоб усі на світі робили розтини. Нажаль, люди й досі вважають, що мораліст у кожнім своїм учинку повинен слугувати прикладом для наслідування: вони змішують його із проповідником моралі. Раніше моралісти любили більше проповідувати, ніж робити розтини. В тім і криється причина і згаданого змішування, й несприятливих умов для нинішніх моралістів».

Отже, на долю гравця випадає доля вимірювача гармонії, а значить – і розставляти в ній дисонанси. Бо ж інколи повинні траплятися на шляху секунди, а інколи й малі секунди. Сама музика твердить нам, що самостійні, розділені частотно тони при надмірному наближенні чи віддаленні втрачають милозвучність, проте надають музиці гостроти, слугують спеціями для рухливого звукового полотна. Майстер дисонансів здатен створити музику поза межами звичного сприйняття,

Олександр Скрябін

відкрити нові гармонії, де люди ще не бували. Так робив Олександр Скрябін, і тепер його музику звуть «негуманною», «нелюдяною». Гм, а може, – це «надлюдяна» музика? =) Одвічний «конкурент» Скрябіна – Сергій Рахманінов вважається «людянішим», хоча в його не менш геніальних полотнищах теж вирують потужні пристрасті. Але він працює в межах звичних гармоній, він не йде за межі традиційних виразних засобів, він поглиблює їх, насичує, удосконалює. Скрябін же зі своїм містицизмом та емоційністю прагнув вершин уже більших, ніж доступні музикантам, його творча думка линула в ті гори, де насолода, героїзм, благородство мають уже не ту звичну форму, де романтизм виростає в безодню, в пекло, де кується новий дух, де романтизм перетворюється на меч… і прагне до «меча мечів». Тому він і геніальний, тому він і бентежить розуми сучасних

Сергій Рахманінов

цінителів класики та класичного авангарду. Він являє собою вдале поєднання незаплямованого прагнення до вічного зростання, до нескінченного розвитку гармонійних систем романтичного світогляду з авангардом. Пізніші творці були скуті реальністю. Це не докора, в жодному разі! Просто прийшов час, коли інакше жити вже було неможливо. Жорна ліберального та авторитарного тоталітаризмів перемололи людські душі й перетворили їх на гной до нового світу, що знову має зростати на руїнах старого, переживаючи хвороби зростання, рецидиви минулого… Людство знову і знову проходить точки ідеологічного вакууму, забуваючи про досягнення. Мабуть, у тому є якийсь природний, планетний сенс стосовно нашого виду. Але важливо одне – тепер ми повинні пам’ятати про можливості подальшого зростання вже не тіла (техносфери) людини, а її розуму та духу (ноосфери). До такого тандему кличуть творіння геніїв. Бурхлива епоха жорстокості та пристрасті, сповнена благородства й ницості, дисонансу між естетикою форми та змістом – народила бурхливу музику. Китайці знали, що бурхлива музика – ознака переворотів у голові та в дійсності, тому вважали, що її необхідно опасатися. Проте ми не можемо втекти від конфліктів, ми не можемо зупини колесо перемін Всесвіту, і не варто до цього прагнути, треба просто навчитися керувати процесом, входити в резонанс. Ми не повинні коритися бурхливій музиці, ламатися під її натиском, ми повинні навчитися використовувати її енергію так, як це роблять серфери з потужними хвилями. Так, як це роблять гравці. Гратися – означає знаходитися в рівновазі із законом гри, використовувати правила, не ламаючи їх.

Отому праця гравця зовсім не легка, дуже ризикована та від цього дико цікава. Це той рівень насолод, куди прагнув Скрябін – коли насолода існує в іншій формі, незрозумілій на перший погляд, проте за нею ховається світ емоцій ще більший, ніж навіть найбільш розвинена традиційна гармонія одного рівня.

HOUSE M.D. Бачення СТБ

Сучасний маскульт відкрив нову сторінку в історії персонажів-гравців. Як не дивно, але така ініціатива пішла із США. Так, я маю на увазі серіали «Доктор Хаус» і «Теорія брехні» («Збреши мені»). На сьогодні Хаус і Лайтман – два найяскравіших «егоїстичних покидька» з усього телевізійного кінематографа, якщо не рахувати безлічі гангстерів. Але про гангстерів ми вже розмовляли, тепер черга героїв.

Аналогом цих двох були хіба що «Людина Пітьми» та «Каратель», але то були персонажі коміксів із властивою для них спрощеністю психології, схематизмом. Що стосується Хауса і Лайтмана, то тут маємо двох вагомих, об’ємних персонажів, що уособлюють собою «нелюдяну музику». Мета, що криється за їхніми іграми далека від стандартного гуманізму так само, як і взагалі підхід до людей. Звичайно, на Заході не дадуть розгорнути повноцінного соціопата як норму, треба час від часу пом’якшувати їх, але достатньої міри жорсткості в цьому плані вони досягли. Це вже не Супермен, не Джедай, не герой-полісмен 80-х, який стріляє тільки в «поганих дядьок». І воно навіть добре, що існує пом’якшення, це не дозволяє почати «всім на світі робити розтини», бо не всі розуміють, що геніальність – штука не дуже розповсюджена, а тим більше геніальність такого рівня, як змальована в цих персонажах.

Lie to Me. Постер

Хаус і Лайтман діють у полі небанальної битви, тут починаються шахи та го. Шахи Хауса – це загадка хвороби, треба вирахувати симптоми, розгадати тактику й стратегію невидимого ворога й знайти оптимальне рішення проблеми. Або принаймні – найменше зі зла. Закони тіла обмежують рух фігур, тому я застосував метафору шахів. Лайтман діє в ширшому просторі, де рух фігур не такий обмежений, як на шахівниці. Його ворог видимий, його сутність дозволяє застосовувати гнучкішу тактику, ніж у вірусів, бактерій та раку, тому це ближче до го. Все, на що покладається Лайтман, – це глибоке аналітичне мислення й розроблений навичок зчитувати емоції з невербальної комунікації. Мета Хауса – виживання пацієнта як свідчення успішного розв’язання загадки, мета Лайтмана – дізнатися правду. І все, так чи інакше, зав’язане на самоствердженні або особистих мотивах. Що ще характерне для цих двох, так це – елітаризм. Вони вже не відносяться до людей «рівно», вони зважують їх за особистими якостями, за досягненнями, та й просто відносно власної системи цінностей. Але при цьому вони дотримуються міри справедливості, принаймні настільки, наскільки їм дозволяє власне розуміння речей. Хаус – в меншій мірі, бо не обходиться без особистих образ на світ (нога, самотність розумника), Лайтман – в більшій мірі через кращу врівноваженість. Його виводить із себе тільки торкання теми доньки, в останньому він такий собі навіжений Ахіллес. Втім, античні герої всі трошки навіжені, бо ж надмір сили – п’янить. В будь-якому разі присутня міра зверхності, навіть у відношенні до близьких персон. Така зверхність завжди небезпечна, бо призводить до помилок. Але з точки зору ідеалу вона цілком нормальна. Хаус не піде убивати людей, Лайтман не буде їх дурити більше, ніж робить це зазвичай. Вони обидва вже обрали для себе один бік гармонійного тандему, розуміння необхідності найважливіших правил, їх прийняття і дотримання.

Але вони – персонажі. Вони самі є схемою та діють за схемою, вигаданою сценаристами та режисерами. Їх добре використовувати як приклад роботи принципу, але вони все ж таки не тотожні дійсності, як і кожний художній образ.

Що ж у реальності?

Тут важче. Тут не вистачає безпосереднього досвіду біографа, який мав би особистий контакт із гравцем. Але спробую принаймні описати більш-менш загальну картину на основі того, що знаю.

Багато яскравих людей претендують на роль (чи звання?) гравця. До того ж сьогодні частіше саме гравця, а не героя. Ідеологічний вакуум позначився на ході розвитку думки нових поколінь. Знаю навіть лозунг, висунутий лідером гурту “Papa Roach” Jacoby Shaddix: “Fuck the hero – be yourself”. З одного боку вислів має резон, бо якщо ти лише відповідаєш моральним вимогам, то не будеш героєм, але з іншого – що таке «бути собою»? Чи це не означає не рухатися вперед, насолоджуючись статичним станом, який швидко обертається деградацією? До цієї думки ми ще повернемось.

Так от, багато яскравих людей претендують на роль гравця. Це приваблює з точки зору кращих пряників у якості результатів життєдіяльності. Але сутність гри без чітко визначеної мети чи набору сенсів залишиться невідомою. Не менш багато яскравих людей зіштовхнулися саме з цим питанням і саме на ньому забуксували. Без відповіді на питання «навіщо?» неможна зрозуміти – «а в що, власне, граємо?» Можна довго ганятися за досягненнями – створювати контори, започатковувати і навіть розвивати якісь проекти, робити політичну кар’єру, врешті-решт, але при цьому постійно врізатися в людей, в непорозуміння, займатися вічною битвою чи вічним вимірюванням довжини статевих органів, не просуваючись у розумінні життя далі ані на крок. Яскрава людина без мети залишається у фіолетовому тумані красивих питань і не менш красивих поз, проте сутність її шляху не матиме досить мудрості, щоби бути гідною зватися «грою». Я не стверджую, що шлях гравця – гладенький і чистенький, але він і не лабіринт. Шлях гравця краще за все порівнюється з паломництвом (знову згадаємо Пауло Коельйо) – не прямо і не легко, але все ж таки уперед. Можна повертати, блукати, робити гаки, але поступовий рух все одно залишиться. І ще, шлях гравця завжди вчить, завжди поглиблює мандрівника, зміцнює його душу. Цей шлях єдиний з метою – досягненням нового духовного рівня, він не створений бути самим по собі, його питання вимагають відповідей, най і для кожного – власних. Але він не є закільцьованим тунелем, де рух тотожний стоянню. Хоча, зрештою, все залежить від пріоритетів. Як хочеш пози – то блукай у питаннях блідим і величним, хочеш сягати нового рівня – подорожуй і витягай з того мудрість. Гра без перемоги і перемога з гри нецікаві.

Залишається питання – а як бути з тими, хто не витримав шляху? Адже багато людей втратили розум і життя на шляху боротьби за ідеал або на шляху пошуку вищої правди… Можливою відповіддю є те, що хтось мав бути першим. Хтось мав стати жертвою, щоби система вийшла на новий рівень, або принаймні з’явився прорив, через який змогли би пройти інші. З точки зору нижчого рівня буття, така жертва не має сенсу, бо «ти помреш і не побачиш плодів», але якщо це свідомість гравця, героя, то він завжди бачить минуле й майбутнє у міцній зв’язці з теперішнім, а отже відчуває ширше і глибше, ніж пересічний обиватель. З його точки зору він робить внесок до реалізації внутрішньої ідеї, образу гармонії. Тому його жертва не марна, хоча й завжди – трагічна. Справжня трагедія існує тільки там, де є справжній герой.

Але трагедія не має нічого спільного з декадансом. Звичайно, можна розглядати все з декількох точок зору і тоді «розмір» явищ нівелюється, але не варто плутати причину хандри з причиною депресії. До речі, це одна з умов розвитку – не давати негативу занадто багато влади над собою. Така капітуляція не дасть можливості проникнути вглиб явищ, аби розв’язати їх. Саме протинання й розтинання поганих речей робить мудреця мудрецем. Мудрець не байдужий, але він керує емоціями, визначаючи їм міру. Мудрець – майстер психологічних одноборств, психологічного айкідо. І майстер завжди вміє слухати самого себе. Тому Хаус і Лайтман залишаються рівнем нижче за ідеального мудреця. Вони ще не вміють визначати – де всередині них слабина, а де – проблема, яка потребує рішення. Самозречення – не найкраща риса, бо породжує виснаження та дисгармонію всередині, а затим і зовні. Керувати емоціями – не значить сліпо тлумити їх, зневажати бажання, нехтувати власним благом. Якщо гравець не вміє відчувати, то він і не зможе насолоджуватися грою. Тоді який сенс грі? Не варто забувати, що всі системи сенсів життя, так чи інакше, впираються в питання насолоди. Якою б гарною і стрункою не була формула сенсу життя, наскільки б об’єктивною не була б істина, всі вони нічого не значать, якщо не задовольняють якусь нашу духовну потребу, не спричиняють резонансу. Тут роблю відсилання до попереднього матеріалу, де тема керуваннями емоціями більш розгорнута. Тому всі твердження про Абсолют і абсолютну істину – фантазії. Єдине, що в світі є абсолютне – це відносність. =) До речі, доведено паном Ейнштейном. Але це не привід зневажати власною гармонійною системою. Якщо ваша віра чи ваш ідеал змушують вас рухатися вгору та вдосконалюватися – вони вже мають право на повагу до себе, а отже – мають шматочок істини, раціональне зернятко в собі.

Для того, хто згорів, досягнутий рівень виявився ще завеликим. Або ж сходження було занадто швидким. Проте це не причина зневажати досягнення та досвід, що перетворив гравця минулого на Вчителя теперішнього.

Отже, не кожний претендент на звання гравця зможе стати гравцем. І не кожний гравець зможе бути хорошим гравцем. І, звісно, жоден гравець не застрахований від поразки. Також не варто забувати, що єдина справжня нагорода за перемогу в грі – це вищий щабель мудрості та духовності. Гра – імморальна, й чим вище рівень, тим важче стає розставляти сили в гармонійній пропорції, тим вище ціна помилки. Справжній гравець не тільки грає, але й несе відповідальність за результати гри. Інакше він опускається на попередній рівень аж до фізичного двобою за порушення кодексу честі гри.

KulturтектонікаVisual'неАр[т]хітектонікаАртГармоніяКонфліктологіяМузичнеПсихологічні одноборстваСофізм

Максим Холявін • 26.08.2010


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University